Доктор Мірошниченко і доктор Мурке

1887 переглядів
Середа, 27 січня 2016, 10:45
Арсен Зінченко
доктор історичних наук, Київ

Переглядаючи "Українську правду", читач мимоволі натрапить на маргінесах на блог відомого депутата від Партії Регіонів Юрія Мірошниченка. Ні, не просто депутата Верховної Ради, але представника колишнього президента Віктора Януковича в українському парламенті!

Тобто, йдеться про особу, яка разом з недоброї пам’яті ригівським семафором Чечетовим, забезпечувала потрібне зграї Януковича маніпулювання парламентом і законодавством для перетворення України на вотчину "сім’ї", придушення ЗМІ, потоптання прав людини й, зрештою, здачу суверенітету держави Москві.

Відомі диктаторські закони, ухвалені 16 січня 2014 – ще один промовистий "здобуток" цього режиму, і в усьому цьому зробив свій внесок згаданий Юрій Мірошниченко.

Наслідки ж цієї, з дозволу сказати, парламентської діяльності і кадрової політики, Україна розгрібає й досі.

Непоправні людські втрати на Майдані й на фронті в оборонних боях з московським агресором, тотальна корупція, запланований Москвою хаос у збройних силах та інших силових структурах і в головах обивателя в умовах смертельної зовнішньої загрози, – за це все, поза всяким сумнівом, несе відповідальність і Юрій Мірошниченко.

"Несе відповідальність?" – захоче передражнити мене обурений читач. І справді, в чому вона полягає?

Не наважуся цитувати коменти читачів з приводу блогових публікацій. Сказати, що вони убивчі для блогівських писань Юрія Мірошниченка – не сказати нічого.

У них вирує обурення нахабством ригівського функціонера, який береться вчити українське суспільство суспільної моралі. Та ще й видає це за християнські принципи.

Він нанизав уже цілу в’язку такого пошибу текстів: один промовистіший від іншого. "Милосердя – основоположна цінність християнського демократичного суспільства" розводиться він у проповіді від 24 листопада 2015.

Як доктор права він переконує нас усвідомити, що "базовими цінностями демократичного суспільства є верховенство права, побудова правової держави, справедливість, відповідальність, солідарність, створення рівних умов в економічній, культурній, політичній та інших сферах життя суспільства".

І в тому, що "основні демократичні цінності не просто збігаються з цінностями християнськими, а на них ґрунтуються".

У проповіді ж від 3 грудня 2015 Мірошниченко переконує учасників Майдану, що повстали проти кривавого режиму Януковича, що "смирення – ключова чеснота в християнському демократичному суспільстві", і що "сучасна демократія … спонукає до толерантності, поваги, ввічливості, стриманості, відповідальності, підпорядкуванні законові та суспільним інтересам.

Все ці морально-етичні засади цілком узгоджується із чеснотою смирення у християнстві".

"Іч, увічливий який!", – сказав би в цьому разі відомий персонаж мультика про Укірукука. А ми додамо: "Ще й толерантненький!".

А днями пастор Мірошниченко розродився новою проповіддю про "Ставлення до економічної конкуренції в християнському демократичному суспільстві", яку будує на базовому євангельському принципі: "Ісус Христос навчав людей так: "Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви" (Від Матвія 7:12)".

Невже Мірошниченко забув, що шайка Януковича, яку він забезпечував своєю діяльністю в парламенті, займалася найбрутальнішим економічним розбоєм, рейдерством, насаджувала кримінальне беззаконня і з боку державних чиновників, і з боку своїх подельников і смотрящих, відсунувши всю країну на межу падіння?

Як же ж можна тепер, ригівському таки доктору права (!!!), коли цю шайку було зметено народним повстанням, проклято, приперто до стіни, й піддано суспільному осуду, вказувати про євангельські принципи.

Скаже, що вчасно зіскочив з яхти пахана? Що "визнав провину" й "покаявся перед українським народом"? Що вже вичерпав свою провину, промекавши і навіть пустивши сльозу каяття з телеекрану".

"Я чувствую персональную ответственность, а, возможно, и вину перед Украиной за то, что происходило и произошло в стране в результате деятельности нашей партии, в том числе, и моей", – плакався було Мірошниченко.

Бачите, були диктаторські закони, Україну задля виборчого психозу поділено на сорти, мешканців Донбасу й Криму дресирували на догоду Москві на знавіснілій антиукраїнській пропаганді й ненависті, наслідком чого пролито стільки кров українських громадян, Мірошниченко ж, наче велику послугу цідить крізь зуби: "а возможно".

Тобто він не винен і не несе відповідальність, а наче був скраєчку: "а возможно".

Нехай попрочитує й вивчить напам’ять кожен комент під своїми "євангельськими" агітками й побачить, що немає йому співчуття й прощення.

Якби каяття було щирим і справжнім, то не сунувся б знову до Верховної Ради задля збереження своїх бізнесових кубел і свого впливу на роками задурюваний аж до зомбажу лохторат.

Маючи крихту честі, в такому разі відходять і, щоб ніхто не бачив, тихенько каються! А тим більше – не повчають суспільство, на якому кривавиться рана війни, своїми повчаннями.

А загалом, хіба припустимо гратися з сутнісними євангельськими заповідями задля політичного баришу?

Читаючи писання Мірошниченка, згадую давні, ще совєтські часи, так само чадні від казенної московської комуністичної пропаганди. Тоді полиці книгарень і сторінки журналів були густо засипані червоною пропагандистською макулатурою.

Але ж хотілося мати доступ до справжнього читання, яке давало б інший погляд на світ, відмінний від нав’язливої казенщини. Так чи інакше, а комуністичний режим трохи допускав певні твори західної літератури до книгарень і бібліотек.

Серед тих імен, які представляли іншу літературу, був і Генрих Бьолль. Для тодішнього режиму важливим було те, що цей письменник постулював антинацистський дискурс і певне критичне ставлення до реалій життя непідконтрольної Москві Західної Німеччини.

Тим часом ця його критика була незмірно глибшою, ніж це вважалося за потрібне комуністичним ідеологам, бо вона будувалася на гуманістичних, людинолюбних, а не ідеологемних засадах.

Читача вабила достеменно точна манера письма й співчутлива оповідь про людські долі в роки війни та повоєнну добу. А головне – викриття суспільної фальші, звідки б вона не виходила.

Читач вловлював гострі мотиви осуду будь-якого тоталітаризму й критика Генрихом Бьоллем нацизму точно влучала в бездушну й фальшиву атмосферу російського комуністичного тоталітаризму.

Його романи й оповідання тих років відносять до так званої "літератури руїн". Доля самого письменника тісно пов’язана з війною, хоча він виявився одним з небагатьох учнів у класі, які не вступили до Гітлер'юґенду.

Проте юнаку Бьоллеві довелося пройти через примусові трудові роботи, організовані нацистами, служити капралом на Східному та Західному фронті, зазнати кількох поранень, а по війні – перебути таборі для військовополонених.

Отже ж подих смерті і похмурі сторони дійсності для нього, як і для мільйонів інших людей тієї доби, були невіддільні від пережитого. Але саме йому було дано особливий дар відображення обставин, в які потрапляє маленька людина, яку змусили опинитися між глухих стін без дверей і вікон.

З іншого боку, Генрихові Бьоллеві вдавалося дуже точно висвітлити суспільну фальш, якою прикривається мімікрія вчорашніх вершителів мільйонів людських доль.

Тих, хто ще недавно заповнював радіоетер та масову свідомість отруйними випарами, але в нових обставинах раптом з’являється в новій ролі, голосно декларуючи високі цінності й християнську мораль.

Особливо прикметним щодо останнього було оповідання письменника "Мовчання доктора Мурке". Воно дало назву цілій збірці оповідань.

Нагадаємо читачеві основні сюжетні мотиви оповідання. Молодий, освічений, бездоганно чемний магістр психології (з відзнакою!) Мурке з неабиякими труднощами влаштовується редактором в Будинку радіо.

Шеф радіо вважав, що Мурке – "надто мудра бестія", але все ж згодився прийняти його до праці до редакції культури.

Письменник починає оповідання тим, що доктор Мурке одержав чергове доручення шефа – підкоригувати два виступи славетного Бур-Малотке про суть мистецтва.

Саме в характеристиках цього самого Бур-Молотке й ставленні доктора Мурке до його виступів й полягає квінтесенція цього оповідання.

Бур-Молотке відносився до тих вічних прояв у суспільстві, які вміють завше залишатися на плаву й навіть задавати тон суспільним процесам.

Він загалом незле влаштувався і в післянацистській Німеччині: був автором численних книжок критико-філософсько-релігійно-історико-культурного змісту, співробітником трьох журналів і двох газет і, крім того, головним редактором найбільшого в країні видавництва.

Тому шеф Будинку радіо був вимушений всіляко запобігати перед Бур-Молотке й виконувати його забаганки.

Отже, скромний редактор Мурке мав відкоригувати виступи Бур-Молотке про суть мистецтва, де в потрібних місцях згадувався Бог.

Бьолль надзвичайно тонко вказує на суть трансформацій концепції Бур-Молотке, який під впливом релігійного піднесення після 1945 року привернувся був до Бога.

Однак з плином часу, утвердившись у нових суспільних реаліях, за його словами, "якось серед ночі відчув у душі сумнів релігійного характеру, побачив раптом і свою провину в релігійних надмірностях німецького радіо".

Ідею Бога тепер він став вважати "надмірністю", тож і звернувся до свого приятеля, шефа Будинку радіо, наполягаючи на тому, щоб підкоригувати свої півгодинні виступи про суть мистецтва і всюди, де є слово "Бог" замінити його "висловом, що більш відповідав би тому способові мислення, якого він тримався до 1945 року".

Нагадаємо, що в ті роки звукозапис здійснювався на магнітну стрічку, тож завданням доктора Мурке було разом із звукотехніком повирізати шматочки стрічки зі словом Бог і повклеювати натомість слова "та вища істота".

Таких місць у виступі налічувалося аж двадцять сім. Бур-Молотке гадав, що легко відбудеться, проказавши якихось два-три рази слова "та вища істота, яку ми шануємо", а безвідмовна редакційна дрібнота, на зразок доктора Мурке, все повставляє належним чином.

Але все виявилося значно складнішим, бо в контексті ці слова звучали в різних відмінках і доктор Мурке змусив Бур-Молотке сім разів спітніти, вимовляючи ці всі осоружні відмінки фрази "та вища істота, яку ми шануємо" ще та ще раз для точнішого звучання й про запас, щоб був вибір кращого звучання!

Пихатий і самовдоволений промовець вже й не радий був, що затіяв цю справу. Генрих Бьолль змальовує сцени, коли доктор Мурке змушує Бур-Молотке знову й знову проказувати потрібні йому тиради.

"Не перестарайтеся!" – насторожує Мурке звукотехнік.

В природі зовсім молодого й інтелігентного доктора Мурке не було поняття ненависті як мотиву ставлення до людей, однак, дивлячись крізь скляну стінку кабіни на муки й поти, якими спливав Бур-Малотке, відчував до нього саме це.

"Він раптом зрозумів, що таке ненависть; він ненавидів цього високого, огрядного, показного чоловіка, чиїми книжками, загальний тираж яких становив два мільйони триста п'ятдесят тисяч примірників, захрясли всі бібліотеки, всі книгарні й книжкові шафи, — ненавидів його й навіть ані на мить не пробував погамувати ту ненависть".

Для Генриха Бьолля доктор Мурке був виразником неприйняття й ненависті до самого типажу Бур-Малотке, який вивищився в умовах нацистського режиму, але уміло прилаштувався і в повоєнній Німеччині, безсоромно пропонуючи нову маніпулятивну модель, ключовою складовою якої були християнські цінності і навіть саме поняття Бога.

Втім, згодом, вдається до нової маніпуляції, вже спекулюючи поняттям Бога, висуваючи натомість нове заклинання.

Наслухавшись цієї словесної полови, доктор Мурке не може більше чути навіть саме слова мистецтво, яке вимовляли губи Бур-Молотке.

Доктор Мурке під час монтажу плівок любить збирати з плівки секунди мовчання й потім монтувати їх докупи в хвилини. Приятель радіотехнік допомагає йому в цьому, на перший погляд, дивному колекціонуванні.

Повернувшись після роботи додому, доктор Мурке залюбки ставить на магнітофон хвилини мовчання й почувається щасливим від того, що замість фальшивих тирад, виголошуваних в етер Бур-Молотке та йому подібними, чує дорогоцінне мовчання.

Марнослів’я ще нестерпніше, коли в його мутному потоці спритні жонглери й політичні проститутки маніпулюють святими поняттями та євангельськими істинами.

Арсен Зінченко, для УП



powered by lun.ua
Капітолій. Початок реваншу Трампа
Дональд Трамп не здасться зараз, оскільки має намір балотуватися на наступних президентських виборах.
Заробити на смертях: як нас позбавили світової вакцини в 5 разів дешевше
Три долари заплатила Всесвітня організація охорони здоров'я за вакцину, закупівлю якої в ручному режимі зірвав міністр охорони здоров'я Максим Степанов.
Справжня ціна хутра норок: історія одного розслідувача
Наприкінці вересня 2020 року польський Сейм (нижня палата парламенту) провів історичну нараду з питань правового захисту тварин у Польщі.
Чи змінив Національний банк свою політику на валютному ринку
За яким принципом НБУ буде виходити на ринок з валютними інтервенціями та як впливатиме на курс. Що змінилося у новій стратегії?
Торговельний фокус з лісом: друзям — усе, а суспільству — нічого?
Чому торгівля необробленою деревиною відбувається на закритих "аукціонах" та без конкуренції.
Справа генерала Назарова — сигнал, який не можна ігнорувати
Справа Назарова як потенційний прецедент для військового судочинства України та свідчення неврегульованості ключових питань військової юстиції.
Демократія і некомпетентність
Чому Арістотель не довіряв демократії як формі правління, у чому полягають вади останньої та що це означає для сучасної України.