Відкладена війна чи заморожений мир

Неділя, 25 жовтня 2015, 09:00

Як довго мовчатимуть гармати в Донбасі і хто в цей час годуватиме зруйнований край – не знає ніхто. Досі відсутній реальний план розв'язання донбаського вузла, щедро политого кров'ю з обох сторін, і від того затягнутого ще тугіше. Мінські угоди все менше нагадують шлях до примирення.

Звичайно, можна й далі все списувати на злих росіян, котрі, підбурювані своїми вождями, віроломно напали на мирних, добрих і беззахисних українців у час, коли ці нещасні українці вчергове не могли собі дати раду. І роздавали практично безборонно всім охочим зайдам власні землі.

І це у великій мірі буде справедливо. Імперська зажерливість наших сусідів здавна відома й не потребує ніяких додаткових аргументів і пояснень. Подивіться лишень на карту і з'ясуйте, скільки різних народів живе у цій мегадержаві. Яким чином вони туди потрапили – пояснювати нікому не треба.

На перший погляд, соціально-економічних причин для бунту проти Києва в Донбасі не було. Порівняно, звичайно, з іншими регіонами. І якщо виходити із середньостатистичних цифр соціально-економічного забезпечення шахтарського краю. Більше того, як ми знаємо, Донбас отримував величезні бюджеті вливання з Центру й практично на 60% був дотаційним.

Це – правда. Але не вся.

Бо це показник порівняння з тими, кому ще гірше. Та й бунти й війни рідко починаються з суто економічних причин – як правило, для цього знаходяться другорядні приводи.

1991 року близько 85% жителів цього краю проголосувало за незалежність України. Але Україна за 25 років своєї нової історії створила олігархічну, суперкорумповану, відверто несправедливу й надзвичайно бідну країну на землі, котра в буквальному сенсі тече молоком і медом. Однак потоки цього молока й меду вже давно спрямовуються в обійстя кількох сімей, котрі фактично й досі управляють Україною. А ще перепадає й тим, кого ці олігархічні клани ставлять на чолі головних державних інститутів.

Тому, як не сумно це визнавати, але в цьому конфлікті є провина й власне України. Точніше, її влади, а отже опосередковано й українців, котрі обирали й терпіли цю владу.

І цьому безкінечному розгубленому терпінню немає кінця.

Не встигла вже нова постмайданна когорта політиків прийти до влади і розібратися з проблемами економіки, як вмить роздала з державного гаманця 105 мільярдів гривень ніби як рефінансування, котрі негайно були конвертовані у валюту й виведені за кордон. У результаті – триразова девальвація національної валюти і 60-відсоткова інфляція.

Основна маса людей втричі збідніла, малий і середній бізнес розчавлений, ледь жевріючий внутрішній ринок зазнав чергового тяжкого удару.

То кому сподобається країна, якою керує продажна й зажерлива влада?! Де суди й прокуратура – такі ж бізнес-проекти як і сама влада? Де навіть освіта й медицина згодом теж перетворилися в бізнес-проекти...

Тому скільки б Єгор Соболєв разом зі своєї маленькою командою не ганявся за корупціонерами, скільки б їх не ловив на гарячому, не люстрував, а на їхньому місці завтра з'являться нові, швидко впишуться в систему. І все продовжиться.

Бо ніхто з тих, хто претендує на роль нової політичної еліти, не мають стратегічного плану перезавантаження країни.

Тому поки вони не у виконавчій владі, то трохи краще виглядають за інших. Але геть немає ніякої гарантії, що ставши міністрами чи отримавши якусь реальну спокусу, вони утримаються від неї.

Жити у великій країні – велика розкіш, котра досягається підтриманням балансу інтересів різних за господарською специфікою, звичаями, культурою, мовними відмінностями регіонів.

Треба визнати, що Україна ідеологічно сама втратила штучно створений, індустріально відсталий, дуже специфічний і наскрізь радянський Донбас. Україна не створила привабливого образу модерного краю, де люди живуть за справедливими законами, де їм платять достойні зарплати, де вони впевнені в завтрашньому дні, і де такою країною можна й треба пишатися.

Погано освіченні й не дуже розумні вожді Донбасу нині в своїх публічних виступах ледь не в кожнім реченні називають Київ олігархічним. І це поки важко спростувати. А от у Росії вдвічі більші зарплати у службовців. А у військових і міліції в 3-5 рази вищі... Тобто, "у Росії більше дбають про людей"...

Ці примітивно-спрощені кліше стали дороговказами спочатку для жителів Криму, а згодом для мільйонів мешканців Донбасу, які взагалі себе українцями в масі своїй ніколи і не вважали.

Отож, розраховувати нині на швидке примирення з Донбасом не доводиться. Взаємоприйнятного виходу для всіх сторін учасників конфлікту немає. Можна вдавати примирення, планувати вибори без вибору на територіях, де вже більше року немає ні влади, ні закону. Можна вимагати один від одного виконання завідомо не виконуваних пунктів Мінської угоди.

Але треба згодитися з тим, що найближчим часом об'єднання не відбудеться.

І воно нині, за великим рахунком, не потрібне нікому, крім Москви, котра прагне всіма силами втиснути "невпихуємий" Донбас знову в тіло України. Але на власних умовах, котрі неприйнятні ні Україні, ні навіть жителям Донбасу, які нині просто боятимуться повернення під український суверенітет, враховуючи свою участь у бойових діях проти ВСУ. Крім того, певна частина жителів Донецька й Луганська втратять російські пенсії та зарплати, які вони отримують паралельно з українськими.

Але мир потрібен усім.

І Україні, котра прагне змінити тренд свого олігархічного розвитку й модернізуватися.

І Росії, котра сама себе завела в глухий кут.

І жителям Донбасу, котрі найбільше постраждали від конфлікту.

Найрозумніше було б "остудити" ситуацію й запровадити на певний визначений час на бунтівних територіях Донбасу міжнародний протекторат під егідою ООН. А згодом за кілька років провести референдум на предмет самовизначення.

Від цього варіанту, щоправда, ніхто не виграє. Але ніхто й не програє. А найголовніше – Донбас не перетвориться на Сомалі, й тут запанує мир. І в цьому сенс.

А Великій Україні треба заспокоїтися. Врешті, найбільша цінність – не території, а люди. І саме чудові люди України створили за останні кілька років політичну націю. Цій би нації ще розумну, відповідальну й чесну владу...

Одна з найменших і найбагатших країн Європи – Люксембург – за останні 200 років пережила три війни. І кожна з них відбирала від країни значну частину території. Разом із тим, нині це найзаможніша частина Європи. І сюди їздять на роботу громадяни країн-завойовниць – Німеччини, Бельгії, Франції.

Україні необхідний розумний компроміс. В тій же мірі він потрібен як Росії, так і Донбасу.

То, можливо, не варто вигадувати велосипед, а використати перевірену міжнародним досвідом відому практику протекторату?

Віктор Мороз, спеціально для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Як звати невідомого солдата?

Реформа БЕБ: чи зможе бізнес ефективніше захищатися від свавілля в судах?

"Мобілізаційний" закон: зміни для бізнесу та військовозобов'язаних осіб

Чому "Азов" досі не отримує західну зброю? 

Навіщо потрібен держреєстр осіб, які постраждали внаслідок агресії РФ

Чому бізнесу вигідно вкладати кошти в освіту та хто повинен контролювати ці інвестиції