Про візити до Константинополя та єдину помісну православну церкву

3349 переглядів
Понеділок, 21 листопада 2016, 15:15
Андрій Шостак
історик, релігієзнавець, для УП

Упродовж двох десятиліть цілий ряд українських державних та політичних діячів не полишають надії на побудову в Україні єдиної помісної православної церкви. Однак, як правило, їхні прагнення обмежуються декількома основними та найпростішими речами: деклараціями з високих трибун, заявами у ЗМІ.

І, звичайно, офіційними візитаціями Константинополя. При цьому останнє щораз підноситься в інформаційному полі країни не інакше, як щось безпрецедентне та неймовірне, а самі візитери від того шалено тішаться. Неначе ось-ось – і вже буде така бажана автокефалія.

Втім, у результаті далі обміну люб’язностями та благословенням з боку Вселенського патріарха справа не рухається.

Що, до слова, є цілком закономірним.

Ось і цього разу на спільному брифінгу голови ВРУ Андрія Парубія та Предстоятеля Константинопольської православної церкви Варфоломія І ми почули вже звичну за роки незалежності риторику.

Ми просимо чи точніше благаємо автокефалії від Вселенського патріарха – а у відповідь чуємо: "Ми захоплюємося українським народом. Ми Вас любимо і благословляємо Вас, як Церква-Мати. Я вже кілька разів був в Україні і сподіваюся, що невдовзі знову її відвідаю".

І на цьому все.

Максимум, що православна Україна отримала від цієї зустрічі, так це бажання Вселенського патріарха вже втретє – уперше у 1997 році, вдруге у 2008-му – відвідати Україну. Що ж, тепер можемо упевнено готуватися до цієї візитації, цього разу з більшим ентузіазмом.

Але, якщо серйозно, то виникає правомірне запитання: скільки ще має відбутися відвідин у напрямку Україна-Константинополь-Україна, щоб український політикум зрозумів їх безперспективність на даному етапі?

Адже не в них криється вихід із церковної кризи в Україні. І не Вселенський патріарх подарує рішення проблеми, хоче і повинен за нас її вирішувати.

Ні, безумовно діалог – це добра, блага й необхідна річ. Однак, як на мене, наразі варто міркувати над тим, як наповнити ці зустрічі практичним змістом, натомість позбавити декларативності та показовості.

Перманентні намагання вищих посадових осіб нашої держави, не вирішивши внутрішніх негараздів та проблем, щораз прямувати до Стамбула й просити Вселенського патріарха про автокефалію – виглядають, як мінімум дивними та походять на піар. Адже, як і в будь-якій справі, їхати на перемовини необхідно з певними результатами, реальними аргументами, справами та фактами, щоб мати ґрунтовні підстави для задоволення власних прохань та вимог.

Іншими словами, не з візитацій варто розпочинати реалізовувати загальнонаціональну ідею будівництва єдиної православної церкви в Україні, які за двадцять років продемонстрували власну безвихідь та тупик, і, окрім втрати часу, нічого позитивного національному православ’ю не дали.

Натомість, якщо дійсно українські мужі прагнуть, щоб у перспективі в Україні кінець-кінцем таки постала єдина Українська православна церква – тоді необхідно міркувати над тим, як:

– примирити та консолідувати розколоте на три конфесії (УПЦ в єднанні з Московським патріархатом, УПЦ КП та УАПЦ) національне православне середовище, яке тяжіє швидше до дезінтеграції, аніж до єднання, й самостійно до цього навряд чи колись прийде, адже вже два десятиліття потерпає від амбіцій, конкуренції, боротьби, зневаги та ненависті;

– нівелювати зовнішній чинник з центром у Москві, який з початку 1990-х років і до нині на території нашої держави займається активною діяльністю у напрямку руйнації Українського православ’я;

– бути з не публічною позицією Вселенського патріарха, який швидше зацікавлений у наданні Українській церкві автономного статусу у складі Константинопольської православної церкві, аніж даруванні їй незалежності тощо.

Задля цього, окрім того, щоб на кожному кроці говорити "автокефалія", "помісна церква" та інші суто церковні поняття, не вкладаючи у них реального сенсу – владним діячам України необхідно сформувати певний алгоритм дій, довготривалу та поліфонічну концепцію державної політики щодо православних конфесій.

Потрібен такий алгоритм, який не лише не зазнаватиме кардинальних змін навіть у моменти трансформації політичних еліт, а й ґрунтуватиметься на широкому арсеналі засобів досягнення мети – законодавчий, інформаційний, безпековий і так далі.

Адже мета варта цього – побудова єдиної помісної Української православної церкви.

Шостак Андрій Васильович, історик, релігієзнавець, спеціально для УП



powered by lun.ua
Чи збирається "зелена команда" перетворювати радянську вищу освіту у європейську?
Сказати, що нічого не змінилося у вищій школі за роки незалежності було б нещиро. Але ще менш щиро було б сказати про якісь суттєві зміни.
США допоможуть: як зріджений газ змінює європейський енергоринок
Києву необхідно активізувати будівництво газопроводу-інтерконектора між Польщею та Україною. Мусимо отримати максимум благ від вдалої політичної кон'юнктури.
П’ять міфів про податкові ініціативи "Слуги народу"
Законодавчі ініціативи "Слуги Народу" у податковій сфері швидко обросли міфами. Я хочу розвінчати основні з них.
Мир ціною держави: чи в тому є щастя?
Вимагаючи мир тут і зараз, кожен з нас має задуматись над його ціною і чи готові ми її платити.
Чому викривачі корупції – це прорив для України? 
Україна зараз має унікальний шанс отримати надійний інструмент у боротьбі з корупцією, а також гарантувати викривачам корупції не лише надійний захист, але й фінансову винагороду.
Як знизити ціни на ліки в Україні
Подолання "вічнозелених патентів" та удосконалення законодавства у сфері постачання ліків на території України – пазл, який складає вже третій Уряд в Україні після Революції Гідності.
До 30-річчя легалізації УГКЦ: похід вулицями Львова 17 вересня 1989 року
У день 50-ліття початку "Золотого вересня" понад 250 тисяч людей вийшли на вулиці Львова, вимагаючи легалізації Української Греко-Католицької Церкви.