Збита навігація. Чому не Донбас

Вівторок, 19 січня 2016, 09:41

На позаплановій прес-конференції 14 січня президент Петро Порошенко основним пріоритетом назвав повернення України в Донбас. Решта питань в країні, очевидно, можуть почекати, поки Україна "відвоює" забомблений клаптик землі з населенням, що заплуталося.

Донбас, який при Януковичі став втіленням абсолютної влади і диктату – "усьо буде Донбас" – і після розколу на псевдореспубліки продовжує диктувати вітчизняну політику в символічному полі.

"Перш за все – це забезпечення миру і, підкреслюю, повернення України в Донбас. У 2016 році має бути відновлений український суверенітет над окупованими територіями Донецької та Луганської областей", – заявив глава держави. Пізніше він згадав і Крим.

У підсумку умовна національна задача на рік – боротьба, причому, найімовірніше політична, а потім фізична, за землі, які принесуть лише нові збитки і без того слабкій українській економіці.

Український політикум і громадськість звикли до демагогії і пустопорожніх спічів. Проте такі заяви президента країни не можна вважати просто заграванням з виборцем.

Як мінімум, це програмна заява. Пріоритет національної політики – це те, що має формувати і уточнювати всі інші прийняті владою рішення. У тому числі – реформи, податкову і соціальну політику.

Країна вже активно вступила у хворобливу постмайданну фазу. Період ейфорії й очікування змін завершився, настала ера зростаючого розчарування і глухого нарікання.

Українці давно вимагають нової якості політики, якої еліта поки не готова їм надати. Крім цього, остання ще й закладає відірвані від запиту суспільства меседжі, зокрема нагнітаючи силове протистояння.

Абсолютизація завдання "повернення" Донбасу немов виносить за дужки інші, більш важливі, з точки зору авторки, питання: спрощення податкової системи, реформу держуправління, освіти і медицини, пенсій і соціальних допомог, боротьбу з корупцією, інфраструктурних рішень, переосмислення містобудування...

Загалом, багато хто погодиться, що уми можновладців є чим зайняти. У той же час "повернення Донбасу" як ultima ratio ставить хрест на інших питаннях. Хоча б тому що будь-який чиновник зможе виправдати свою бездіяльність саме цим національним пріоритетом.

Передвиборчі програми українських політсил довгі роки відучували українців думати на перспективу. Підвищення зарплат і пенсій, ліквідація недоторканності і порожні обіцянки бурхливого економічного зростання.

Наші співгромадяни розучилися мріяти про високе. Тягнемо за собою недоведену до порядку історичну спадщину з бурхливим коктейлем Київської Русі і січових стрільців, разом з чавунною валізою похмурого сьогодення у вигляді проблем Донбасу та Криму.

Безсумнівно, відновлювати суверенітет держави необхідно. Але хіба інтереси громадян на підконтрольних Києву територіях не стоять вище важливості повернення підло захоплених земель?

Так, ми хочемо жити за принципами демократії.

Так, всі українці рівні перед Конституцією та правом – будь то "ватник" з Луганська, "вишиватник" з Тернополя чи диванний "фейсбук-воїн" зі столиці.

Стаття перша Конституції, власне, і говорить: "Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Чому чіплятися лише за частину формулювання – і не докладати зусиль для реалізації інших?

За цим, в тому числі, і стоїть справжня децентралізація.

Мало роздати повноваження і шматки бюджету регіонам – важливо навчити українців самостійно управляти своїм локальним життям. Вирішувати питання компромісами. Вимагати від місцевої влади прозорості та підзвітності. Активно займатися проблемами своєї громади – і це слово має еволюціонувати від сухого терміну в законі до справжнього єднання сусідів в широкому сенсі цього слова.

Звідси і виросте і розуміння старої-нової національної ідеї України, що формувалася на Майдані – бути вільними разом.

Свобода, як відомо, має другу сторону – відповідальність. І саме її співвітчизникам ще належить виховати. Як в собі, так і в своїх обраних представників, і в призначених менеджерах.

Але коли кожен з нас буде не тільки вільний – інтелектуально, юридично, духовно і фізично, а й відповідальний за щось більше за свою невелику квартиру – тоді можна буде говорити про справжні реформи. Нинішні ж попросту відображають млявість, лінощі і неготовність до змін більшості громадян країни.

Теза Порошенко, природно, розрахована ще й на гру на дипломатичному рівні. Це пас Заходу, який, на думку Києва, повинен посилити підтримку України у протистоянні з Москвою. Це іронічний кивок у бік Росії. Це сигнал і проукраїнським жителям "республік", заклик не здаватися.

Але і в цілому це – великий красивий обман, який збиває український корабель з курсу на майбутнє у вир минулого.

Леся Шевченко, спеціально для УП

powered by lun.ua

Як новий закон регулює забудову поблизу історичних пам'яток

Від олігархії до автократії

Право на думку: чому українській медицині потрібна практика незалежної експертизи

Міста майбутнього – для людей

"Нафтогаз" із наглядовою радою без повноважень

Володимир Путін – амбасадор хаосу. Як військові навчання створюють нові загрози для Європи