Мовний фактор безпеки

П'ятниця, 28 листопада 2014, 09:17

Українська мова є символом української державності – так вважають 70% наших громадян. Так вважали й ті, хто нашу мову століттями знищував. Якби українська мова не була фактором нашого націотворення та державних устремлінь, не було б тих 58 хвиль заборони її до вжитку, починаючи з 1622 року аж до розпаду СРСР.

Але українська мовна культура виявилась міцною, адже мову не вдалось знищити жодному з наших завойовників.

Цар Михайло палив україномовні Євангеліє, Петро І заборонив книгодрукарство українською та вилучив українські тексти із церковних книг. Його справу продовжили Петро ІІІ, потім Анна Іоанівна, Катерина ІІ – усі вони вилучали українську мову з освіти, з наукового, професійного та релігійного вжитку. Олександр ІІІ в 1888 році пішов далі й заборонив називати українських дітей українськими іменами – ось коли в нас з'явились Вані, Колі, Серьожі, Маші й Даші.

Забороняли українську мову лише з однієї причини, яка відверто зазначена в указі Російського сенату 1908 року – "культурна та освітня діяльність в Україні може викликати наслідки, що загрожуватимуть спокою та безпеці Росії". Тобто, українців боялись, тому знищували головний національний фактор – мову.

Так само й Польський Сейм примусово вилучав українську мову з ділового та освітнього обігу на території Західної України, адже національна самоідентичність українців неминуче призводила до повстань, протестів та боротьби за власну державність.

За радянської доби тривало найжорстокіше знищення української мови. Бо радянська влада так само боялась українців.

Починаючи з 30-х років арештовано та страчено до 80% української інтелігенції. У 1938-му посилюється русифікація за рішенням 14 з'їзду КПбУ, на державному рівні вступає в дію Постанова "Про обов'язкове вивчення російської мови в національних республіках". А в 1961 запроваджується політика злиття націй та остаточного зросійщення всіх національностей у СРСР.

Крапку в знищенні української мови мала поставити в 1989 році Постанова Пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову СРСР – російську.

Та не судилося. Українська мова живе.

Але тепер її спіткало інше лихо – недбальство та хибна політкоректність українців.

Судіть самі: у мовному законодавстві України до 2012 року діяв ще радянський закон про мови – я підкреслюю, не про мову українську, а про мови. На зміну йому був прийнятий скандальний закон Ківалова-Колесніченка, який досі чинний.

Тож, на сьогодні ми з вами маємо лише одну фразу в Конституції про те, що державна мова – українська.

Усі інші мовні закони, конвенції та декларації, що їх ратифіковано Україною, захищають мови національних меншин. В Україні немає закону про державну мову, і ніколи не було.

Я нагадаю, що на відміну від мов національних меншин, українська мова використовується лише в Україні, і зберігати та захищати цю мову більше нема кому.

Тож, наша влада, збочене розуміючи, що таке політкоректність, занедбала мову корінного населення цієї території.

Зараз помилково може здаватися, що закон про державну мову не на часі, бо в країні війна.

Але наша мова – це фактор нашої безпеки. І війна прийшла в наш дім, у тому числі через зросійщення та занедбаність української мовної політики.

Анна Маляр, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Суспільство вимагає нефасадного перезавантаження Бюро економічної безпеки

ЄС позбавляється газової залежності: що означають перші санкції проти російського СПГ

Наближається дедлайн звітності для компаній Дія.City: як не втратити статус резидента

Яка альтернатива мобілізації? Капітуляція?

Підвищення тарифів на електроенергію для населення. Куди підуть кошти?

Велощоденник: скільки заробляють велогонщики та спортивні директори