Бути українцем нелегко
Дивовижно, але на п'ятому році повномасштабної війни, навколо українців, які говорять українською і мають базові знання щодо історії своєї країни, досі вирують стереотипи. Наприклад, що розмова власною мовою дається їм дуже легко. Або наявність родичів в УПА дає якусь особливу преференцію у розумінні того, що відбувалося в Україні у ХХ столітті. Та й взагалі, якщо говориш українською, то ти 100 % приїхав десь зі Львова, бо жителі інших регіонів на це, мовляв, не здатні.
Я ж навпаки притримуюся думки, що бути українцем в Україні завжди було нелегко. Бо одна справа це народитися десь "на батьківщині Франка", а інша справа усвідомити це і змогти пронести крізь повністю зросійщене суспільство та ще й досягти у ньому якогось успіху.
Бути українцем в Україні завжди було вибором і позицією, а не просто "бонусом" з народження. Бо ти завжди мав бути готовий до захисту своєї мови, тиску, висміювання своєї "інакшості" та поглядів. Сьогодні ця готовність має вже і воєнний вимір.
Переконана, бути українцем це свідомий вибір і він взагалі не визначається місцем народження. Я, киянка, була максимально російськомовною дитиною із російським репом у навушниках, дворах, компаніях. І дуже сильно сміялася б, якби хтось мені сказав, що я буду говорити українською і сама наважуся піти на історичні фестивалі та марші – просто з цікавості.
Я, людина, яка сміялася з української мови у школі, у 2014 остаточно ухвалила вольове рішення перейти на українську на 90 %. А у 2022 році це були фінальні 100%.
І справа не в місці мого народження або походженні моїх батьків. Я багато разів чула, що, мовляв, наявність родичів на заході України дала мені якісь "полегшення" при переході на українську мову. Насправді ні, бо з іншого боку у мене родичі в Білорусі та на Донеччині. Просто я зробила особистий і дуже усвідомлений вибір під час Революції Гідності.
Довелося переглянути оточення, яке сміялося "ну все, поприкалувалася і давай уже нормально говоріть". Помінялося коло спілкування, цінності. І часом це було нелегко – бути українкою у своїй же країні і не отримувати того чи іншого тиску за свою набуту, але усвідомлену ідентичність.
Цим текстом я хочу закликати не ділити наше суспільство на українців, яким легше за місцем народження і українців, яким через це ж важче. І не плодити стереотипи, що при розмові українською не можна робити помилки, треба ідеально знати історію і носити Кобзар біля серця та вишиванку 24/7.
До речі, той же Тарас Шевченко взагалі не з Західної України і якось примудрився стати національним ідолом. Кому-кому, а йому було максимально нелегко цю ідентичність підтримувати і нести крізь життя.
Питання в іншому – чи хочеться щиро бути свідомою частиною своєї країни, зберігати її, оберігати у вибраний для себе спосіб. І підтримувати тих, хто свою українську усвідомлену ідентичність лише розвиває, але впевнено її обрав.
Якщо не хочеться говорити українською, ліньки, соромно перед російськомовним оточенням, то публічно "пред'являти" людям, які змогли витримати свою позицію – це максимальний крінж. Завжди треба шукати шляхи, щоб вийшло. Якщо дійсно є таке бажання. Навіть, якщо буде нелегко.
Дарина Рогачук