Зеленський як (невивчений) урок української демократії

Четвер, 25 лютого 2021, 14:30

Дивлячись на те, як драматично складаються відносини влади Зеленського з тими, хто чекав від неї якнайшвидших і якнайрадикальніших реформ, мимоволі згадуєш фразу двохсотрічної з чимось давнини: "Революція, як (бог) Сатурн, пожирає власних дітей" (в різних джерелах приписується Верньо, Дантону та Демулену).

Звісно, до страт вчорашніх активних прибічників нової влади справа (поки) ще не дійшла — хоча до політично вмотивованих посадок вже дійшла.

Хай там як, але ті, хто не просто сподівалися отримати зі зміною президента радикальний "стрибок вперед", а й взялися бути активними рушіями цього стрибка, тепер змушено — хто з сумом, хто з подивом, хто з жахом — констатують, що замість просування вперед ми маємо багатовимірний "відкат".

Не лише порівняно з президентством "раннього Зеленського", а навіть і порівняно з президентством Порошенка, за якого — якщо вірити його тодішнім критикам — корупція була "гірше, ніж за Януковича".

Констатувати цей "відкат" — справа нехитра. Але важливіше розібратися, якими причинами він зумовлений.

Я спробую довести, що цей "відкат" — включно зі щойно оголошеним резонансним вироком Сергію Стерненку — став закономірним наслідком того протистояння, яке почалося не на Майдані, а дещо пізніше, приблизно п’ять років тому.

Тобто, в районі 2016 року, коли постмайданна влада остаточно "побила горщики" з радикально налаштованими активістами, незадоволеними темпами реформ (антикорупційної, судової, тощо).

Від того моменту й до президентських виборів 2019 року запекла боротьба "радикальних реформістів" проти надто повільної та нерішучої щодо ключових реформ постмайданної влади велася нон-стоп, по суті, відкривши проти цієї влади "третій фронт".

На додачу до її протистояння російській агресії та її спробам хоч якось обмежити внутрішньополітичний вплив олігархів — зокрема й насамперед Коломойського, який кинув цій владі найбільш безкомпромісний виклик.

Весь цей час "радикальні реформісти" не припиняли шукати іншу кандидатуру, яка могла б "очолити реформи" й надати їм жадано високого темпу. Тодішній же владі вони насамперед закидали відсутність "політичної волі".

Буде "політична воля" — і радикальні реформи стануться чи не миттєво. А ми всі одразу опинимося (прокинемося) в докорінно іншій та кращій країні.

Перемога на виборах Володимира Зеленського дала "радикальним реформістам" унікальний, казковий шанс перевірити свої політичні переконання на практиці. Президент, якого вони палко підтримали й допомогли йому щонайменше тим, що активно нищили рейтинг його головного суперника.

Читайте також: Чому варто захищати Сергія Стерненка?

Історик Ярослав Грицак: Революція Зеленського — це третій Майдан, який хакнули

Монобільшість, готова голосувати за будь-які радикальні реформістські закони (одним помітним успіхом це справді обернулося: започаткуванням хай калічного, але все ж таки легального ринку землі сільськогосподарського призначення).

Уряд реформаторів, які мали повний карт-бланш і беззастережну підтримку того ж таки президента.

І що сталося?

Сталося те, що "політична воля" виявилося мало чого вартою — без, по-перше, системності та професіоналізму, а по-друге, і ще важливіше, без політичної сили, яка підпирає цю волю й забезпечує практичну реалізацію її волінь.

Ні, я не про партію "Слуга народу", яку "політичною силою" можна назвати хіба шаблонно й номінально.

Я про реальну політичну силу, якою володіють ті, хто в цій країні має дієвий вплив на (А) грошові потоки, та (Б) зміст і якість ухвалених управлінських рішень.

А це насамперед (1) олігархи, та (2) судді.

Перші, через своїх представників в кожному парламенті (тут змінюються лише пропорції), впливають на перспективи ухвалення та зміст конкретних законів, а через своїх представників у виконавчій владі забезпечують ухвалення в своїх інтересах поточних розпорядчих рішень.

Від других залежить, які саме з законів та підзаконних актів будуть у певний момент зупинені, і як саме у спірних ситуаціях будуть застосовані всі решта.

У разі злагодженого опору цих реально найбільших політичних сил будь-які реформи можна сміливо множити на нуль. Відтак, ігнорувати їх неможливо: політика — штука жорстка, тут з наявною реальною силою завжди доводиться рахуватися.

Від "надто повільних" реформ за часів президентства Порошенка ці сили гнулися, позиційно опиралися, але загалом, мало-помалу, піддавалися. Рух у бік реформ відбувався інколи повзком та з зупинками, але… у потрібному напрямі, відповідно до "європейського вибору України".

Натомість "радикальні реформісти", які отримали карт-бланш у перші півроку президентства Зеленського, швидко "нагнули" цю ситуацію до того, що сукупна (хоч і непублічна) сила опору реформам стала відчутно переважати силу цих кабінетних реформаторів.

Додаткову вразливість реформаторів забезпечили також непрофесіоналізм та низька якість частини їхніх управлінських рішень, але не це стало головним чинником.

Відтак, опір надто радикальним (і не завжди продуманим) реформам вперше від часів Майдану розгорнув вектор подальшого розвитку країни.

Замість "швидких та радикальних реформ" прибічники радикального курсу своїми діями зумовили — практично вибороли — реванш.

Сукупний тиск з боку тих, кого реформатори безтурботно "нагнули" до точки нестерпності, виявився настільки потужним, що миттєво зніс уряд Гончарука й докорінно змінив ситуацію в оточенні Президента Зеленського.

А наступний уряд виявився класичним "пайовим" урядом олігархів та деяких "галузевих мафій" (особливо виразно ці останні проявили себе в МОН та МОЗ).

Головне, що випливає зі всього сказаного — такий результат був закономірним. Насправді він не міг бути іншим. "Політична воля" реформаторів, діючи у відриві від реального балансу політичних сил, просто "перегнула палицю", і ця палиця, розігнувшись, насамперед вдарила по них самих.

Ось чому я з сумною іронією ставлюся до лементу Віталія Шабуніна, що Зеленський з особами, які підозрюються в корупції в його найближчому оточенні, поводиться ще гірше, ніж свого часу поводився Порошенко.

"Свинарчука", обурюється Шабунін, "Порошенко звільнив. Татарова Зеленський кришує". "Я абсолютно відповідально заявляю: такого кричущого бєспрєдєлу Порошенко собі не дозволяв".

Як сказав би ідеолог "пролетарської революції", маємо класичну ситуацію: "(непродуманий) крок вперед — (закономірні) два кроки назад".

Звідки така відмінність між реакціями Порошенка та Зеленського в схожих, здавалося б, ситуаціях?

"Попередній президент", коментує в тому ж дописі Шабунін, "здав свого не через справедливість (як ви розумієте), а від розуміння, що пояснити таке просто неможливо. Ніяк. Жодним чином. Для мене загадка, як такої простої речі не розуміє Зеленський".

Я поясню Віталію.

Річ у тім, що Зеленський — вже позбавившись ілюзій щодо реальних меж його влади та "політичної волі" — тим не менше зберіг в собі, бодай як схильність, той самий політичний волюнтаризм, який був світоглядною основою війни "радикальних реформаторів" проти "надто нерішучого" в своїх реформах Порошенка.

Звідси спроба "кавалерійського наскоку" Зеленського на Конституційний Суд — атаки, яка наразі захлинулася, не призвівши до жодних наслідків.

Звідси такий самий "кавалерійський наскок" на Медведчука — швидкий та ефектний прояв "політичної волі" на дуже хиткій — і з кожним днем дедалі хиткішій правовій підставі (фактично, оголошений РНБО громадянину України судовий вирок за статтею 258-5 ККУ в обхід української судової системи).

Тому якщо президенту, в його планах, потрібні Єрмак чи Татаров — жоден Шабунін не може стати йому на заваді. Перефразовуючи радянську кінокласику, "не вважайте себе постаттю, рівною Ахметову".

Підсумовуючи сказане, повернуся до головного.

Що стало головною причиною розвороту країни в бік вже всіма й відверто констатованого реваншу домайданних сил?

Бажання "радикальних реформаторів" проводити реформи, істотно випереджаючи фактично наявний в країні — хоча й повільно змінюваний — баланс реальних політичних сил та впливів.

Просто у попереднього президента, як досвідченого політика, вистачало політичної інтуїції, щоб цей баланс відчувати й не виходити надто далеко за його межі.

Утім, під кінець своєї каденції він і так нажив собі надто багато ворогів, причому одних — за рахунок своїх помилок, а інших — якраз за рахунок своїх успіхів.

Зеленському й тим, хто активно допоміг йому прийти до влади, такої інтуїції забракло.

Тому Рябошапка та Єгор Фірсов тепер "відставні", Стерненко сидить, а Шабунін протестує на Банковій.

Головне пам’ятати, що протест з вимогою до влади знову проявити "правильну політичну волю" й перейти, нарешті, до (нереалістично) радикальних реформ ніякого результату, крім нульового чи зворотного, дати не може.

А обирати владу на засадах компромісного "стратегічного союзу", коли безсумнівно заданий лише вектор розвитку країни, натомість темпи просування у визначеному напрямі визначаються міркуваннями політичного реалізму — цього наша проєвропейськи налаштована громадськість ще не навчилася.

Чи навчиться?

Олексій Панич, для УП

Колонка — матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.



powered by lun.ua

Як Держгеокадастр розбазарює землі громад у Львові. І до чого тут АТОвці

Кримська платформа: ефективність чи піар?

Кредитна пандемія: чому потенційні інвестори не купуватимуть проблемні активи банків

Безкоштовна освіта в США – не мрія, а реальність. Особистий досвід

Сторожовий пес АМКУ піджав хвоста, поки найбільші телеканали з'їдають конкурентів

Локдаун для Феміди