"ДАУ". Діти. Хржановський

Понеділок, 27 квітня 2020, 14:20

Вже тиждень як стомлене пандемією українське інформаційне поле стрясає цунамі праведного гніву з приводу "знущань над дітьми" на зйомках скандального фільму Іллі Хржановського "ДАУ". 

Сам факт зйомок немовлят з дитячого будинку в кіно, нехай і під наглядом няньок, уже багатьма визнаний злочином, режисер – у процесі стигматизації, а зусилля багатьох людей спрямовані на вигнання його з інших проектів в Україні, а, можливо, навіть і на кримінальне переслідування.

Немає сенсу вкотре розповідати, хто такий Хржановський і що за проект "ДАУ". Цю інформацію не важко знайти сьогодні в кожному великому ЗМІ. 

Хотілося б попросити всіх зупинитися і зробити глибокий вдих. Заспокоїтися. Ну, у крайньому разі заспокоїтись щодо дітей у "ДАУ" і "морального права" режисера робити щось після цього.

Дітей в кіно знімають дуже часто. І далеко не завжди це приємні сцени, які викликають розчулення. Однак сьогодні, в світі, насиченому інформацією, ототожнення того, що відбувається на екрані, з тим, як це знімалося, виглядає не просто нерозумно, а архаїчно. 

Сумнівно, що залишились люди, які дійсно вірять, що жорстокість на екрані – це документ того, що відбувалось на знімальному майданчику, а не піднесений глядачеві продукт праці акторів, режисерів, монтажерів, освітлювачів і звукооператорів. Продукт праці багатьох людей, який ВИГЛЯДАЄ ЯК СПРАВЖНІЙ, але не є ним. 

Саме тому теза про "катування дітей на знімальному майданчику" виглядає як комічний епізод із вестерну, коли ковбої почали палити по екрану, прийнявши зображення потягу, що насувався, за справжній потяг.

Читайте також:

Хржановський про скандал з "ДАУ": Серія з немовлятами має прокатний сертифікат, причому навіть не 18+, а 15+

Разом з тим стрункість хору, який несамовито накинувся на сам факт зйомок немовлят, вказує швидше на своєрідну режисуру, ніж на щирий порив. Для того, щоб повірити в справжність обурення "лідерів громадської думки", не вистачає занадто багато чого. Наприклад, послідовності. 

Так, повідомлення про насильство в інтернатних установах з'являються постійно, інформаційне поле наповнене кейсами про реальні знущання над дітьми, про це періодично говорять звіти громадських і міжнародних організацій. Де ж була ваша реакція? 

Наприклад, багато з "обурених" зараз відслідковує, що відбувається з дітьми зі "Світанку" в Одесі, як склалось їхнє життя після скандалу? А чи була у них взагалі публічна позиція щодо того скандалу?

Можливо, вся ця хвиля сприймалася б як більш правдива, якби її герої не обмежувалися б постами в Фейсбуці, а регулярно відвідували дитячі установи та постійно говорили про те, що там відбувається? 

Це насамперед стосується уповноваженого президента України з прав дитини Миколи Кулеби, чиє нескінченне перебування на цій посаді запам'ятається не суттєвими змінами в становищі дітей в місцях несвободи, не поліпшенням  стану справ у закритих закладах, а виключно констатацією очевидного в соціальних мережах та ЗМІ. 

Ну, можливо ще порушеннями правил дорожнього руху, які поставили під загрозу його власних дітей. Втім, як показує досвід, навіть інформаційної хвилі може бути досить для прокуратури, якщо вона, звичайно, зацікавлена ​​в тому, щоб дати справі хід.

Загалом від цієї показової боротьби за "права дітей" занадто тхне подвійними стандартами та маніпуляцією. Будьмо чесними, в цьому раптово виниклому хорі "дитячих омбудсменів" занадто явно читається заклик прибрати Хржановського з керівництва проектом меморіалу "Бабин яр" і не більше того. 

За небажанням або неспроможністю вести відкриту дискусію та здійснювати адвокацію свого бачення того, як має виглядати меморіал, історію про дітей просто використовують для дискредитації окремої особи. 

Всі ці емоційні повідомлення, заклики і сльози, на жаль, не про дітей і не про їхні права. І чим би не закінчилася ця боротьба, діти в закритих установах залишаться з тими ж проблемами, що і до того, і більшість людей вони не обходитимуть. І це найсумніша частина цієї історії.

Звичайно, посилання на дітей – це сильний прийом, явно обраний професіоналами, але в цій інформаційній атаці він не єдиний. Для ефективності його підкріплюють тезами, розрахованими на інші сегменти аудиторії. Нам повідомляють, що "дітей катував російський режисер фільму, знятого на російські гроші". 

Дивним чином ці начебто "патріотичні" тези зводять нанівець той факт, що фільм "ДАУ", по суті варто презентувати як наймасштабніший український проект останньої декади. Фільм знімався на гроші зокрема Держкіно; знімався в Харкові; переважна частина людей, які були зайняті в проекті, – українці; фільм розповідає про жахи, що коїлись в Україні в радянські часи. 

Здавалося б, які ще можливості нам потрібні, щоб закріпити наш прапор на території культурного об'єкту, що викликає інтерес у всьому світі? Можливо, "ДАУ" слід було використати для того, щоб привернути увагу до нашої історії, культури та творчого потенціалу в цілому? 

Але ні. Ми вихлюпуємо немовлят разом із водою в боротьбі за наступний проект і "моральні цінності". І все це, звичайно, на тлі ентузіазму, з яким в медіа та соціальних мережах повідомляється про будь-які призи і перемоги, здобуті Україною на міжнародних кінофестивалях, або про те, що у когось із зірок Голлівуду є українське коріння.

До речі, у 21 столітті обговорення "моральності творця та його творів" нагадує виключно феномен фантомних болів. Кіно, що створено не за пропагандистськими штампами, існує не для того, щоб виробляти щось "правильне", воно виконує безліч різних функцій – від допомоги в подоланні травм до звичайної розваги. 

Культурний об'єкт може не подобатись, але спроба вказувати, яким йому треба бути, чи забороняти – це банальна цензура. Саме до цього вже давно дійшло в Росії, особливо якщо пригадати долю фільму "ДАУ" там.

У підсумку, можна вкотре захоплюватися чарівною силою мистецтва – обговорення фільму, поки що не доступного для широкого глядача (в кіно він не йде, а три долари за перегляд онлайн заплатять не всі), оживляє тих самих демонів, яких в ньому зображено. 

Тут і доноси в прокуратуру, і тоталітарне полярне мислення, і пропагандистські прийоми (в стилі історії із "розп'ятим хлопчиком"), і спроба підпорядкувати культурний об'єкт приземленим завданням, і спекуляція на моралі. 

Варто визнати, що експеримент Хржановського із викликом духів минулого вдався на славу. Залишається тільки сподіватися, щоб він став і сеансом екзорцизму для нашого суспільства.

Денис Кобзін, для УП

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  





powered by lun.ua

Дунайський шлях до членства: як Україна наближається до вступу в ЄС

Як COVID-19 став підґрунтям розвитку заміської нерухомості

Тенденції ринку праці 2021

Обираючи обід, обираємо майбутнє: як їжа впливає на клімат і чому це важливо

Перший кіберцентр в Україні. Як він захищатиме державу і кожного з нас?

Чому коучинг – одна із затребуваних професій найближчого майбутнього