Уроки війни. Оборона, культура, мережевість та "обмін турботою"

Спецпроєкт НАЗК "UKRAINE NOW. Візія майбутнього"

Вочевидь, найкращий час говорити про уроки війни – після перемоги. Але вже зараз можна й треба робити певні спостереження та висновки. Деякі з них ми обговорили в інтерв’ю для спецпроекту НАЗК. Наводжу вам окремі тези з цієї розмови. 

Отже, очевидний урок №1: Ми маємо бути самостійними й інтелектуально спроможними. Тобто самостійно оцінювати світ навколо себе, самостійно створювати рішення. А будь-якій політичній самостійності передує самостійність інтелектуальна та культурна. Саме тому суспільство має бути готове інвестувати в абстрактні речі. 

Попередні десятиліття ми не були до цього готові. Без істориків, філософів, антропологів ми не можемо повною мірою утвердити своєї суб’єктності або навіть поставити важливих питань. 

Потрібні кілька десятиліть підготовки, щоб з’явилися люди, здатні мислити й аргументувати на глибокому рівні. 

В наших університетах або принаймні інтелектуальних середовищах необхідно створити умови, які дозволять людям роками займатися глибоко теоретичними речами. Така діяльність у нас останні 30 років фактично не фінансувалася. Унаслідок маємо не те, що втрату, а радше інтелектуальний недорозквіт. 

Інтелектуали в Україні є, звичайно. Але їх могло бути значно більше, а їхні голоси могли звучати сильніше. 

Інтелектуал –це людина, яка дуже добре знає певний теоретичний предмет, наприклад, філософ, і спроможна коментувати з цієї позиції справи повсякденні, писати статті, розмовляти з міністрами тощо. 

Це дві майстерності – знання предмету й здатність висловлюватися публічно щодо суспільних справ. Для цього потрібно багато тренування та практики. Але інтелектуальна й художня культура не виростає без ресурсів, сама по собі. Вона потребує джерел живлення, і нестача ресурсів упродовж тривалого часу не дозволяє мати велике інтелектуальне поле. 

Зараз ми ризикуємо тим, що інвестиції знов оминуть теоретичну діяльність, тому що в нас будуть більш життєві потреби, наприклад, відбудова розбомблених будинків. 

Дійсно, розбомблені будинки чи лікарні – це завдання номер 1. Але треба розуміти, що ми не зможемо стати вповні суб’єктними без дуже теоретичного, а не практичного знання. 

Ми не повинні знов випустити це з уваги, сказавши: "Зараз культурна антропологія чи соціологія не на часі. Займімося цим через 10 років". Саме такими були попередні 30 років. Тому інтелектуали, яких ми маємо, – це або люди, які мали альтернативні ресурси й підтримку (часто від сім’ї), або віддані фанатики своєї справи. Останніх – одиниці.

Ми просто будемо змушені дорослішати й починати думати набагато серйозніше про свою інтелектуальну та культурну спільноту. Бо ця спільнота кристалізує ідеї, які потім використовують: у політиці, в громадському житті, в освіті, в медіа, у бізнесі. І якщо ми не маємо такої власної спільноти, то обов’язково будемо звертатися до чужої. А чужа не завжди розуміє становище України, щоб виробляти ідеї, які ми можемо втілювати. Тобто це просто життєва необхідність для нас.

Читайте також: Українці не святі, але ця війна – чистилище, в якому кожен має шанс стати чеснішим

Урок №2: Постійна готовність до оборони. Ми перебуваємо геополітично в дуже вразливій ситуації. 

У нас дуже небезпечний сусід, який уявляє собі минуле як майбутнє: імперське минуле Росія бачить як проєкт майбутнього. Це означає, що все українське суспільство має бути готове до оборони щохвилини. 

Не може бути такого моменту найближчі десятиліття, коли ми просто забули про безпеку й діємо так, начебто вона забезпечена. Ми мусимо бути в оборонних союзах, найкраще – НАТО, звичайно. 

Але як громадяни ми також мусимо бути готові до оборони. 

Україна має бути країною із загальним військовим обов'язком, однаково для чоловіків і жінок. Всі громадяни України мають бути здатні до оборони. Мілітаризація в хорошому сенсі цього слова. 

Я також думаю, що ми будемо країною з великою повагою до військових. Крім того, що військові захищають Україну в прямому сенсі, вони теж демонструють нову організаційну якість: здатність діяти в децентралізований мережевий спосіб із більшою кількістю прав і повноважень на нижчих рівнях. Можливо, це могла би бути одна з моделей для побудови інституцій надалі. 

Урок №3: Наші інституції мають бути трансформовані так, щоб відповідати життєвому світу і практикам суспільства. 

Під час війни проявився мережевий характер українців, тобто здатність до горизонтальної організації швидко. Є жарт, коли росіяни запитують: "А не можна виявити кілька волонтерських центрів і якось їх ліквідувати?" Це демонструє цілковите нерозуміння мережевої природи волонтерських зусиль. 

Але при цьому мережевий характер нашого суспільства не збігається з характером наших державних інституцій. 

Державні інституції, успадковані від Радянського Союзу, мають вертикальний характер. Дуже гарно те, як функціонує державна машина, зокрема й українська, описують військові аналізи російської армії. 

Коли іноземні, зокрема американські військові аналізують російську армію, порівнюючи з українською, вони, власне, говорять про те, що російська армія дуже вертикально інтегрована, де всі серйозні рішення підняті на високий рівень. 

На оперативному рівні, "у полі", люди не мають повноважень приймати рішення або постійно ризикують покаранням. Унаслідок цього є російські генерали на полі бою, тому що хтось має мати повноваження приймати рішення. Це дуже немобільне військо. 

Мені видається, що це точно відображає й українські державні інституції – дуже вертикальні, розв’язання будь-якої проблеми можливе на найвищому рівні. 

Зазвичай поточні проблеми вирішують на рівні щонайменше постанови уряду, а в гіршому випадку – прийняття нового закону для кожної незначної ситуації. Усе це не збігається з тим, як функціонує суспільство. 

Адже суспільство очікує швидкої горизонтальної взаємодії через велику кількість мереж. Коли суспільство і бізнес стикаються з державними інституціями, то для прийняття рішень іноді треба достукатися аж до Президента. А Президент зайнятий, зрозуміло. 

Що вище ти підіймаєшся, то менше рішень може бути прийнято. Якщо дуже багато питань, проблем, челенджів, викликів не вирішується, ми маємо стагнацію в різних сферах. Як наслідок – величезна недовіра в суспільстві: люди очікують, що держава буде вирішувати проблеми, а держава просто не здатна цього зробити, навіть якщо хоче. 

На додачу всередині цієї машини основним принципом є принцип контролю людей та ідей, і він пов’язаний зі страхом. 

У радянській традиції головна мета інституції полягала в контролі, заснованому на недовірі. Важливіше було контролювати, ніж розвивати. Це було наслідком того, що самі більшовики не мали широкої підтримки в суспільстві, коли прийшли до влади, тому діяли проти суспільства й, відповідно, мусили контролювати. Саме це – контроль – стало основоположним принципом радянської організації держави загалом. 

Є знаменита радянська фраза: "Краще покарати 100 невинних, аніж пропустити одного винного". Такий принцип досі функціонує. На ньому збудована й наша нинішня машина.

Оскільки суспільство і держава не збігаються за базовою гіпотезою функціонування, то між ними обов’язково утвориться щілина, яку кожна людина намагається вирішити по-своєму. 

Ось вам і основа корупції – спосіб подолання розбіжності між тим, як функціонує суспільство, і як функціонують організації. 

Але під час війни дещо змінюється. Всередині самих державних організацій теж є люди, які перебувають під тими самими загрозами, що й усі. 

І ось самі люди – в організаціях, і поза організаціями, їхні, так би мовити, клієнти, намагаються зближуватися, перебуваючи під величезним тиском, перед вибором життя і смерті. 

Мені здається, що треба перебудувати державні інструменти та механізми таким чином, щоб вони виходили з довіри апріорі: до громадянина чи організації, з якими держава має справу. Реально, а не декларативно поставити в центр принцип презумпції невинуватості чи, точніше, добрих намірів. 

Не варто пробувати контролювати все заздалегідь: це забирає багато ресурсів і не дає потрібних результатів. Тут варто виходити від зворотного до старого радянського принципу: краще помилитися один раз, ніж зупинити десять добрих ініціатив. 

Умовно кажучи, відходити від практик, коли "ви спершу збудуйте ракету, а потім отримаєте кошти". Можливо, взаємодія волонтерів має бути орієнтиром, як це може працювати.

Отже, ця війна показала, що люди гідні значно більшої довіри, ніж зараз налаштовані державні інститути. Так, як волонтери могли би, грубо кажучи, розікрасти гроші, зібрані для армії та центрів гуманітарної допомоги, саме так вони, чи, можна б сказати, ми всі, цього й не зробили. 

Отже, державні механізми контролю – застарілі. Їх потрібно переналаштувати на апріорну довіру до власних громадян плюс незворотність покарання у разі доведеного порушення цієї довіри.

Читайте також: Ми вийдемо з цієї війни абсолютно іншим суспільством

Урок №4: Нам треба підтримувати та відновлювати свої команди. Дуже важко, але необхідно, підтримувати продуктивну взаємодію між командами, розсіяними по всьому світу. Це ще один важливий виклик – наші організації, які зараз втрачають команди й людей. 

Нам трохи допоміг розвинути навички віддаленої співпраці ковід, але одна справа – люди на дистанційці в Україні, а зовсім інша – якщо вони в різних часових поясах, якщо в них різний життєвий світ, а в когось діти пішли в школу. 

Одним словом, ми ризикуємо втратити спроможні  команди, отже, маємо знайти креативний спосіб їх підтримувати. Тому, мені видається, важливо говорити з донорами, що нам не тільки треба підтримувати українських біженців в інших країнах (так, це, безперечно, потрібно й правильно), але також потрібно підтримувати: 

• людей, які залишаються в Україні в складних умовах, тобто вони повинні мати ресурси, щоб залишатися в Україні; 
• людей, які не перебувають в Україні, але є частиною українських команд з центром в Україні. 

Грубо кажучи, було би чудово, якби організація в Україні отримувала грантове фінансування, щоб виплачувати зарплату своїм працівникам, які перебувають в інших регіонах чи країнах. 

Чому це важливо? Ці працівники мають роботу, але не є на соціальному забезпеченні в інших країнах – раз. Два – зберігається організація в Україні, бо вона  не втрачає людей. А люди мають більше мотивації повернутися в Україну, де є робочий осередок, своя організація, навколо якої вони гуртуються. При цьому часто повертаються з якимись новими навичками й ідеями. Це така суто прикладна річ, яку я не втомлююся повторювати різним донорам.

Ще одна річ, яка мені видається важливою зараз – це демонстрація турботи на рівні організація-людина. 

Скажімо, зараз розуміємо, що в нас величезний виклик – destaffing, тобто втрата команд і працівників, які роз'їжджаються по цілому світу. 

Для організацій важливо не втрачати або за можливості повертати людей. Особливо це стосується державної служби, бо без держслужбовців колапсує держава. Водночас імперативне, наказове повернення під страхом покарання – дуже поганий спосіб. Люди просто можуть звільнитися – і ми залишимося без команд. 

Набагато кращий, хоча й більш складний та ресурсний спосіб – повернення людей через турботу. 

Нам потрібен обмін турботою: люди турбуються про свою державу і своє суспільство, виконуючи функції в небезпечних умовах, а держава як інтерфейс цього суспільства турбується про своїх людей. Я це для себе описую як договір гідності і взаємної турботи на противагу принципу зневаги й примусу, на якому будувалася взаємодія в тоталітарні часи. Тоді змінюється баланс громадянин-держава. 

Зрештою, державні службовці – це теж громадяни, які так само вірять або не вірять своїй державі, а від цього залежить саме її функціонування.

Олеся Островська-Люта, генеральна директорка Національного культурно-мистецького та музейного комплексу "Мистецький арсенал"

Проєкт "UKRAINE NOW. Візія майбутнього" реалізується НАЗК за підтримки Антикорупційної ініціативи ЄС (EUACI) – провідна антикорупційна програма в Україні, що фінансується ЄС, співфінансується і впроваджується Міністерством закордонних справ Данії. Мета проєкту – окреслити бачення розвитку України після перемоги у війні з росією. В інтерв'ю з відомими українськими діячами, мислителями та лідерами думок ми шукаємо відповіді на питання про те, як змінюється держава сьогодні та якою вона має стати завтра.