Погляд з бомбосховища у Києві
Отже, 26 лютого – перша з можливих дат введення воєнного стану на всій території України або, принаймні, на її частині, за змін в законі. Спікер Верховної Ради Володимир Гройсман оголосив наступний четвер днем позачергового пленарного засідання, хоча його можна провести хоч післязавтра – за першим посвистом.
Якщо хто-небудь сумнівається, що у цей день з президента під куполом не запитають, чому ми не квапимося, коли перемир'я давно і грубо зірвано, – нехай перший кине в мене камінь.
Порошенко має відповісти у сесійній залі по кожному пункту підписаних в Мінську домовленостей – чому "ДНР" і "ЛНР" не відвели важку техніку від лінії розмежування, чому не створено буферної зони, чому збільшується кількість жертв, зокрема, серед мирного населення тощо.
І якщо відповідь головнокомандуючого буде чесною, він повинен роз'яснити ситуацію з воєнним станом і, можливо, підписати указ про його введення. Або – добре усвідомлювати наслідки зволікання, переконуючи у неактуальності воєнного положення.
Наступний звіт йому, можливо, доведеться тримати вже не перед "доброзичливими" політиками, а перед озброєними фронтовиками.
Логічно запитати тоді – чого ми чекаємо на 26-е? Хіба що ми були настільки наївними під час підписання "перемир'я"... Покажіть того, хто справді вірив у дієвість перемир'я-2, коли схожа ситуація трапилася минулого вересня?
Може, в Україні епідемія короткотермінової амнезії?..
Можна скільки завгодно заплющувати очі на реальність, щиро намагатися не бути песимістом. Але на фоні такої "тиші" Дебальцеве розбите. На черзі – Маріуполь. Влада до останнього демонструє дивовижну фігуру замовчування, годинами висить на телефонах Київ-Берлін-Париж-Вашингтон, однак всі її обмовки за Фрейдом – гірші за правду: виявляється, вимушений відступ з Дебальцевого був "запланованим виходом"...
Військовим знову забороняють повноцінно оборонятися, щоб не розлютити ворога, змушують поступатися йому ініціативою. Влада тягне час, не хоче загострення і незручних співпадінь з річницею трагедії на Майдан. Або, можливо, воєнний стан накладає занадто суворі обмеження на гарантії для приватної власності і хтось не хоче втрачати чергові мільйони прибутків у веденні бізнесу.
Чи розв'яже воєнний стан наші проблеми?
Звісно, ні – у повній мірі та відразу. Мобілізація триватиме, як раніше. Потік волонтерських посилок не збільшиться. Хоча перспективи президента, напевно, покращить, покаже його господарем в країні, підніме його особистий рейтинг, особливо у Донбасі, де той впав нижче нікуди.
Але держава в стані оголошеної і неоголошеної війни – дві різні країни. Введення воєнного стану, а не умовляння божевільного було би найкращим сигналом для всього світу і Путіна – демонстрацією нашої рішучості боротися до останнього, незважаючи на всі впливи. Ілюстрацією нашої сили духу.
Тим часом, ми втрачаємо дорогоцінні дні попри те, що нам відома купа визначальних складових.
Летальна зброя ближчим часом в Україну не прийде, бо це залежить виключно від спротиву канцлера Німеччини і президента США, яких народ попросить з офісів лише у 2017 і 2016 роках. Міжнародні фінансові організації все одне змушені будуть надавати Україні обіцяні мільярди як відступні за війну на чужій території.
А в нас навесні – чергова повномасштабна хвиля мобілізації.
Тим не менш, сьогодні ми розкошуємо і дозволяємо собі жити послідовно, подія за подією у момент, коли все має рухатися значно стрімкіше і паралельно. Люди гинуть вже не тільки з вини ворога.
Ми сподіваємося на абстрактне Диво у ситуації, коли треба активно форсувати події. Голоси з нашого Донбасу "робіть вже хоч що-небудь" – адекватне до воєнних часів для їх якнайшвидчого завершення – слабшають. Як бачимо з наслідків в Грузії, країна без частини території, як інвалід, довго відновлює сили, у неї змінюється характер і енергетика.
Є дієвий рецепт – співвітчизники в Києві мають поставити себе на місце тих, хто зараз сидить у підвалах чи бомбосховищах в Донбасі. І звідти під артилерійським вогнем почути київські мантри про "санкції скоро запрацюють на повну міць", "масові обстріли під час перемир'я вам ввижаються", "зачекайте ще місяць"...
Ця яскрава картина змусить нас рухатися значно швидше.
І, можливо, буде нам Щастя! Відповідно, таке Щастя, яке ми оберемо.
Василь Зоря, спеціально для УП
