Чи може військовий напад ядерної держави зазнати поразки?

Лише декілька західних політиків відкрито виступають за "перемогу" Києва в російсько-українській війні. Натомість більшість дає розпливчасті обіцянки, наприклад, про підтримку України "стільки, скільки буде потрібно".

Така неоднозначність щодо російської агресії часто ґрунтується на припущенні, що Україна все одно не зможе перемогти Росію. Ба більше, стверджується, що Україна не може навіть повністю вигнати російські війська зі своєї території – і, по суті, не повинна цього робити.

Зважаючи на те, що Москва володіє ядерною зброєю, поразка Росії у війні не тільки неможлива, але й навіть небажана.

В разі свого приниження Російська Федерація застосувала б ядерну зброю. Щоб уникнути цього ризику, згідно з цією логікою, необхідно пожертвувати цілісністю та суверенітетом України. Оскільки Україна добровільно відмовилася від своєї ядерної зброї в 1994 році, вона приречена прийняти принаймні деякі з вимог Росії.

Широке коло академічних та неакадемічних голосів прямо чи опосередковано закликало Україну припинити самооборону, щоб запобігти ядерній війні.

За кілька днів після початку повномасштабного вторгнення РФ професор Массачусетського технологічного інституту (MIT) Баррі Позен, який виправдовував вторгнення Росії в Україну як превентивну війну, у березні 2022 року передбачив:

"Якщо російська кампанія почне сприйматися як військова катастрофа, у гру вступить ескалація аж до застосування ядерної зброї".

Чиказький професор Джон Мершхаймер, який наразі набув сумної слави, до лютого 2022 року передбачав, що Росія не нападе на Україну, а пізніше пророкував, що Росія вийде з конфлікту переможницею. Наприкінці 2022 року він попередив Захід про те, що не варто доводити "велику державу до крайньої межі. Тоді пан Путін може вдатися до ядерної зброї".

На початку 2023 року Стівен Волт із Гарвардського університету попередив: "Якщо Росія вирішить, що програє, і вважатиме це катастрофічною поразкою […], це має турбувати нас усіх".

Однак ані Київ, ані Захід ніколи не мали наміру завдати Росії катастрофічної поразки – наприклад, шляхом просування українських військ у напрямку Москви.

Україна прагне лише звільнити ті частини своєї території, які Росія до 2014 року неодноразово визнавала українськими, але які вона незаконно окупувала й анексувала за останні 12 років. Тим часом президент Володимир Зеленський тепер навіть готовий відмовитися від прагнення до перемоги у війні в будь-якому сенсі.

З 2025 року Київ прямо заявляє, що готовий прийняти нинішню лінію фронту як майбутню лінію зіткнення для угоди про припинення вогню.

Україна також може погодитися на часткове припинення вогню, наприклад, на спільне припинення всіх ударів з великої відстані та/або взаємних атак на судноплавство в Чорному морі.

Крім того, історія міжнародних конфліктів показує, що апокаліптичні уявлення про ядерну ескалацію з боку загнаної в кут великої держави є необґрунтованими.

Так, у 1960-х роках в Алжирі Франція, що володіла ядерною зброєю, програла жорстоку колоніальну війну. Алжир, про що часто забувають, не був класичною заморською колонією, а являв собою повністю анексовану частину Франції, де мешкали 1,6 мільйона європейських поселенців.

Сполучені Штати зазнали принизливих поразок у В'єтнамі, а Радянський Союз – в Афганістані. Але жодна з цих наддержав не намагалася запобігти поразкам шляхом ядерної ескалації.

Китай також програв війну проти В'єтнаму, не допустивши її ескалації – точно так само, як і Сполучені Штати, коли вони, подібно до Радянського Союзу до них, зазнали поразки в Афганістані.

У всіх цих випадках ядерна держава зазнала нищівної поразки від рук набагато меншого за розміром неядерного супротивника – і не натиснула "червону кнопку".

Сьогодні дев'ять країн володіють ядерною зброєю, і більшість із них ведуть або вели війни проти неядерних держав.

Чому ці ядерні держави, відколи в 1945 році Сполучені Штати скинули атомні бомби на Хіросіму та Нагасакі, жодного разу більше не вдавалися до застосування зброї масового знищення, щоб досягти своїх військових цілей? Чому вони навіть не висували переконливих погроз щодо її застосування – якщо не брати до уваги пропагандистське "брязкання шаблями" з боку Росії з 2014 року?

Паралельно з розробкою та поширенням атомної зброї з 1945 року еволюціонувало й глобальне ставлення до неї.

В результаті інтенсивних міжнародних дискусій про глобальні наслідки ядерної війни та "ядерної зими" сформувалося неформальне глобальне табу на застосування атомних боєголовок.

Безумовно, ядерна зброя, як і раніше, відіграє важливу роль у плануванні національної безпеки багатьох країн – як засіб стримування та крайній захід національної оборони в разі екзистенційної, тотальної війни.

Водночас на сьогодні широко визнається, що застосовувати ядерну зброю для іноземного втручання – це стратегічна безглуздість і моральна безвідповідальність.

Впевненість в обґрунтованості цього табу стала такою сильною, що деякі держави, які не володіють ядерною зброєю, навіть нападали на ядерні держави.

Наприклад, у 1973 році Єгипет і Сирія – жодна з яких не володіла атомною зброєю – напали на Ізраїль, хоча було відомо, що на ту мить Ізраїль уже мав ядерний арсенал.

У 1982 році неядерна Аргентина вступила у війну з ядерною державою Великою Британією через Фолклендські острови.

Історія про те, як Україна нехтує ядерною загрозою з боку Росії, дещо інша.

З початку війни Росії проти України, що розпочалася зі вторгнення до Криму в лютому 2014 року, офіційні особи в Москві неодноразово ледь завуальовано погрожували застосувати атомну зброю.

З моменту повномасштабного вторгнення в 2022 році такі спроби залякати українців стали не тільки різкішими й почастішали. В 2024 році Росія демонстративно змінила свою ядерну доктрину, щоб знизити офіційний поріг ядерної ескалації.

Апокаліптична риторика Москви з 2014 року справила враження на Європу та Сполучені Штати. Поряд з іншими чинниками, що зумовили нерішучість Заходу в підтримці України, свій вплив мали завуальовані, але цілком зрозумілі ядерні погрози Кремля. Західні уряди постачали зброю Україні лише з великим небажанням, зі значною затримкою, в обмежених кількостях і з обмеженнями на її застосування.

У самій Україні, з іншого боку, численні ядерні сигнали Росії залишалися здебільшого непоміченими. Київ постійно перетинав "червоні лінії" Москви.

Наприклад, у 2024 році в Курській області відбулося перше з часів Другої світової війни наземне вторгнення на законну територію Росії. За цим послідували масштабні атаки безпілотників на Москву та Санкт-Петербург, а також дедалі більш систематичне знищення стратегічних об'єктів у глибині території РФ. Деякі з атак на законну територію Росії були здійснені з використанням західної зброї, такої як британські крилаті ракети "Storm Shadow".

Ці інциденти ставлять під сумнів нову ядерну доктрину Росії, яка тепер орієнтована на нижчі пороги застосування ядерної зброї.

У 2024 році Путін заявив: "Будемо розглядати таку можливість [застосування ядерної зброї] вже після отримання достовірної інформації про масовий запуск засобів повітряно-космічного нападу та перетин ними нашого державного кордону. Маю на увазі літаки стратегічної та тактичної авіації, крилаті ракети, безпілотники, гіперзвукові та інші літальні апарати".

Проте Київ проводив – і продовжує проводити – дедалі масштабніші операції з використанням дронів на території Росії. Він ігнорує як офіційну ядерну доктрину Кремля, так і похмурі попередження його пропагандистів.

Наступальна самооборона України не становить загрози для людства, незважаючи на високий рівень словесної ескалації з боку Росії.

Стратегія Києва ґрунтується на більш раціональних міркуваннях, ніж рефлекторний страх Заходу перед російським ядерним наступом.

Щоправда, з огляду на крайню українофобію Кремля, Київ не має ілюзій, що етичні міркування можуть завадити Москві порушити ядерне табу. Однак Москва зіткнеться зі значними ризиками, якщо завдасть ядерних ударів з метою утримання незаконно захопленої чужої території – а не для захисту власної батьківщини від іноземної експансії.

Для Путіна та його найближчого оточення важко передбачити сукупні наслідки безпрецедентного порушення міжнародного права – а також неформальних правил, норм і звичаїв міжнародних відносин, – якщо Росія таки застосує ядерну зброю.

До цих непередбачуваних ризиків додається передбачувана втрата репутації. Чимало спостерігачів сприймуть ескалацію конфлікту із застосуванням ядерної зброї з боку РФ як ознаку слабкості. Це продемонструє, що держава з величезною територією не здатна здобути перемогу звичайними засобами над набагато меншою державою, яка не володіє ядерною зброєю.

Чистий баланс стратегічних вигод і втрат для Москви в результаті вибуху однієї або кількох атомних боєголовок на території України буде непередбачуваним. Якщо Київ не здасться повністю, Москва, найімовірніше, втратить більше – можливо, набагато більше, – ніж виграє від такої ескалації.

З огляду на стійкість, яку Україна демонструвала досі, країна не здасться просто так, навіть у відповідь на ядерний удар.

Решта світу, зокрема й багато незахідних країн, з іншого боку, буде вражена, якщо Росія порушить ядерне табу. Це спонукає чимало держав переосмислити свої відносини з Москвою.

З іншого боку, Москва досягла значного успіху завдяки своїм словесним погрозам такої ескалації. Хоча українці ігнорували подібні заяви, ядерні сигнали Росії завдали Києву значної непрямої шкоди. Адже стурбовані західні уряди скоротили свою допомогу у відповідь на риторику Кремля й продовжують це робити. Не випадково ядерні погрози Москви часто досягали піку саме тоді, коли Захід обговорював нові поставки зброї в Україну.

Як не дивно, фактична ядерна ескалація в російсько-українській війні може розгортатися за сценарієм, що цілком відрізняється від того, чого побоюються багато хто на Заході.

Маріана Буджерін, відома історикиня в галузі ядерних озброєнь із Массачусетського технологічного інституту, у 2024 році в авторитетному Бюлетені вчених-атомників (Bulletin of the Atomic Scientists) висловила цікаву думку. Що Кремль може зважитися на застосування ядерної зброї не для того, щоб запобігти приниженню в Україні, а навпаки, тоді, коли він уже матиме військову перевагу.

Подібно до того, як у 1945 році наступаючі американські війська вирішили скинути атомні бомби на майже розгромлену Японію, Москва могла б вдатися до ядерної зброї, щоб перетворити й без того сприятливий для Росії військовий розвиток подій на полі бою на швидку й повну перемогу.

Якщо Росія порушить табу на застосування ядерної зброї в такому сценарії, вона, безперечно, також зіткнеться з глобальними політичними наслідками, про які йшлося вище. "Але ці втрати, – стверджує Буджерін, – Росія, яка перемогла, зможе пом'якшити краще, ніж та, що програла".

Західні країни, як писала історикиня ядерної тематики в 2024 році, можуть засумніватися, що завдавати Росії серйозної шкоди є доцільним, якщо Україна все одно виявиться безнадійною справою.

"Засудження з боку Китаю матиме менше значення для Росії, яка виграла війну в Європі", – продовжує Буджерін. – ...застосування Росією ядерної зброї неодмінно справить враження в столицях країн НАТО і дозволить Росії сформувати ширше післявоєнне врегулювання в Європі на свою користь".

Як страх Заходу перед Росією як ядерною наддержавою, так і його побоювання щодо російської ядерної відповіді на поразку в Україні ґрунтуються на хибних припущеннях.

За останні вісім десятиліть держави, що володіють ядерною зброєю, неодноразово програвали інтервенційні війни й навіть зазнавали нападів з боку країн, що не володіють атомною зброєю.

Якщо ядерна ескалація – в разі провалу агресивної війни Росії в Україні – справді ймовірна або навіть неминуча, чому подібний сценарій не реалізувався в попередніх випадках, коли інтервенційна держава опинялася у військовому глухому куті внаслідок того, що жертва цього вторгнення чинила опір?

За цією логікою, сама Росія мала б почати підніматися сходами ядерної ескалації з 2022 року – замість того, щоб просто говорити про використання ядерної зброї.

Рішення щодо масштабів, характеру та тривалості підтримки України не повинні ґрунтуватися на розпливчастому страху та стратегічній короткозорості. Вони мають визначатися турботою про жертву злочинної агресії, солідарністю між демократичними країнами та власною зацікавленістю в тому, щоб основи міжнародного порядку збереглися.

Можливо, у Москви немає моральних докорів сумління щодо вибуху ядерної боєголовки на території України. Однак досвід останніх 80 років показує, що така ескалація малоймовірна.

Доки Кремль зважатиме, що реакція світової спільноти на російську ядерну авантюру буде рішучою та спричинить руйнівні наслідки для Росії, Москва й надалі утримуватиметься від того, щоб ставати на такий непередбачуваний шлях.

Андреас Умланд