Що не так із "планом Кравчука-Зеленського" щодо Донбасу?

П'ятниця, 13 листопада 2020, 08:00

Здавалося, що нарешті після тривалих танців навколо ідеї про "швидкий мир" та "позачергові місцеві вибори на окупованому Донбасі 25 жовтня" на Банковій прийшло розуміння утопічності подібної авантюри, але ідея виборів заграла новими барвами.

Йдеться про план дій, який запропонував Леонід Кравчук, а фактично Володимир Зеленський, для розблокування переговорного процесу в рамках Тристоронньої контактної групи.

Хоча Кремль відреагував негативно на цей документ, варто відзначити, що він містить правильні речі, під якими підписалося б чимало українських політичних сил.

Йдеться і про виведення російських військ з української території, і відновлення Україною контролю над неконтрольованою ділянкою українсько-російського державного кордону, скасування Росією цілого ряду незаконних рішень щодо Донбасу.

Попри загалом правильну логіку, сам план є відірваним від реалій та малоперспективним, як і відмінними є цілі, що їх мають учасники процесу.

Найперше, на що варто звернути увагу ― "план Кравчука-Зеленського" став реакцією на проєкт Москви, вкинутий руками представників ОРДЛО у жовтні.

Спровокувавши Київ на дзеркальну відповідь, Кремль знову зводить переговорний процес на манівці: замість обговорення субстантивних речей (скільки б часу це не потребувало), стаємо свідками чергової імітації переговорного процесу та "миротворчого спаму".

Подібний підхід Росія намагалася нав’язати і на етапі обговорення розгортання миротворчої місії ООН на окупованій території.

А розіграну на сьогоднішньому етапі комбінацію варто розглядати у розрізі щонайменше двох тактичних завдань ― дискредитація "дорожньої карти" на основі принципу "спершу безпека", розробка якої передбачена Нормандським самітом 2016 року, і подальше підвищення ролі ТКГ як основного переговорного майданчика на противагу нормандському формату. Ні перше, ані друге не відповідають інтересам України.

Не додають реалістичності плану і заявлені часові рамки. Як безпосередній учасник переговорного процесу в минулому, досі залишаюсь переконаним, що мир на Донбасі дійсно залежить від рішення однієї людини в Кремлі і воно може бути ухвалене негайно.

Але так само стверджую, що між прийняттям політичного рішення та його практичною імплементацією мають бути достатні часові рамки. Зокрема, для надійної верифікації ― незалежною міжнародною місією на зразок СММ ОБСЄ ― виконання досягнутих домовленостей.

Читайте також: Україна запропонує в ТКГ план миру, щоб до 31 березня провести вибори в ОРДЛО – Кравчук

Засідання ТКГ: обговорили "план Кравчука", звільнення утримуваних та роботу КПВВ

Лише після підтвердженого виконання пункту можна переходити до виконання наступного ― це шлях до сталого врегулювання. Інакше, в поспіху ризикуємо отримати російські окупаційні війська, замасковані під місцеві "міліцейські" загони.  

Про те, що запропонований план має мало спільного з реальністю, свідчить і ідея збільшення контингенту СММ ОБСЄ до 1500 осіб та надання йому функцій із забезпечення безпекових умов з наданням персоналу легкої зброї. Цей варіант ми опрацьовували ще у 2016 році.

Проведена тоді з партнерами робота показала, що він, хоча й теоретично можливий, проте практично виглядає непідйомним.

По-перше, розміщення такого контингенту ОБСЄ не може відбутися одномоментно, оскільки потребує виконання певних процедур та обмежується дефіцитом людських та фінансових ресурсів Організації. Адже лише для рекрутингу і навчання такої кількості персоналу за стандартами ОБСЄ потрібно не менше 6 місяців.

По-друге, ОБСЄ не має ані належного досвіду, ані ресурсів, ані потенціалу для виконання таких специфічних функцій.

По-третє, навіть для розгортання такої місії ОБСЄ буде потрібно рішення і відповідний мандат Ради Безпеки ООН. Зрозуміло, що в цій ситуації все залежатиме від позиції Росії, яка має право вето.

Враховуючи ці фактори, найоптимальнішим варіантом залишається розміщення саме миротворчої місії ООН, яка має і досвід, і можливості, і систему планування та екіпірування для виконання завдань зі створення належних безпекових умов для проведення виборів на Донбасі.

Не кажучи вже про підготовку інфраструктури для проведення місцевих виборів, починаючи від відновлення виборчих реєстрів (маємо виключити ризики голосування підроблених українських паспортів) і завершуючи відновленням роботи судів на місцях та забезпеченням правопорядку.

А спроби провести паралелі між виборчими кампаніями в Україні у 2014 році та нинішньою ситуацією на Донбасі взагалі не витримують жодної критики.

Попри наміри Києва акцентувати увагу на виконанні безпекових та гуманітарних питань, немає також жодних сумнівів, що Москва для "збалансування" плану просуватиме політичну частину, зокрема посилаючись на домовленості того ж Паризького саміту 2019 року.

Як діяти далі? Найперше, Банковій нарешті необхідно відмовитися від подальшої "фокінізації" роботи делегації в ТКГ через продукування сирих ініціатив та "миротворчого спаму", які стрясають не лише повітря, а й наших міжнародних партнерів, проте не мають жодного впливу на агресора.

Друге, мета переговорів ― не кількість ініціатив. Зі спамом ініціатив команда Зеленського впоралася "на відмінно". Урешті-решт варто зробити акцент на якості, послідовності, продуманості та узгодженні ініціатив з ключовими партнерами.

Відповідно, шанси на успіх зростають, якщо та чи інша ідея буде представлена як спільна позиція Києва-Берліна-Парижа плюс Вашингтон. Тому сьогодні варто зосередити увагу не стільки на Москві, скільки на посиленні контактів з Німеччиною, Францією та США.

Варто повернутися до ідеї відновлення Спеціального представника США щодо України, посаду якого в минулому займав Курт Волкер, або ж запропонувати іншу форму більш активного залучення американської сторони до питання відсічі російській агресії.

Тим більше, відповідні сигнали з боку новообраного президента Джо Байдена вже прозвучали. На додаток не слід забувати про координацію дій з іншими країнами Групи Семи та Брюсселем.

Партнери мають не лише розуміти нас і знати, чого від нас чекати, але й бути готовими розділити відповідальність за ініціативи та подальший перебіг мирного процесу.

Третє, як уже неодноразово зазначалося, Банковій необхідно наполягати на розробці цілісної та всеохопної дорожньої карти, яка змусила б Росію дати відповідь на принципові для нас питання― виведення російських окупаційних військ та закриття кордону.

Не менш цінними є й уроки Нагірного Карабаху. Які опції не були б перед президентом Зеленським через пробуксовування Мінського процесу, ескалація насильства в Нагірному Карабаху є наочним прикладом того, що затухання конфлікту є оманливим і ні в якому разі не треба робити ставку на його замороження.

Це стане, щонайменше, відкладеною проблемою. З іншого боку, Росія підтвердила, що для просування своїх інтересів у її активах є такий інструмент, як розгортання у відповідь на ескалацію власних "миротворчих" контингентів.

Тому Києву варто послідовно нав’язувати свою логіку, вибудувати продуману й обережну лінію щодо посилення міжнародної присутності на окупованих територіях, яка б вибивала з рук Росії цю мічену карту.

І ще один урок ― це про ціну та прийнятність компромісів. Ідеться про внутрішню кризу, яка виникла у Вірменії через рішення, ухвалене прем’єр-міністром Н. Пашиняном.

Не слід забувати, що глава вірменського уряду прийшов до влади в Єревані на хвилі оксамитової революції, що ніколи не сприймалося позитивно в Кремлі.

Відтак відособлена позиція Москви, попри союзницькі відносини з Єреваном, дозволила Росії досягти принаймні трьох цілей: додати собі імідж миротворця, закріпити позиції на Кавказі та підірвати позиції чужорідного для неї режиму.

Сценарій внутрішньої дестабілізації в Україні Москва ніколи не знімала з порядку денного.

Конституційна криза в Україні точнісінько після завершення місцевих виборів і загострення ситуації на Донбасі мали б стати для Банкової холодним душем та заохочувати команду президента до виважених кроків, а також формування пулу надійних внутрішніх союзників з числа здорових політичних сил і тіснішої координації позицій з міжнародними партнерами.  

І головне, сьогодні поспіх та метушня ― не найкращі порадники. Тим більше, що вибори та майже двомісячний перехідний період у США дають необхідну паузу.

Це, власне, той час, який Банковій варто відвести для консолідації міжнародного фронту підтримки України та напрацювання мирного пакету; отримати підтримку Берліна, Парижа та Вашингтона, і перейти у "миротворчий наступ без спаму".

Київ також отримує шанс довести через виконання домашнього завдання, що має достатньо потенціалу, аби стати надійним партнером Вашингтону для зміцнення позицій демократії в регіоні на противагу поширенню російського впливу у світлі останніх подій в Білорусі та на Кавказі.

Зараз поспіх на руку лише Москві, в якої земля горить під ногами з наближенням інавгурації новообраного президента США. Не можна їй дозволити зафіксувати ситуацію на місці.

Костянтин Єлісєєв, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.



powered by lun.ua

Випробування кризою: яких збитків зазнала нафтогазова галузь?

Коли дешева нафта, "мертвий" туризм і "кількісне пом'якшення" економіку рятують

Земельна багатоходівка

Зеленський як (невивчений) урок української демократії

"Європеїзуємо" Раду: як має змінитися робота українського парламенту

Жінки vs Чоловіки: як виглядають гендерні стереотипи та відмінності в Україні