Федоров vs Сирський: "чорний лебідь" для влади
Схоже, хвиля суспільного обурення, яку спричинили відставка міністра оборони Михайла Федорова та публічна реакція військового командування, має всі шанси стати "чорним лебедем" для влади.
Військові затамували подих: чинні військовослужбовці зв'язані субординацією і не можуть висловлювати думки так само вільно, як цивільні. Натомість цивільні кооперуються в чатах будинків і цілими під'їздами виходять на центральні площі України.
Федоров у цій історії став майже ідеальним контрастом до олдскульного військового командування радянської виправки: молодий, технологічний, працездатний, без шлейфу корупційних скандалів. На попередній посаді він зробив державу цифровою, а в Міноборони запустив зміни, від яких суспільство чекало головного — переходу від ставлення до людини як до витратного матеріалу до ставлення як до найціннішого ресурсу.
Його відставка виявилася настільки неочікуваною, а реакція головкома — настільки невлучною, що громадське роздратування за лічені години перетворилося на політичну хвилю. І ця хвиля цілком може винести Федорова значно вище, ніж планували ті, хто вирішив прибрати його з посади.
У чому сила Федорова
Я по-справжньому оцінила цифрову державу, коли за кілька натискань відновила через "Дію" втрачене водійське посвідчення й замовила пластик до найближчого поштомату. Так само без принизливого квесту кабінетами сьогодні можна отримати витяг чи довідку, зареєструвати бізнес, подати заяву про шлюб і оформити десятки інших документів. Той, хто пам'ятає кола пекла українських держустанов, розуміє масштаб цього прориву. Приміром, Європа у цифровізації відстає від України на десятки років.
У Міноборони Федоров запропонував те саме — не косметичний ремонт, а зміну логіки системи. Його команда почала впроваджувати нові контракти з визначеними строками служби, зрозумілими ротаціями та мотиваційними виплатами.
Уперше за довгий час у суспільства з'явилася надія, що мобілізованого не сприйматимуть як гарматне м'ясо або раба системи. Саме тому відставка стала громом серед ясного неба.
Ультиматум Сирського
Цей текст — пряма реакція на допис головкома. Сирський не просто зверхньо простібався зі слова "візія", яке, схоже, різонуло вухо випускникові Московського вищого загальновійськового командного училища.
Одним дописом він примудрився звести оборону столиці до власного командного досягнення. Саме такою була його публічна відповідь на відставку Федорова, під яким ще й ганебно закрита можливість коментування.
Сирський справді командував обороною Києва, і заперечувати його формальну роль було б нечесно. Але командувати операцією — не означає мати моральне право привласнювати колективну перемогу. Київ вистояв завдяки діям регулярних частин, власним рішенням окремих командирів, тероборони, волонтерів і тисяч цивільних, які 24 лютого не чекали наказу згори, а пішли захищати місто. Не останню роль зіграв і провал російської розвідки, яка переконала власне командування, що тут її зустрічатимуть мало не з короваями.
Я бачила цю оборону зсередини. У перші дні на весь Київ і передмістя фактично працювали лише кілька доступних людям точок набору; одна з них — наш 130-й батальйон ТрО на Солом'янці. Люди стояли в чергах по кілька діб, інші добиралися до Києва пішки, щоб стати до строю.
Держава могла видати автомат і 120 набоїв. Усе інше — броню, форму, їжу і навіть питну воду — шукали волонтери. Після звільнення Київщини столичні підрозділи ТрО перекинули на Харківський напрямок, і там учорашні цивільні вже були багатотисячним військом. Ось чому фраза про те, що столицю нібито відстояла одна "операція" одного керівника, звучить не просто самозакохано — вона обнуляє внесок народу, який урятував державність.
Таке нівелювання внеску суспільства і привласнення чужих заслуг — не випадкова обмовка. Я чула подібне й у Німеччині, де офіцери нашого Генштабу розповідали міжнародній військовій аудиторії, як вони героїчно "організували евакуацію" з Бучі та Ірпеня. Думаю, пояснювати, що тут не так, в цьому тексті буде зайвим. Повернімося, однак, до наших баранів.
Далі — гірше. Федоров публічно заявив, що Сирський блокував ініціативи Міноборони, уникав прямої розмови про проблеми й зрештою фактично поставив ультиматум. Зеленський залишив головкома й прибрав міністра. Що, в принципі, напевно, логічно. Але, агов — ультиматуми може ставити дружина, яка знайшла коханку. Коли так поводиться топвійськовий країни, що воює, питання має бути не до міністра, а до відповідності головкома посаді.
Цивільний міністр оборони
Якщо міністр оборони і головнокомандувач не можуть співпрацювати, конфлікт справді має бути розв'язаний. Але не за принципом військового ультиматуму. Міністр не мусить бути генералом і не конкурує з головкомом у тактичному управлінні військами. Його зона відповідальності — політика, ресурси, закупівлі, інституційний розвиток, міжнародна взаємодія і демократичний цивільний контроль.
Український Закон "Про національну безпеку" прямо вимагає законності, підзвітності, прозорості, ефективності й результативності сектору безпеки та оборони. Для НАТО цивільний контроль так само означає підзвітність армії демократичному уряду і парламенту, а не автономію генеральського корпусу — це сформульовано в матеріалах Альянсу.
Тому публічна дискусія про ефективність командування — не напад на армію, якщо вона не розкриває оперативних даних і не ставить військових під загрозу.
Чинним військовослужбовцям говорити важче через субординацію і ризики для служби. Я говорю як ветеранка й дослідниця — саме про те, що багато чинних офіцерів уголос сказати не можуть. А призначення силовиків на дедалі більшу кількість цивільних політичних посад поступово веде нас до чекістської держави, від якої ми нібито воюємо, щоб відрізнятися.
Сирський і російський прапор
Офіційна біографія Сирського відома: він закінчив Московське вище загальновійськове командне училище — це зазначено на сайті Міністерства оборони.
Сам факт навчання в Москві не робить людину російським агентом, так само як радянське військове минуле автоматично не перекреслює подальшу службу Україні. Значна частина старшого офіцерського корпусу незалежної України формувалася в радянській системі: іншої на початку 1990-х просто не існувало. Питання в іншому — наскільки людина змогла вийти за межі школи, в якій її навчали.
Радянська командна культура — це жорстка вертикаль, концентрація рішень нагорі, культ наказу, перевага маси над ініціативою і прийнятність великих втрат заради формально виконаного завдання. Звідси те, що сьогодні називають "м'ясорубкою": повторення штурмів, заміна аналізу втрат новими поповненнями, сприйняття солдата передусім як ресурсу. Командувач цього покоління має щодня доводити, що здатен працювати в іншій системі — де людське життя не витратний матеріал, а стратегічний ресурс держави.
Забороняти суспільству питати про ціну військових рішень лише тому, що триває війна, — означає консервувати саме ту культуру, від якої ми прагнемо відрізнятися.
У своїй дисертації в Університеті Бата я досліджую, як Росія перетворює підкорені народи на інструменти наступних воєн. Чечня — країна з багатовіковою традицією опору Російській імперії — після двох воєн була перетворена на мілітаризований придаток Кремля.
Москва делегувала внутрішнє насильство лояльному клану, знищила незалежні інституції, переписала пам'ять про опір, створила персональну армію Кадирова й почала використовувати її у зовнішніх війнах.
На лекції в Школі НАТО про російський спосіб ведення війни мене запитали про перспективи України та Європи. Моя відповідь однозначна: якщо Україна програє або прийме "мир" на умовах Росії, за кілька років українці прийдуть зі зброєю в Європу. Це не абстракція. На окупованих частинах Донеччини, Луганщини та Криму Росія вже примусово мобілізувала місцевих жителів; такі випадки задокументувало Управління Верховного комісара ООН з прав людини, ми ж бичили їх на власні очі. Окупація — це не лише втрата землі. Це ризик перетворення населення цієї землі на ресурс наступної імперської агресії.
Тому моя впевнена думка – якби оборона Києва була покладена тільки на тих, хто мав би за неї відповідати, то ми б були у Європі вже не у ролі біженців, але під зовсім іншим прапором.
Війна ресурсів або війна розуму
Україна не переможе Росію, якщо намагатиметься стати її меншою копією. У Росії більше людей, техніки й боєприпасів, а держава готова довше приховувати втрати та заганяти суспільство у примусову війну.
У симетричному змаганні на виснаження виграє той, хто довше подає в систему людей і метал. Тому наша стратегія має бути асиметричною: технології, розвідка, автоматизація, далекобійні удари, цифрове управління, швидкий обмін даними, логістичні інновації, горизонтальна ініціатива, якісна підготовка і збереження людей.
Протиставлення "технологічного цивільного міністра" і "досвідченого бойового генерала" саме по собі хибне: Україні потрібні обидві компетенції. Проблема починається тоді, коли немає спільного бачення війни, довіри й чіткого розподілу повноважень, а інституційний конфлікт вирішують не процедурою, а інтригою та ультиматумом. У такій конструкції держава втрачає не просто посадовця — вона втрачає час, людей і шанс воювати розумніше за ворога.
Замість післямови
І все ж у цієї історії є добра новина: у нас ще є порох. Країна, виснажена війною, втратами й нескінченними кадровими іграми, не оніміла. Люди побачили спробу згорнути зміни — і встали. Не за партійний бренд, не за телевізійного месію, а за право вимагати сучасної армії, поваги до військового і зрозумілої стратегії перемоги. Саме така реакція суспільства доводить: Україна ще жива політично, а влада досі не може безкарно згодувати нам будь-яке рішення.
У Федорова після цієї історії є всі шанси дійти до президентства. Йому бракує лише одного — і на цей недолік Сирський мимоволі вказав своїм глузуванням зі слова "візія".
Федоров говорить мовою майбутнього: дані, дашборди, екосистеми. Якщо він навчиться перекладати все це зрозумілою для старшого покоління мовою, — то стане улюбленим онуком усіх бабусь країни. А разом із їхньою любов'ю отримає саме ті голоси, яких йому сьогодні бракує до президентського кабінету.
Ірина Сєргєєва, лекторка Школи НАТО, ветеранка, випускниця Університету Бата та Центру Маршалла