Чому Україна тридцять років відкладала питання діаспори і чого це нам коштувало
У 1990-х роках молода українська держава мала багато нагальних завдань до вирішення, тому питання визнання ролі і місця в діаспорі здавалось не на часі та і демографічна ситуація на той момент не викликала тривоги.
Але були й інші причини: діаспори побоювались з різних політичних сторін. Комуністи і соціалісти були відверто проти включення канадської та американської діаспори – греко-католицької і антикомуністичної – через їхні електоральні симпатії. Націонал-демократи мали аналогічні побоювання, але вже через електоральний вплив етнічних українців Росії, які насправді були найчисельнішою, хоч і не інституціоналізованою діаспорою.
Врешті був і геополітичний страх. Визнати українців за кордоном частиною нації означало відкрити симетричне питання щодо етнічних росіян в Україні. Москва вже тоді грала в гру "захисту співвітчизників" і офіційний Київ свідомо уникав будь-чого, що могло б бути використане дзеркально. Як показує риторика Путіна, ці страхи були абсолютно виправданими. Тому питання діаспори відклали у "довгу шухляду".
В 1990-х – 2000-х була трудова міграція, ні чисельність, ні довгострокові наслідки якої ми досі не в стані реалістично підрахувати. Вона була зручною для України, бо зняла навантаження з ринку праці, та була постійним джерелом валюти в країні. Але наративно вона потрапила в ту саму пастку, в якій люди виїхали на заробітки, утворивши другу хвилю діаспори, але яку держава і суспільство не побачили і не визнали.
Для країни це стали просто люди, що поїхали, хоча у багатьох сім'ях з'явились родичі в Італії, Іспанії, Греції, Португалії. Якісь родичі, які приїздили на свята чи полікувати зуби.
Пізніше Україна отримала безвіз і це відкрило двері для нової легальної міграції. Формально ці люди не були класичними мігрантами, бо жили в режимі "три місяці в Польщі – додому – знову три місяці", проте поступово осідали в країнах працевлаштування. Україна тоді вже воювала, вирішувала питання з внутрішніми переселенцями, і ймовірно сподівалась що питання з українцями за кордоном якось вирішиться. Тому Україна знову воліла "не помічати" цю міграцію навіть статистично і не відповідати на питання хто для неї ці люди. Трудові мігранти? Зовнішня частина нації? Третя хвиля діаспори?
Держава не відповідала на це питання, а тому і не будувала системної політики – ні підтримки ідентичності, ні українознавчих шкіл, ні культурних інституцій. А мобільні мігранти далі жили між двома країнами і не були повністю своїми ні в одній.
Українські безпекові страхи і наявність нагальних проблем на кожному етапі були зрозумілі, але кожна наступна хвиля міграції потрапляла в пастку невизначеності, коли перетинаючи кордон, громадянин не розумів чи досі він лишається "своїм" для України, і чи не стане його міграція, часто вимушена, знову приводом для дорікання. І тепер це питання приховано спалахує, коли ми говоримо про вимушених воєнних мігрантів нової хвилі.
Повномасштабна війна змінила і саму структуру діаспори. І тепер в міграції багато жінок та дітей, які зараз ідентифікують себе як українці, думають про повернення, тримають зв'язок з країною, діти отримують перші українські паспорти....., але чи втримаємо ми цей зв'язок – питання залишається відкритим. Тому що час і глобалізація невблаганні для сили зв'язку. Бо в попередніх хвилях відверто ми цього ефективно не змогли, і тепер питання чи можемо ми на цьому етапі зробити цю роботу над помилками?
І перший крок – це визначитись, хто ці люди, що роками виїздили з України, для України. Чи це просто тимчасово відсутні люди чи вони цінні громадяни України, безвідносно до того, де вони живуть?
Чи це носії української ідентичності навіть там, де її ніколи не було? Чи це наш партнер у зовнішній політиці і відбудові?
Чи це наш демографічний резерв? Чи цем просто люди, які поїхали?
Бо від відповіді на це питання насправді залежить, чи зможемо ми на цьому етапі побудувати ефективні політики зв'язку та повернення, чи вони лишаться декларативними і формальними, як у попередніх хвилях міграції?
Війна змусила переосмислити багато фундаментальних речей – роль армії в державі, роль горизонтальних мереж, роль людини і громадянина, але також вона змушує переосмислювати те, якою нацією ми є.
Де-факто, Україна стала глобальною, екстериторіальною нацією, населення якої вже не обмежено територією проживання. Але де-юре ми досі створюємо політики як "нація на землі". І ця різниця між де-факто і де-юре має свою ціну – демографічну, політичну, людську. Бо якщо ми на цьому етапі знову відкладено питання "у довгу шухляду", ми поступово втратимо зв'язок ще з кількома мільйонами українців.
Тому зараз питання постає вже не в тому, чи може Україна дозволити собі визнати діаспору частиною нації. Питання в тому, чи може вона дозволити собі цього не зробити?
Роксолана Авраменко, старша аналітикиня Інституту фронтиру