Поворотний момент: як змінюється підхід до вивчення України в світі
Минулого тижня сталася подія, на яку чекали майже з десяток років. У Львові відбулася Конференція українських студій "Україна у світі" — подія, яка на кілька днів перетворила місто на центр глобальної розмови про Україну, ставши майданчиком для осмислення того, як Україна присутня в сучасному інтелектуальному світі.
Знаковою конференція стала не тільки за самим фактом відродження такого формату, а й за масштабністю — майже три сотні дослідників, науковців і академічних центрів із шести континентів, 38 країн світу — від США до Індонезії, від Швеції до ПАР. Два дні вони дискутували, представляли свої проєкти та ідеї, книги, дослідницькі лабораторії, знайомилися й налагоджували контакти.
Конференцію українських студій організували спільними зусиллями наших команд: Українського інституту, Міністерства культури України, Українського католицького університету та Глобальної коаліції українських студій за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" та Фундації "Множина".
Це не "чергова конференція". Це перша подія такого масштабу, яка присвячена одночасно українським і кримськотатарським студіям. Це також сигнал світовій академічній спільноті про те, що ми не лише переосмислюємо україністику, а й розширюємо свої межі: від класичної гуманітаристики до медицини, технологій, безпеки, геополітики та корінних народів. Тут нам є точно, що сказати світу.
Щоб зрозуміти вагу цього поворотного моменту в історії українських студій, варто згадати 1990-ті. Тоді україністика за кордоном значною мірою трималася на ініціативі діаспори та ентузіазмі окремих академічних центрів. Це було природне продовження роботи, яку в еміграції вели, до прикладу, Українська вільна академія наук, Науково-дослідний інститут при Гарварді, Канадський інститут українських студій при університеті Альберти, наукові осередки Мюнхена, Куритиби, Нью-Йорка.
Діаспора у XX столітті буквально винайшла українознавство як дисципліну і запропонувала світу альтернативу російсько-радянському імперському наративу тоді, коли в самій Україні це було неможливо. Після здобуття незалежності Україна ще не мала інституційної спроможності підтримувати свої студії системно.
Перші конгреси Міжнародної асоціації україністів на початку 1990-х років, які організовували від Омеляна Прицака та Григорія Грабовича до Ярослава Ісаєвича та Оксани Пахльовської, були важливою спробою віднайти розірвані наукові зв'язки між Україною та діаспорою, а також включити українську науку до західної академічної думки.
І тоді, і зараз проведення конференцій українських студій – це про маніфестацію своєї присутності на академічній мапі світу, намагання вийти з тіні русистики та деколонізацію знання про нас.
Але тоді ці конгреси, які проіснували до 2010-х, були радше зусиллями пасіонарної частини спільноти, ніж частиною державної стратегії. Натомість здебільшого західні університети дивилися на наш регіон через імперську оптику Москви. Сьогодні цей колоніальний підхід руйнується. Але інтерес, викликаний трагічними подіями повномасштабної війни Росії проти України, нам необхідно конвертувати в системні рішення та посилення інституцій, інакше хвиля уваги спаде і маятник знову хитнеться в іншу сторону.
Саме тому для нас в Українському інституті розбудова українських студій за кордоном є стратегічним пріоритетом.
Ми розуміємо, що академічна сфера — це гра в довгу. Тут не працюють швидкі гасла; тут працюють роки досліджень, монографії та авторитетні кафедри та горизонтальні звʼязки. Щоб системно підтримати цей процес, ми запустили кілька важливих ініціатив, які об'єднуємо у помітну екосистему.
Зокрема, Програма підтримки українських студій імені Івана Лисяка-Рудницького, що у 2020 році стала першою державною програмою, яка системно підтримує проєкти з україністики та кримськотатарських студій для освітніх, наукових і культурних установ за кордоном у співпраці з українськими візаві: дослідження, курси, публікації, переклади, медіапродукти та події. За шість років програми ми змогли підтримати за бюджетні та позабюджетні кошти 34 ініціативи на 22 млн гривень. Але реальна потреба у десятки разів більша, тому ми активніше налагоджуємо співпрацю з українським бізнесом, який розуміє, для чого критично підтримувати свою науку та культуру у темні часи війни.
Окрім підтримки самих проєктів, важливо вкладатися також у популяризацію теми, щоб вона ставала дедалі затребуванішою у світі, а також підсвічувати тих, на чиїх плечах вона тримається. Ми започаткували щорічну премію "Хвиля / Dalğa" для відзначення діячів, які зробили значний внесок у популяризацію та викладання української та кримськотатарської мов за кордоном. У 2025 році премію отримали Марта Єнкала, викладачка української мови в Університетському коледжі Лондона, та Наріє Сеїдаметова, викладачка кримськотатарської мови Стамбульського університету. Цьогоріч "Хвиля / Dalğa" масштабується, тепер це не лише премія, а ще й програма підтримки викладання української мови в університетах за кордоном.
Надважлива структурна зміна останніх двох років — Глобальна коаліція українських студій, започаткована 2024 року за ініціативи Першої леді Олени Зеленської разом з Українським інститутом, Фондом Президента з підтримки освіти, науки та спорту, Постійним представництвом Президента України у Криму, Міністерством закордонних справ і Міністерством освіти і науки.
Коаліція вже об'єднала сотню університетів з десятків країн — від Гарвардського університету (США) до Кембриджського (Велика Британія), від Університету іноземних мов Хангук (Південна Корея) до Університету Преторії (ПАР). Формат передбачає три рівні залучення: від створення короткострокових курсів з української тематики до відкриття повноцінної кафедри чи центру україністики. Це вперше дає закордонним університетам зрозумілу дорожню карту від української держави, як системно, а не епізодично, працювати з українською тематикою та знаходити на це підтримку.
Українські студії — це не приватна справа окремих професорів-ентузіастів, а питання національної безпеки. Це посилення нашої агентності, повернення своїх голосів там, де формуються еліти, це вибудова довіри між нами та іншими суспільствами, противага потугам росії поширювати свою пропаганду та дезінформацію про нас. І сьогодні ми бачимо безпрецедентну увагу до цієї царини з боку держави, яка, при тому, враховує важливість академічної свободи. Хоча викликів ще багато, і один із ключових — наявність ресурсів, ми бачимо появу синергії між академічною спільнотою, громадянським суспільством, діаспорою та державними інституціями задля спільного результату.
Україна має вивчатися як самодостатній суб'єкт Центрально-Східної Європи, без якого неможливо зрозуміти ні європейську безпеку та культуру, ні глобальні демократичні процеси. Тому ми відкриті, аби світ вивчав Україну, закохувався у неї, співпрацював, надихався та будував з нами спільне вільне майбутнє.
Алім Алієв