Зеленський як (невивчений) урок української демократії

Четвер, 25 лютого 2021, 13:30

Дивлячись на те, як драматично складаються відносини влади Зеленського з тими, хто чекав від неї якнайшвидших і якнайрадикальніших реформ, мимоволі згадуєш фразу двохсотрічної з чимось давнини: "Революція, як (бог) Сатурн, пожирає власних дітей" (в різних джерелах приписується Верньо, Дантону та Демулену).

Звісно, до страт вчорашніх активних прибічників нової влади справа (поки) ще не дійшла — хоча до політично вмотивованих посадок вже дійшла.

Хай там як, але ті, хто не просто сподівалися отримати зі зміною президента радикальний "стрибок вперед", а й взялися бути активними рушіями цього стрибка, тепер змушено — хто з сумом, хто з подивом, хто з жахом — констатують, що замість просування вперед ми маємо багатовимірний "відкат".

Не лише порівняно з президентством "раннього Зеленського", а навіть і порівняно з президентством Порошенка, за якого — якщо вірити його тодішнім критикам — корупція була "гірше, ніж за Януковича".

Констатувати цей "відкат" — справа нехитра. Але важливіше розібратися, якими причинами він зумовлений.

Я спробую довести, що цей "відкат" — включно зі щойно оголошеним резонансним вироком Сергію Стерненку — став закономірним наслідком того протистояння, яке почалося не на Майдані, а дещо пізніше, приблизно п’ять років тому.

Тобто, в районі 2016 року, коли постмайданна влада остаточно "побила горщики" з радикально налаштованими активістами, незадоволеними темпами реформ (антикорупційної, судової, тощо).

Від того моменту й до президентських виборів 2019 року запекла боротьба "радикальних реформістів" проти надто повільної та нерішучої щодо ключових реформ постмайданної влади велася нон-стоп, по суті, відкривши проти цієї влади "третій фронт".

На додачу до її протистояння російській агресії та її спробам хоч якось обмежити внутрішньополітичний вплив олігархів — зокрема й насамперед Коломойського, який кинув цій владі найбільш безкомпромісний виклик.

Весь цей час "радикальні реформісти" не припиняли шукати іншу кандидатуру, яка могла б "очолити реформи" й надати їм жадано високого темпу. Тодішній же владі вони насамперед закидали відсутність "політичної волі".

Буде "політична воля" — і радикальні реформи стануться чи не миттєво. А ми всі одразу опинимося (прокинемося) в докорінно іншій та кращій країні.

Перемога на виборах Володимира Зеленського дала "радикальним реформістам" унікальний, казковий шанс перевірити свої політичні переконання на практиці. Президент, якого вони палко підтримали й допомогли йому щонайменше тим, що активно нищили рейтинг його головного суперника.

Читайте також: Чому варто захищати Сергія Стерненка?

Історик Ярослав Грицак: Революція Зеленського — це третій Майдан, який хакнули

Монобільшість, готова голосувати за будь-які радикальні реформістські закони (одним помітним успіхом це справді обернулося: започаткуванням хай калічного, але все ж таки легального ринку землі сільськогосподарського призначення).

Уряд реформаторів, які мали повний карт-бланш і беззастережну підтримку того ж таки президента.

І що сталося?

Сталося те, що "політична воля" виявилося мало чого вартою — без, по-перше, системності та професіоналізму, а по-друге, і ще важливіше, без політичної сили, яка підпирає цю волю й забезпечує практичну реалізацію її волінь.

Ні, я не про партію "Слуга народу", яку "політичною силою" можна назвати хіба шаблонно й номінально.

Я про реальну політичну силу, якою володіють ті, хто в цій країні має дієвий вплив на (А) грошові потоки, та (Б) зміст і якість ухвалених управлінських рішень.

А це насамперед (1) олігархи, та (2) судді.

Перші, через своїх представників в кожному парламенті (тут змінюються лише пропорції), впливають на перспективи ухвалення та зміст конкретних законів, а через своїх представників у виконавчій владі забезпечують ухвалення в своїх інтересах поточних розпорядчих рішень.

Від других залежить, які саме з законів та підзаконних актів будуть у певний момент зупинені, і як саме у спірних ситуаціях будуть застосовані всі решта.

У разі злагодженого опору цих реально найбільших політичних сил будь-які реформи можна сміливо множити на нуль. Відтак, ігнорувати їх неможливо: політика — штука жорстка, тут з наявною реальною силою завжди доводиться рахуватися.

Від "надто повільних" реформ за часів президентства Порошенка ці сили гнулися, позиційно опиралися, але загалом, мало-помалу, піддавалися. Рух у бік реформ відбувався інколи повзком та з зупинками, але… у потрібному напрямі, відповідно до "європейського вибору України".

Натомість "радикальні реформісти", які отримали карт-бланш у перші півроку президентства Зеленського, швидко "нагнули" цю ситуацію до того, що сукупна (хоч і непублічна) сила опору реформам стала відчутно переважати силу цих кабінетних реформаторів.

Додаткову вразливість реформаторів забезпечили також непрофесіоналізм та низька якість частини їхніх управлінських рішень, але не це стало головним чинником.

Реклама:

Відтак, опір надто радикальним (і не завжди продуманим) реформам вперше від часів Майдану розгорнув вектор подальшого розвитку країни.

Замість "швидких та радикальних реформ" прибічники радикального курсу своїми діями зумовили — практично вибороли — реванш.

Сукупний тиск з боку тих, кого реформатори безтурботно "нагнули" до точки нестерпності, виявився настільки потужним, що миттєво зніс уряд Гончарука й докорінно змінив ситуацію в оточенні Президента Зеленського.

А наступний уряд виявився класичним "пайовим" урядом олігархів та деяких "галузевих мафій" (особливо виразно ці останні проявили себе в МОН та МОЗ).

Головне, що випливає зі всього сказаного — такий результат був закономірним. Насправді він не міг бути іншим. "Політична воля" реформаторів, діючи у відриві від реального балансу політичних сил, просто "перегнула палицю", і ця палиця, розігнувшись, насамперед вдарила по них самих.

Ось чому я з сумною іронією ставлюся до лементу Віталія Шабуніна, що Зеленський з особами, які підозрюються в корупції в його найближчому оточенні, поводиться ще гірше, ніж свого часу поводився Порошенко.

"Свинарчука", обурюється Шабунін, "Порошенко звільнив. Татарова Зеленський кришує". "Я абсолютно відповідально заявляю: такого кричущого бєспрєдєлу Порошенко собі не дозволяв".

Як сказав би ідеолог "пролетарської революції", маємо класичну ситуацію: "(непродуманий) крок вперед — (закономірні) два кроки назад".

Звідки така відмінність між реакціями Порошенка та Зеленського в схожих, здавалося б, ситуаціях?

"Попередній президент", коментує в тому ж дописі Шабунін, "здав свого не через справедливість (як ви розумієте), а від розуміння, що пояснити таке просто неможливо. Ніяк. Жодним чином. Для мене загадка, як такої простої речі не розуміє Зеленський".

Я поясню Віталію.

Річ у тім, що Зеленський — вже позбавившись ілюзій щодо реальних меж його влади та "політичної волі" — тим не менше зберіг в собі, бодай як схильність, той самий політичний волюнтаризм, який був світоглядною основою війни "радикальних реформаторів" проти "надто нерішучого" в своїх реформах Порошенка.

Звідси спроба "кавалерійського наскоку" Зеленського на Конституційний Суд — атаки, яка наразі захлинулася, не призвівши до жодних наслідків.

Звідси такий самий "кавалерійський наскок" на Медведчука — швидкий та ефектний прояв "політичної волі" на дуже хиткій — і з кожним днем дедалі хиткішій правовій підставі (фактично, оголошений РНБО громадянину України судовий вирок за статтею 258-5 ККУ в обхід української судової системи).

Тому якщо президенту, в його планах, потрібні Єрмак чи Татаров — жоден Шабунін не може стати йому на заваді. Перефразовуючи радянську кінокласику, "не вважайте себе постаттю, рівною Ахметову".

Підсумовуючи сказане, повернуся до головного.

Що стало головною причиною розвороту країни в бік вже всіма й відверто констатованого реваншу домайданних сил?

Бажання "радикальних реформаторів" проводити реформи, істотно випереджаючи фактично наявний в країні — хоча й повільно змінюваний — баланс реальних політичних сил та впливів.

Просто у попереднього президента, як досвідченого політика, вистачало політичної інтуїції, щоб цей баланс відчувати й не виходити надто далеко за його межі.

Утім, під кінець своєї каденції він і так нажив собі надто багато ворогів, причому одних — за рахунок своїх помилок, а інших — якраз за рахунок своїх успіхів.

Зеленському й тим, хто активно допоміг йому прийти до влади, такої інтуїції забракло.

Тому Рябошапка та Єгор Фірсов тепер "відставні", Стерненко сидить, а Шабунін протестує на Банковій.

Головне пам’ятати, що протест з вимогою до влади знову проявити "правильну політичну волю" й перейти, нарешті, до (нереалістично) радикальних реформ ніякого результату, крім нульового чи зворотного, дати не може.

А обирати владу на засадах компромісного "стратегічного союзу", коли безсумнівно заданий лише вектор розвитку країни, натомість темпи просування у визначеному напрямі визначаються міркуваннями політичного реалізму — цього наша проєвропейськи налаштована громадськість ще не навчилася.

Чи навчиться?

Олексій Панич, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Держава втратила контроль над обленерго, чи навпаки посилює його?

BlaBlaCar поза законом. Що буде з ринком нелегальних перевезень?

Друга річниця енергетичної свободи

Аятола Володимир Путін

Людиноцентрична мілітаризація: як Україні вистояти і прорватися

Що не так із "виборами" на Росії?