Буча – це я

Неділя, 03 квітня 2022, 19:10

Передостанній раз я плакав 18-го березня, в кафе готелю, де ми живемо. Я почув відповідь тата на запитання його доньки неповних чотирьох років про те, коли вони повернуться до Києва.

"От коли Котигорошко переможе Змія Горинича, тоді й приїдемо", – відповів тато.

У мене тоді всі три тижні війни раптом стиснулися в ці два казкові персонажі, й мене прорвало.

Після перших тижнів війни свідомість почала вибудовувати захисний бар'єр, через який було все складніше відчувати якісь емоції на кшталт страху та горя. Хіба що періодичні спалахи гніву та ненависті. 

Найчастіше виходило відчувати просто "порожнє ніщо": читаєш про вбитих та поранених щодня, сам про них пишеш, постійно дивишся на зруйновані міста – і нічого не відчуваєш.

І два тижні тому Котигорошко, який бореться у Києві зі Змієм Гориничем, ніби хакнули цей захисний бар'єр і розпакувалися у мене у свідомості всіма жахами війни. Мене покрутило від болю один вечір, і я знову закрився від цього.

Сьогодні вранці, коли я вперше дивився на фотографії того, що росіяни залишили по собі в Бучі та околицях, мене знову скувало це "порожнє ніщо". 

Я дивився на мертвих людей, яких не до кінця засипали піском, на тіла, що лежали на землі, на потемнілі руки та обличчя. 

І в момент, коли я подумав, що всі вони – це ще і я, цей захисний бар'єр у мені знову пробив відчай.

Це в моїй квартирі вибили двері, це мені зв'язали руки. Це мене змушували почати співпрацювати. Це мене били в обличчя прикладом і це я відчуваю онімілість, гострий біль і смак гарячої крові.

Це мені надягли мішок на голову і вистрілили в потилицю. І це я лежу на асфальті поряд із власним будинком.

Це я та мій чоловік намагалися поїхати, обв'язавши машину білими стрічками. Це ми бачимо БТР. Це у мою машину стріляють ворожі солдати, і це в мені залишаються їхні кулі.

Це я сиджу на сидінні водія і дивлюся на те, як моя дружина стікає кров'ю. Це я відчуваю жах від того, що її обличчя не ворушиться. Це я везу тіло мертвої дружини назад. І це я, відчуваючи "порожнє ніщо", беру лопату і починаю викопувати яму поряд із нашим будинком. Ця моя оніміла свідомість спостерігає за тим, як я механічно тягну її до цієї ями і з порожнім обличчям засипаю її тіло землею.

Це мене схопив якийсь п'яний російський з божевільним поглядом. Це мене він жбурляє на ліжко і мене б'є по обличчю рукою, коли я намагаюся чинити опір. Це на мене він дихає перегаром і крапає слиною. Це мене ґвалтує він, а потім його такі ж п'яні товариші по службі. І це мене після цього викидають із балкона на чийсь припаркований автомобіль.

Це мене переїхав танк. Мене смертельно ранять уламки. Це я горю живцем.

Я – це вони. Вони – це я, якому пощастило не опинитися не там і не в той час. Якому пощастило продовжити жити і який може плакати лише тоді, коли уявляє себе на їхньому місці. 

Плакати і бажати пережити те саме тим, хто все це з нами зробив.

Федір Попадюк

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.
Реклама:
Шановні читачі, просимо дотримуватись Правил коментування

Шарм і страх єРоботи

Відновлення людського капіталу: виклики для реабілітації українських військових

Як отримати кращий дохід від держактивів без масової приватизації

Оновлення Рахункової палати: три ймовірні сценарії

Партнери нас зрадили?

Як запустити розподілену генерацію в Україні