Відставки, протести, корупція: магічної пігулки не існує
Український інформаційний простір нагадує набір часових петель фільму "Тенет" Крістофера Нолана, де сюжет змінюється за сюжетом, не встигаючи завершитися.
Зміна Уряду без пояснення суспільству причин для цього, нові призначення, протести, відсутність діалогу на усіх рівнях, інтерв'ю, політичні заяви, дискусія про вибори, корупційні скандали нашаровуються одне на одного з такою швидкістю, що окремі події майже втрачають власні контури або проходять непоміченими. Кожна нова історія здається визначальною для майбутнього країни на кілька днів, але потім її майже одразу витісняє наступна.
У цьому потоці дуже легко втратити відчуття опори, людський мозок просто не встигає опрацьовувати усю кількість інформації, відповідно — прагне до спрощення і шукає магічних пігулок. Тут і починається міфотворення. Не обов'язково як абсолютна вигадка. Радше як спосіб звести складні реалії до зрозумілого образу або набору образів, які дадуть відчуття порядку і стабільності. Так замість низки причин з'являється одна.
Конкретні прізвища, персоналізація підміняє інституції та здорові бюрократичні процеси. Замість низки складних багаторівневих процесів — одне рішення. Невизначеність заміняє наявність універсального рецепту або героя-рятівника. Це формує переконання, що саме ця людина нарешті переверне або виправить "систему", однієї структури достатньо, щоби, скажімо, побороти корупцію, конкретна реформа або ухвалений законопроєкт розв'яже проблему, яку роками не могли вирішити інші.
У короткій перспективі така конструкція справді заспокоює, бо повертає відчуття, що хаос можна упорядкувати і пояснити. Наче десь існує шмат мотузки, за яку достатньо потягнути, аби розплутати весь вузол.
У пошуках ідеалу
Тільки от, на жаль, політична реальність майже ніколи не відповідає таким очікуванням. Роками в українській політиці змінюються прізвища, партії, гасла, структури, але значно рідше змінюються ролі, які ми пропонуємо їм зіграти.
Чи то радше міфічний образ — батька, рятівника, який ми як суспільство невпинно шукаємо і водночас кожен розуміємо по-своєму.
Чи то роль потужного господаря, сильного головнокомандувача, реформатора, переконливого активіста, ефективного менеджера, надійного волонтера, того, хто наведе порядок, покарає винних. І бажано, щоби усе разом — аби лише державна машина справно і стабільно працювала.
Політичні фігури сезон за сезоном приміряють уже готові образи, а народ перевіряє, чи цього разу людина нарешті зможе відповідати очікуваному архетипу "ідеальності".
Знайти таке комбо майже неможливо. Тож, коли реальність не дотягує до очікуваного образу, ми часто несвідомо починаємо розбудовувати міф довкола. Приписуємо людині якості, яких вона ще не встигла проявити, структурі — спроможність, якої вона не має, рішенням — наслідки, яких вони, можливо, й не можуть гарантувати або забезпечити.
Поступово реальність поступається створеному міфу. Ми оцінюємо не те, що є перед нами, як те — чим воно мало б стати, аби задовільнити потребу в порядку, передбачуваності й відчутті, що ситуація контрольована. І що більшою є дистанція між цією конструкцією та реальністю, то різкішим, навіть болючим стає момент зіткнення очікувань з дійсністю. Особливо, якщо в результаті кредит довіри не виправдано.
Одне рішення або позиція, які суперечать загальноприйнятим правилам переконанням або вподобанням — і суспільство змінює своє ставлення на 180 градусів та ставить під сумнів ледь не усе, що робила конкретна персона або структура раніше. Це відбувається не тому, що конкретне рішення не можна або не треба критикувати. Навпаки, політична зрілість саме і вимагає критики. Але якщо це обвалює всю попередню конструкцію, це свідчить, що ми вкладалися у міф, а не оцінювали реальний стан речей.
Сильні в уяві — крихкі в реальності
Сучасні політичні міфи сильні й водночас — надзвичайно крихкі. Тепер, щоб сформуватися, їм достатньо кількох, схвалених більшістю, рішень, вдалої публічної комунікації та репутації людини або структури, яка "нарешті робить інакше". І це не завжди продукт виключно суспільного уявлення.
Міф про ефективного менеджера, мудрого управлінця чи прогресивної структури може бути і свідомо сконструйованою маскою. Це швидкий спосіб здобути підтримку, довіру або політичний капітал для задоволення власних амбіцій та досягнення цілей, які нерідко йдуть врозріз із суспільними.
Водночас саме швидкість виникнення міфів і робить їх вразливими. Вони часто не витримують перевірку суперечностями, помилками, конфліктами інтересів і реальними межами впливу. Що більше ми ідеалізували образ, то сильніша спокуса пояснювати розбіжності з дійсністю так, аби його вберегти. Тому часом складно вловити, де саме міф починає розходитися з реальністю і чому. Іноді це справді honest mistake, відсутність очікуваних результатів через непередбачувані зовнішні фактори тощо. А іноді — тому що від початку за міфічною маскою ховалось щось геть протилежне.
Офіс простих рішень
Це ж стосується і політичних рішень. У режимі постійної нестабільності так і хочеться знайти просту відповідь, яка пояснить і вирішить більшість проблем.
Скажімо, зміна Уряду може перезапустити державу. Або ж, що новий міністр — точно реформує цілу сферу. Мовляв, достатньо звільнити одну конкретну людину й це зробить структуру незалежною. Або ж вибори як спосіб оновити владу і зняти суспільне напруження. Кожен із цих інструментів може бути необхідним у певних обставинах, але ризик криється там, де один із можливих інструментів перетворюється на панацею і стає частиною політичного міфотворення.
Особливо привабливими в такій ситуації здаються прості і універсальні рішення. На перший погляд вони дають відчуття ясності й контролю: якщо десь уже спрацював певний підхід або процедура, то достатньо його продублювати скрізь. Це формує міфічне уявлення про рішення, яке можна застосувати майже до всього, не надто зважаючи на відмінності середовищ, функцій, ресурсів, інституційної культури чи суспільно-політичного контексту. Але в політиці one size fits all майже ніколи не працює. Копіювання не гарантує результату, зазвичай ігнорує саме те, від чого залежить успіх: контекст.
Реальні рішення здебільшого менш привабливі, вони можуть бути складними, багаторівневими, повільними і політично непопулярними. До того ж не обіцяють швидкого ефекту і майже ніколи не вкладаються в одну красиву формулу. Особливо в українських реаліях, де на інституційні проблеми накладаються війна, брак ресурсів, законодавчі і безпекові обмеження, рішення рідко бувають лінійними.
Опора без ілюзій
Політичний міф тяжіє до великих образів, тоді як демократія тримається на дрібніших і часом навіть нудних деталях. На правилах призначення і звільнення. Парламентському контролі. Професійній державній службі. Незалежності органів, які можуть перевіряти тих, хто перебуває при владі, і водночас — робити це в межах встановлених правил і законодавства.
На судах, які не мають залежати від владних інтересів. На дотриманні процедур. Інституційність взагалі нечасто виглядає яскраво і видовищно, бо її функція в тому, щоб бути опорою, за якої держава продовжує працювати попри людську недосконалість. Міцність цієї опори залежить в тому числі і від поваги одне до одного, вміння налагодити взаємодію, розподілити відповідальність і визнавати межі власних ролей.
Ми маємо поважати талант, правильність та кожного й кожну, кого нинішня система вичавила з державного управління. Такі люди — це штучний товар, і багато з них якраз були представниками когорти найкращих. Причиною тому стала їх нелояльність цій системі. Водночас це наслідок нашої короткозорості, де ми як суспільство оцінюємо не завжди потрібний набір якостей та результатів, а медійні віяння чи підтримку тих чи інших активістьких груп, які, будемо чесними, самі не є кришталевою сльозою. Нам всім доведеться визнати багато спільних помилок.
Власне, йдеться про просту річ: вміння визнавати компетентність і силу інших та пускати їх вперед, даючи можливості діяти, інколи навіть — поступаючись власним місцем. А для цього потрібні неабияка самодостатність, зрілість та етична рівновага.
Адже справжня стійкість — це не одне обличчя або прізвище. Це не одна точка, яка тримає усю державу, а каркас із багатьох опор. Його, без сумніву, створюють люди: військо і тил, урядовці і нардепи, громади, представники органів правопорядку, судді, громадянського суспільства, журналісти тощо. Водночас, щоби втримати ці опори за людьми мають стояти сильні інституції, правила, процедури. Саме це дасть системі змогу не сипатися щоразу, коли хтось помиляється, виявляється негідним своєї ролі або просто з неї випадає.
І що надійнішим є цей каркас, то менше потреби компенсувати нестабільність політичними міфами. Вони особливо легко приживаються там, де реальної опори бракує: тоді хочеться бодай у щось повірити як у єдину точку, яка все втримає.
Поки ми підгодовуємо міфи своїми очікуваннями — вони існують. Тому корисно час від часу ставити запитання насамперед до себе самих. Наскільки моє ставлення взагалі є моїм, а не результатом чужих настроїв та інтерпретацій, впливу інформаційного середовища?
Чи змінюю я свою позицію, коли з'являються нові факти? Чи навпаки — підганяю їх під уже готову картину? Чи відділяю я власну симпатію або неприязнь до людини від оцінки її дій?
Саме ця здатність критично осмислювати власні погляди і є частиною політичної зрілості. Вона починається, коли ми перестаємо потребувати міфів, щоб вірити в життєздатність власної держави, попри всю складність і травматичність реальності.
Світлана Матвієнко, виконавча директорка Лабораторії законодавчих ініціатив