Перший дзвінок від демографії
"Уяви, у нас не набрали перший клас. Вчора попросили забрати документи", — написала моя колега в розпачі минулого тижня про школу, яку ми обговорювали кілька місяців тому.
Як виявилось, така ситуація не лише в цій конкретній школі, а й у ще десятку по Києву: вперше за довгий час деякі школи не змогли сформувати перші класи, бо не було навіть тих мінімальних 15 дітей, які необхідні для його відкриття.
Так, частина батьків з дітьми виїхали через безпекову ситуацію, і тому в класі, де мав бути син колеги, забрали сім заяв протягом серпня, але проблема не тільки в цьому. В країні зменшується чисельність дітей, і це не лише "воєнний" ефект — це наслідки тривалого падіння народжуваності, яке почалося після 2014 року.
Для суспільства, судячи з кількості новин у медіа і запитів до експертів, це виявилось дуже неочікуваним і дуже некомфортним фактом. Воно несподівано "побачило", як скорочується, і ми почали відчувати те, що можна назвати "демографічною тривогою". Цим словосполученням позначають стан, коли держава і громадяни реально починають переживати через скорочення населення, перейматись низькою народжуваністю та високою міграцією.
Ми почали реально уявляти своє демографічне майбутнє: зменшення чисельності дітей у школах, потім студентів в університетах, а потім — учасників ринку праці і тих, хто задіяний в обороні. Це виявилось настільки тривожно, що навіть у різних формах вийшло у публічний простір.
Це дуже неприємне відчуття, але саме тривога може стати хорошим поштовхом для пошуку довгострокових рішень. Утім, спочатку варто розібратись, що насправді стоїть за порожніми класами початкової школи.
Почнімо з того, що падіння народжуваності як тренд в Україні почало формуватись ще з 1986 року, з Чорнобилем і початком "перебудови", тому в 2001 у нас народилось вдвічі менше дітей, ніж 1985-го. У Києві реакцією на це стало суттєве скорочення дитячих садочків і перепрофілювання їхніх будівель під податкові, магазини, приватні установи. Але пізніше, приблизно з 2006 року, народжуваність почала зростати, в тому числі завдяки політиці держави, економічному зростанню, введенню базової виплати при народженні дитини. Тому у 2010-му народилось майже 514 тис. дітей, а в 2012 — 520,7 тис., що всього на третину менше, ніж в 1985-му, і майже на 40% більше, ніж 2001-му. З'явились черги в школи, запис у дитячі садки "з народження". Навіть обережно заговорили про можливу стабілізацію ситуації.
Але потім почалась російсько-українська війна, яка спричинила першу велику внутрішню міграцію. Зменшення соціального оптимізму і економічної стабільності привели до різкого падіння народжуваності.
Усього через три роки — у 2016-му — цей показник відкотився до стану 2001-го. Ще якийсь час ми цього не помічали, адже народження дитини є переважно приватною подією, яку суспільство фіксує хіба що в річній статистиці. Натомість із початком шкільного навчання це стає значно помітнішим.
Цього вересня у перший клас підуть діти, народжені у 2019–2020 роках, коли пандемія вже впливала на рішення про народження. За нею прийшла воєнна невизначеність, яка скоротила вже і без того скромні числа народжуваності майже вдвічі.
Тому наступні роки нас чекає щорічне побиття "рекордів" зі скорочення першокласників, бо до школи підуть діти, народжені під час повномасштабного вторгнення, коли народжуваність впала ще майже вдвічі від доковідних часів.
До речі, поки діти 2010–2013 р. н., "довоєнної" когорти, ще в школі, загальна чисельність учнів виглядатиме більш-менш прийнятно (і саме завдяки їй цьогоріч ректори університетів прозвітували про більшу кількість вступників, ніж минулого року). Але цей оптимізм має "термін придатності". Зараз вступає у ЗВО остання когорта "довоєнних" дітей, чисельніша, ніж когорта до і після них. Але коли це покоління вийде зі шкільного віку, ми побачимо реальну картину.
І тоді наша демографічна тривога стане набагато гострішою. Це означає, що нам вже пора починати системну розмову про демографічне майбутнє країни, але не в традиції простих рішень, покликаних приглушити тривогу, а в більш складніших конструкціях.
Тобто нам потрібно аналізувати і обговорювати реалістичні(!) мотиви і умови для підтримки народжуваності та для повернення тих, хто виїхав. Про можливості повернення дітей та молоді з окупації, про збереження зв'язків із тими, хто поїхав, але ще може захотіти повернутися, наприклад, щоби навчатися в українських університетах. І головне — про наше ставлення до дітей та молоді. Бо якщо суспільство хоче, щоб у ньому народжувалися діти, воно має зрозуміти, що дитина — не тягар, "витратна стаття" чи джерело незручностей в автобусі, потязі чи кафе, а частина громади і суспільства загалом, яка забезпечуватиме її існування. Утім, для початку нам треба хоча би набратися сміливості і побачити реальність.
Перший дзвінок уже пролунав. Важливо тепер правильно зрозуміти, про що він.
Роксолана Авраменко, старша аналітикиня Інституту фронтиру