Інсайти Мюнхенської безпекової конференції. Чому у Шольца бояться дати Taurus
На Мюнхенській безпековій конференції у 2007 році Путін попередив Захід, що Росія буде відновлювати імперію та свій вплив. Тоді його слова не сприйняли серйозно, і у результаті через пів року Росія напала на Грузію, а у 2014 – на Україну.
У 2022-му, за кілька днів до повномасштабного вторгнення, учасники Мюнхенської конференції, або заперечували, що буде велика війна, або були в страху – не розуміли, що робити і як діяти. Торік у цій аудиторії західні партнери з передчасним оптимізмом хвалилися тим, як вони багато зробили для України, які санкції запровадили, скільки зброї передали. А тепер, після двох років кривавої геноцидної війни, ми побачили те, на що так довго чекали – усвідомлення реальності загрози, яку становить Росія не лише для нас, а й для європейської безпеки.
Дуже важливо, що західні партнери нарешті починають розуміти, що саме їхня млява реакція на анексію Криму у 2014-му спричинила те, що ми зараз маємо. Але якщо десять років тому у цій війні були тільки ми та Росія, то зараз Україна воює проти Росії, Китаю, Ірану та Північної Кореї разом з іншим партнерами умовної коаліції "осі зла". Загрози та виклики стали значно серйозніші.
У Мюнхені я запитала американських конгресменів, там були і демократи, і республіканці, чи не бачать вони зв’язку між своєю бездіяльністю у 2014 році зі злочином анексії Криму та мілітаризацією Чорного моря і тим, що зараз відбувається у Червоному морі. Це питання залишилося без відповіді.
Тоді Захід дозволив російському тоталітаризму знущатися і проводити геноцид проти України і, як наслідок, зараз Росія готує нові гібридні атаки вже на країни НАТО.
Загалом на цьогорічній 60-й Мюнхенській конференції аудиторія ділилася на дві частини: тих, хто робить надзусилля, щоб нам допомогти, як прем’єр-міністр Данії Метте Фредеріксен, яка прямо говорить про необхідність збільшення виробництва зброї та передачу її Україні, а також тих, хто ставить нашу перемогу під сумнів. Наприклад, каже, що Україна ніколи не зможе виграти, тож не варто давати нам усю зброю.
Поміж головних страхів перед українською перемогою та аргументів, чому нам не треба допомагати, які ми почули в Мюнхені, головною була саме відсутність чіткого плану, що робити, якщо Росія програє. Європейські лідери, політики, дипломати просто не готові до поразки Росії.
Так на одній із закритих дискусій щодо безпеки Чорного моря, ми серйозно обговорювали реальність повернення Криму у 2024 році. І думки розділилися – одні говорили, що втрата Криму спровокує Путіна на найрадикальніші кроки, інші, що тільки такими рішучими кроками ми можемо здобути перемогу, візьмемо високі ризики, але і нагорода буде більшою.
Від частини німецьких політиків ми чули, що Україні не можна давати зброю та ракети дальнього радіуса дії, зокрема Taurus, щоб ми не знищили ними Кримський міст, і цим не завдали проблем Німеччині. Водночас частина німецьких парламентарів підтримує термінове надання Taurus у відповідь на смерть Навального. З такою заявою в Мюнхені виступила голова Комітету Бундестагу з питань оборони Марі-Аґнес Штрак-Циммерманн. Готується резолюція у Бундестазі
Також європейці дійсно бояться, що Росія застосує ядерну та хімічну зброю. Коли ми їм кажемо, що Росія вже використовує хімічну зброю, засипає нас фосфорними бомбами та перетворює мирні АЕС на бомби, вони це не сприймають.
Нас багато запитували про мобілізацію в Україні й тут ми чесно пояснювали, що українці готові далі захищати державу, але партнери зобов'язані надати зброю, тому що Україна не є живим щитом. Ми ж не росіяни, яким байдуже, скільки людей загине.
Найгірше для нас, що у Заходу досі немає відчуття необхідності нагальної допомоги Україні. Дехто думає, що часу достатньо, можна ще радитися, вагатися.
Зараз наше завдання переконати наших партнерів, що часу немає, що їхнім військовим вже час готуватися до мобілізації. Ми вже бачили до чого призводять запізнілі рішення і кроки, скільки життів вони коштували Україні. Тож критично важливо повернути їх до реальності – важливо не просто надати нам зброю, а надати її своєчасно.
Якщо в європейських військових є чітке усвідомлення загрози від Росії, то цивільні мешканці її не відчувають. Досі не сприймають небезпеку рашизму, як не сприймали небезпеку нацизму перед ІІ світовою війною. Для значної частини людей це досі внутрішнє питання між Україною та Росією. А не питання безпеки континенту.
Нам треба шукати нові ефективніші пояснення. Оці наративи, що ми захищаємо світ, що ми – щит Європи – не просто застаріли, вони працюють проти нас. Ми це бачимо на прикладі блокади українсько-польського кордону, поляки не цінують наш внесок у їхню безпеку й підіграють ворогу. Нам треба доносити, що Росія воює із Заходом, тоді і ми виглядаємо як нормальні реалістично мислячі люди: дайте нам зброю, щоб ми знищили тих, хто прийде потім до вас, хто вже готує своїх підлітків до війни із Заходом.
Нам треба, щоб Захід, розуміючи, яку загрозу несе Російська Федерація, робив не просто висновки, а конкретні дії. Запроваджував жорсткіші, пекельні санкції, включно з санкціями проти Росатому, та конфіскував російські активи на користь України. Це вдарить по авторитету Путіна перед його громадянами, елітами силовиків та олігархів. Це важливо робити перед нелегітимними виборами, які плануються на березень, а також важливо вимагати, щоб світ не визнавав їх результатів.
Також ми маємо шукати аргументи, проводити інформаційні кампанії та переконувати європейські суспільства, що треба виділяти більше коштів на оборону, розвивати виробництва, у тому числі спільні, на території нашої держави.
Для того, щоб залучити подальшу сталу та вчасну підтримку Європи, ми маємо демонструвати єдність всередині країни. При цьому єдність не означає тотожність у думках і діях, а лише однаковий погляд на масштаб проблем і способи їх вирішення. Нам треба показувати, що політичні процеси і військовий напрям, і дипломатія у нас синхронізовані та працюють злагоджено. Що у нас є цей план, і ми знаємо куди йдемо – до Перемоги та сталого миру на умовах України.
Головний урок десяти років російської агресії – ми не побачимо сталого миру без деімперіалізації за прикладом радянського союзу. Тому повноцінна перемога України – це не тільки поразка агресора на нашій землі та очищення від зрадників, це також звільнення з тюрми поневолених Росією народів. Такі поодинокі голоси теж звучали на Мюнхені.
Ганна Гопко, співзасновниця Міжнародного центру української Перемоги (ICUV), голова Мережі захисту національних інтересів АНТС
