Стійкість очима цивільних: чого навчає досвід громад під час війни

Українське суспільство продемонструвало надзвичайний рівень стійкості — від цивільних, які голіруч намагалися зупинити російські колони на Київщині у 2022 році, до тих, хто пережив сувору зиму 2025–2026 років під безперервними російськими ударами по критичній інфраструктурі, часто без води, світла й тепла.

Ця колонка не претендує на аналіз національної ідентичності чи ментальності, хоча, на мою думку, саме вони відіграли вирішальну роль у тому, як суспільство відповіло на екзистенційну війну Росії проти України. Натомість тут ідеться про те, як системна робота держави, громадянського суспільства, сектору безпеки та оборони здатна посилювати як особисту, так і колективну стійкість.

У нещодавньому дослідженні Центр з питань захисту цивільного населення в умовах конфлікту CIVIC щодо готовності цивільних до ескалації майже 2 500 респондентів у п'яти областях — Харківській, Херсонській, Миколаївській, Сумській та Полтавській — оцінили власну готовність у середньому лише на 4,7 з 10.

Коли я починала це дослідження, то очікувала значно вищого показника — особливо на п'ятому році повномасштабного вторгнення, коли інтенсивність боїв та цивільних жертв зростає, а готовність цивільних натомість поступово згасає.

Окупація змінює все

Дослідження CIVIC порівнювало дві групи: громади та цивільних із досвідом окупації — і тих, хто такого досвіду не має. Серед тих, хто оцінив свою готовність на 8–10, значно переважали люди з досвідом окупації. Готовність здебільшого асоціюється зі зібраною валізою, зарядженим телефоном і готовим до виїзду авто. Але досвід окупації переосмислює цю відповідь. Ті, хто жив під окупацією, пов'язують готовність із довшим виживанням — обладнаними укриттями, запасами їжі та води — визнаючи, що евакуація може відбутися не одразу, хоча швидкий виїзд усе ж залишається пріоритетною реакцією.

Окупація докорінно змінює уявлення про те, що потрібно для виживання. Це невидима шкода, яку зовнішні спостерігачі та західний світ часто сприймають як "менше зло" заради завершення війни — але цивільні, які пережили її особисто, розповідають зовсім іншу історію із системним знищенням ідентичності, дискримінації тощо.

Тоді як більшість респондентів без досвіду окупації як головні загрози називали посилені удари дронів або відключення світла й води, серед тих, хто пережив окупацію, домінувала інша відповідь — ризик повторної окупації. Для них окупація сама по собі є шкодою. Вони переконані: наступна окупація буде жорстокішою за першу, а евакуація має бути негайною — без зволікань.

"Пережити окупацію — найгірший варіант. Тепер ніхто не чекатиме", — каже одна з опитаних українок.

На кого розраховують цивільні?

Люди, які вважають, що їхня місцева влада готова, оцінюють і власну готовність вище — не через загальний оптимізм, а тому, що інституційна готовність формує впевненість цивільних.

Слабка комунікація з боку місцевої влади або плани евакуації виключно для службового користування без публічного альтернативного документа знижують очікування на швидку та пропорційну відповідь державних інституцій.

Близько 90% респондентів кажуть, що в разі ескалації покладатимуться на себе, проте не через недовіру, а тому, що самостійність дає більше незалежності, а також тому, що розуміють: держава не може евакуювати всіх і має зосередитися на людях похилого віку, людях з інвалідністю та родинах із дітьми, які не мають власного транспорту чи потребують супроводу.

Невідповідність ризиків та тренінгів

Навчання — один із найдієвіших інструментів формування стійкості. Найбільший попит серед цивільних — на курси з домедичної допомоги, мінної безпеки, процедур евакуації та протидії дезінформації. У деяких областях евакуаційні навчання регулярно проводяться з працівниками критичної інфраструктури, проте цивільних до них не залучають, аби уникнути паніки.

Самі ж цивільні, коли їх запитують, кажуть, що були б раді брати участь. Загальний патерн той самий: держава й місцева влада або намагаються вирішити все на своєму рівні самотужки, або транслюють цивільним позитивні меседжі — і це зрозуміло.

Заспокоєння, що все буде добре, дає необхідну надію людям, які живуть у важких умовах, але воно не повинне підривати готовність. Ці дві речі мають бути збалансовані, щоб надія не оплачувалась ціною непідготовленості.

Серед тренінгів, про які згадували респонденти, особливо цінними та ефективними виявилися курси Національного спротиву — поряд із Державною службою з надзвичайних ситуацій і низкою НУО. Аналогічні курси сьогодні є обов'язковими для студентів в Україні, а їхня програма містить елементи базової військової підготовки: міжнародне гуманітарне право, поводження з дронами, виживання в умовах окупації тощо. Цивільні на підконтрольній уряду території оцінюють їх високо, а сама система національного спротиву має міцне правове підґрунтя.

Дезінформація сприймається як пряма загроза стійкості. Люди пов'язують її з панікою, хибними рішеннями та передчасним переміщенням. Однак тренінгів із протидії дезінформації наразі значно менше, ніж інших.

Роль цивільно-військового співробітництва, СІМІС

У відповідь на цю загрозу, представники ЦВС нещодавно адаптували сім критеріїв стійкості НАТО до української реальності, додавши ще три: стійкість до дезінформації, економічну стійкість та громадську (колективну) стійкість.

Згідно із Законом України "Про оборону України", саме на офіцерів Civil-Military Cooperation (СІМІС) покладена відповідальність за формування у цивільного населення оборонної свідомості, готовності до національного спротиву.

Після оновлення доктрини ЦВС у жовтні 2025 році та за результатами дослідження СIVIC, офіцери цивільно-військового співробітництва більшу частину часу займаються соціальним супроводом загиблих та поранених у бою військовослужбовців. У нещодавньому дослідженні CIVIC саме ветеранів називали найбільш авторитетними тренерами та основним "містком" для цивільних, тоді як про офіцерів ЦВС згадували рідко, або не згадують взагалі.

Плани стійкості

14 березня 2026 року Президент Володимир Зеленський підписав указ, що ввів у дію рішення Ради національної безпеки і оборони про плани стійкості для українських міст і областей із підготовкою до зими 2026–2027 років. Це надзвичайно важливий крок, але фокус майже повністю зосереджений на енергетичній інфраструктурі.

Ухвалення планів стійкості — велике й правильне рішення, яке варто закріпити як на національному, так і на місцевому рівнях, і водночас розширити його на інші чинники стійкості: навчання, комунікацію, спроможність протидіяти дезінформації та готовність на рівні громад.

Стійке суспільство має вирішальне значення в затяжному міжнародному збройному конфлікті. Ті, хто пережив окупацію, краще підготовлені. Їх варто бачити не лише як ВПО — і вже точно не як тягар, — а як ресурс: людей, готових діяти в кризі, які вже знайомі з протоколами і мають що передати іншим.

Окупація — це невидима шкода, завдана надто багатьом українцям, чию ідентичність щодня стирають під окупацією, а тому не може бути рішенням чи тим більше вважатися справедливим та тривалим миром.

Христина Козак, дослідниця Центру з питань захисту цивільного населення в умовах конфлікту CIVIC в Україні