Мирний план Гончаренка: як зупинити війну крок за кроком

Цей текст я пишу на початку жовтня 2026 року в Києві. У місті частково перекриті мости. Удари по енергетиці, по бізнесу, по складах, по дата-центрах. Уперше за сто років Україна за тиждень не виплавила жодної тонни сталі. У 2014 році в Києві щодня народжувалося 95 дітей. У 2026-му — 44.

Така сьогодні РЕАЛЬНІСТЬ.

Визнавати її неприємно. Набагато приємніше слухати про потужність, незламність і стійкість. Але хворобу, якої не визнаєш, не вилікуєш. Це працює і в медицині, і в політиці. Якщо ж реальність визнати, з'являється шанс зробити її хоч трохи, але кращою.

Ми втрачаємо людей на фронті, в тилових містах під ударами і на кордоні, перетнувши який, вони вже не повертаються. У нас немає власних грошей не те що на війну, а навіть на те, щоб утримувати державу. Ми втрачаємо бізнес і економіку. І кожні наступні умови, які нам пропонують, гірші за попередні.

Що з цим робити?

Лягати в помиральну яму?

Чекати, поки на Росію прилетить чорний лебідь і заграє "Лебедине озеро"?

Чи все ж домагатися миру і крок за кроком намагатися покращувати наше становище?

Мені здається, що третій варіант. Як саме це зробити, спробую пояснити нижче.

А яка стратегія в нас?

Ми дуже любимо розбирати стратегію Росії. Як провалився їхній "Київ за три дні". Як вони перейшли на стратегію виснаження і тепер хочуть узяти нас ізмором.

Окей, зрозуміло. А яка стратегія в нас?

Якщо чесно подивитися в суть, список виходить приблизно такий. Вірити в диво. Чекати на чудо-зброю, яка все змінить. Чекати, що Росія розвалиться сама. Чекати, що прийде НАТО. А поки чекаємо, воювати. Скільки? До кінця. До останнього українця.

Влада шукає "wunderwaffe", яка вирішить усі наші проблеми. Добре, якщо в нас буде своя балістика. Але в росіян балістика є всю війну і ми ж не здалися. Чому вони мають здатися від нашої? Добре, якщо ми знайдемо протидію реактивним дронам. Тільки вони зроблять нові і ми знову шукатимемо протидію. І так по колу, а кожне коло коштує нам тисяч життів і тисяч руйнувань.

Українці люблять містику. Ми віримо в знаки, у чудесне спасіння, в "якось воно буде" і "пропетляємо". Але реальний світ неприємний. У ньому хороші хлопці гинуть, а чудо-зброя приходить запізно або не приходить зовсім.

Тому давайте говорити не про віру, а про ціль. Для мене головна ціль зараз одна: зберегти якомога більше українців. Домовлятися там, де можна домовитися. Хитрувати там, де треба хитрувати. Тиснути там, де можна тиснути. І все це заради миру на найвигідніших для українців умовах.

Ніхто не може виграти

Звісно, в усьому винна Росія. Звісно, Путін — неадекватна людина, яка купається в крові. Я це розумію не гірше за вас.

Але.

На полі бою зараз паритет. Україна сильна країна з сильними людьми і сильною армією, яку за п'ять років так і не зламали. Але й Росія тримається: економіка працює, поповнення є і адаптуються вони не гірше за нас. Росіяни вже довели, що їм не шкода ні мільйона, ні двох мільйонів своїх солдатів.

Ми не можемо перемогти Росію. Росія не може перемогти нас.

А от у війні на виснаження паритету вже немає, і тут ми програємо. Вони воюють за свої гроші, ми за чужі. Кожен місяць забирає в нас завод, міст, тисячі життів і тисячі людей, які виїхали і навряд чи повернуться. Час грає проти нас.

Якщо жодна сторона не може виграти, лишається домовлятися.

Я навмисно кажу саме "домовлятися". Не капітулювати і не здаватися. Домовленість означає, що на поступки йдуть обидві (!) сторони. Це боляче, я розумію. Але ми ж дорослі люди. Ми ж бачимо, що відбувається і куди все йде.

Хтось має нарешті серйозно поговорити з людьми і сказати їм правду. Досить уже потужностей, незламностей і стійкостей.

Як це має працювати

Чому досі нічого не виходило? Бо всі намагалися одразу підписати великий "вічний" мир. Один документ, який вирішить усе: території, безпеку, санкції, полонених, гарантії. Але між Україною і Росією зараз немає довіри, немає інструментів і немає збігу позицій у головних питаннях. У таких умовах великий договір неможливий.

Проте з того, що ми не можемо домовитися про все, ніяк не випливає, що ми не можемо домовитися ні про що. Якщо неможливий один великий договір, треба укладати багато малих.

Замість одного переговорного столу має бути багато вузьких треків, які йдуть паралельно. У кожного свій предмет, свій строк і свій гарант. І якщо один трек зривається, решта працює далі. У Москви просто не буде однієї кнопки, якою можна все обвалити.

Приклад з інфраструктурою. Домовитися одразу про повну зупинку ударів сьогодні нереально. А от домовитися не бити по школах можна. Думаю, це навіть нескладно. Далі лікарні. Потім мости. Потім залізниця і житлові будинки. І так крок за кроком доходимо до повної зупинки ударів по інфраструктурі.

Кожна маленька домовленість, яку виконують, дає те, чого зараз немає взагалі: досвід виконання. А на ньому вже можна будувати більші домовленості.

Основні цілі на цьому етапі я бачу так:

1. Безпека моря (без моря наша економіка остаточно рухне).
2. Енергетика (наступають холоди, людям потрібні тепло і світло).
3. Інфраструктура (мости, вокзали, школи, лікарні).
4. Фронт (поступово звузити бойові дії лише до Донбасу).

По суті це деескалація на морі, в небі і на землі. І кожен із цих великих напрямків можна розбити на десятки менших.

Трикутник миру

Добре, а як вести переговори, якщо досі нічого не виходило? І тут найголовніша річ.

Під кожну домовленість, навіть найменшу, ми вибудовуємо трикутник. Дві його вершини — Україна і Росія. Третя — країна або кілька країн, які виступають гарантом саме цієї угоди.

До третьої сторони вимога підходити під три умови одночасно: мати реальні важелі впливу на Росію; мати довіру України; і, що найважливіше, самій вигравати від угоди і втрачати від її зриву.

Останній пункт тут ключовий. Довіри між Україною і Росією не буде ще як мінімум поколіннями. Зате інтереси є вже сьогодні і будувати треба саме на них.

Ось приклад Чорного моря. Росія отримує безпеку свого судноплавства. Україна отримує безпеку судноплавства і повертає експорт, без якого наша економіка не виживе. Туреччина отримує завантажені порти, дешеві енергоресурси і особливу вагу в регіоні. При цьому в Анкари є чим тиснути на Москву: протоки, Близький Схід, транзит російських енергоносіїв.

Виграють усі троє, тому така угода може триматися без того, щоб ми щодня її контролювали. Ми не віримо Путіну. Ми віримо в те, що Анкара вміє рахувати гроші.

Що більше зацікавлених сторін у трикутнику, то міцніша домовленість. Якщо Кремль її зриває, він свариться вже з країнами, з якими сваритися йому зовсім невигідно.

І тут змінюється сама роль України. Нам роками пропонують бути щитом Європи, муром, сталевим дикобразом. Я ж пропоную, щоб Україна стала перехрестям. Місцем, де сходяться інтереси половини світу і де весь світ про щось домовляється.

Щит рано чи пізно розіб'ється. А перехрестя бережуть усі, хто ним користується.

Хто гарантує і навіщо це їм

Почнімо з моря. Вільне судноплавство гарантує Туреччина, про це я вже казав. Поруч трек зерна і продовольства, де природні партнери — Єгипет і Саудівська Аравія. Єгипет купує пшениці більше за всіх у світі і для нього це питання спокою на вулицях, а вже потім торгівлі. Такий гарант сам буде зацікавлений, щоб по зерновозах ніхто не стріляв.

З енергетикою схожа історія. Ядерна безпека — це насамперед МАГАТЕ: її інспектори фізично присутні на станціях і їхній мандат визнають обидві сторони. Політичними гарантами тут мають бути Німеччина, Франція, США, Японія і Китай, бо аварія на АЕС потенційно зачепить і їх. Транзит енергоресурсів можуть взяти на себе Саудівська Аравія, ОАЕ і Катар. Для них це геополітика і шанс серйозно зайти на європейський ринок.

Удари з повітря — трек для США, ЄС і Китаю. Китаю потрібен транзит товарів. Американцям потрібно, щоб не прилітало по їхньому бізнесу. Європі потрібно, щоб війна нарешті закінчилася. А всередині цього треку можуть бути зовсім вузькі домовленості, наприклад про школи і дитячі садки, з посередництвом Швейцарії, Австрії і того ж Китаю.

На землі все складніше. Зупинити бойові дії і гарантувати розведення військ може тільки той, кого в Москві справді слухають. Зараз це Китай. Йому потрібні сухопутний транзит до ЄС і спокій за власні інвестиції, а без передбачуваної лінії фронту цього не буде. Звідси і фіксація лінії контролю без юридичного визнання. Розмінування можуть взяти на себе Хорватія і Камбоджа, які самі через це пройшли і зробили з розмінування експортну галузь, а також Японія зі своїми технологіями і Женевський міжнародний центр з гуманітарного розмінування.

Окремо люди: полонені, депортовані діти, зниклі безвісти, цивільні заручники. Тут працюють Ватикан, ОАЕ, Катар і Міжнародний комітет Червоного Хреста. Для них це репутація. Для Ватикану ще й можливість показати свою вагу в час, коли його вплив у світі зменшується. Він же може допомогти і в релігійних питаннях.

Залишаються безпека і відбудова. Розмір армії і відсутність іноземних військ я бачу як трек для північної Європи: Польщі, Німеччини, Данії, Швеції, Фінляндії, Норвегії, країн Балтії і Британії. Сильна і нормально профінансована українська армія захищає насамперед їхні кордони. Відбудову ж замість репарацій, яких Москва добровільно не заплатить ніколи, може взяти на себе коаліція Китаю, Саудівської Аравії, ОАЕ, Катару і ЄС в обмін на ексклюзивні умови для інвестицій. На мою думку, краще залучити тих, хто хоче заробити на нашому відновленні, ніж роками чекати грошей від того, хто платити не збирається.

Подивіться на цей список. Тут половина світу і кожен отримує щось своє. Але тільки тоді, коли Україна жива, розвивається і не перебуває в стані війни.

Про санкції

Тепер про найгостріше.

Чого Росія хоче на цьому етапі війни, зрозуміло. Зняти санкції зі своїх енергоресурсів і знову спокійно заробляти на нафті й газі.

А давайте подивимося, що відбувається навколо. Іноземний бізнес потихеньку повертається в Росію. Європейські комплектуючі досі знаходять у російських ракетах. Американцям хочеться дешевих енергоносіїв.

Наприкінці вересня ЄС виключив із санкційного списку Алішера Усманова і Михайла Фрідмана. За Усманова просила Франція, наш, як нам увесь час кажуть, найближчий друг. Журналісти пишуть, що Париж таким чином домовився про звільнення свого громадянина.

Тобто Франція від санкцій не відмовлялася. Вона просто знайшла свій інтерес і домовилася. А ми взамін отримали слова підтримки і співчуття.

Факт у тому, що для багатьох наших партнерів гроші важливіші за цінності. Санкції з Росії так чи інакше почнуть знімати. Питання тільки в тому, чи отримаємо ми з цього хоч щось.

То, може, не будьмо дурнями й спробуймо цим скористатися? Україна сама може запропонувати поетапно знімати санкції з російських енергоресурсів в обмін на припинення будь-яких далекобійних ударів, розблокування Чорного моря і обмеження бойових дій ділянкою фронту на Донбасі. Кожен крок із зняття санкцій тільки після виконаного кроку з їхнього боку. Відновилися удари — санкції автоматично повертаються.

Що ми з цього маємо? Зберігаємо економіку, хоч якусь. Зберігаємо Київ, Одесу, Харків, Дніпро. Зберігаємо життя тисяч людей. Зупиняємо відтік людей з країни.

Мінус теж зрозумілий: у Росії стане більше грошей на війну. Але за п'ять років санкцій грошей у них все ще достатньо. На жаль.

Так само можна діяти і в дрібніших речах. Москві явно не подобаються наші удари по НПЗ. Добре, тоді пропонуємо: ми не б'ємо по Новоросійську, ви не б'єте по Одесі. Поганий обмін? Давайте шукати інший. Головне, щоб пошук домовленостей ішов постійно і став визначальним для нашої переговорної стратегії.

Про що доведеться говорити

Щоб почати розмову, треба подати сигнал. І тут знову повернімося до РЕАЛЬНОСТІ.

Чи беруть нас у НАТО? А якщо візьмуть, чи допоможе нам НАТО в разі війни? Ви знаєте відповіді на ці питання так само, як і я. На жаль.

Українська армія зараз найсильніша на континенті. Захистити нас, крім нас самих, нікому. Тому я вважаю, що ми можемо почати говорити про нейтральність. Про умови можна домовитися. Співпраця з НАТО триває так само, як і зараз. Переозброєння триває. А на утримання армії створюється спільний європейський бюджет і гарантами виступають ті країни, яким наша армія потрібна для захисту їхніх власних кордонів.

Померти всією країною заради членства в НАТО, якого нам ніхто не пропонує, це, як на мене, абсурд.

Далі мова, церква і пам'ять.

З мовою ситуація така. Європейці вже вимагають від нас змінити мовне законодавство відповідно до європейських стандартів щодо мов меншин. Не сумнівайтеся, Рада за це проголосує, бо без цього не буде вступу до ЄС. На тих самих умовах може бути і російська. Українська як була, так і залишиться мовою держави, освіти, науки і культури. Але в нас є великі російськомовні міста, і люди там патріоти не менші, ніж будь-де. Бо саме ці міста бомблять щодня. В Україні не переслідують російськомовних і не збираються цього робити.

Релігійні питання не вирішуються за рік, два чи п'ять, на це йдуть покоління. Церква — це про віру, про любов, про добро до ближнього. У нас є ПЦУ, є греко-католики, багато протестантів. Свобода совісті в Європі є нормою. Якщо хтось хоче ходити до церкви, пов'язаної з Москвою, хай ходить. Державі просто треба стежити за тим, щоб там говорили про Бога, а не про зраду Батьківщини. І держава на це здатна.

З пам'яттю ми вже показали, що вміємо переосмислювати, а не лише зносити. Наприклад, Батьківщина-мати в Києві не втратила свою актуальність як (неіронічно) потужний символ. Так само можна переосмислити і пам'ятники Невідомому солдату. У більшості міст і сіл це пам'ятники людям, які там жили і загинули на війні.

Мені пишуть, що це суперечить принципу "Армія, Мова, Віра". Я так не вважаю. На мою думку, це якраз його втілення. Тільки збережена Україна може мати сильну Армію, плекати свою Мову і зберегти свою Віру.

Донбас

Найскладніше питання — Донбас.

Помилка попередніх спроб у тому, що з нього починали. Якщо розмова з першої хвилини впирається в найболючіше, вона закінчується, так і не почавшись.

Про Донбас треба говорити тоді, коли ми вже домовимося про багато інших речей.

Коли зупинимо удари по школах.

Коли зупинимо удари по лікарнях.

Коли зупинимо удари по портах.

Коли зупинимо удари по житлових будинках.

Коли зупинимо удари по мостах.

Коли звузимо бойові дії лише до Донбасу.

Тоді в нас уже буде досвід домовленостей, які виконуються, і гаранти, які вклалися в мир і не захочуть його втрачати. І тоді можна шукати формулу. Зупинка по лінії. Нейтральна зона. Відведення і російських, і українських військ. Зона під контролем ООН. Варіанти є.

Фіксація лінії контролю при цьому не означає визнання. Таких прикладів в історії вистачає. Країни Балтії півстоліття були в складі СРСР, але США і більшість західних країн так і не визнали їхньої анексії. Західна Німеччина ніколи не визнавала поділ країни остаточним. І в обох випадках час зрештою зіграв на тих, хто вижив і дочекався.

Треба почати з малого і поступово дійти до зупинки всього. Іншого варіанту я не бачу.

Що мені заперечують

Найчастіше я чую, що Росія не хоче домовлятися. Прямо зараз справді не хоче. У них перевага в дронах, стабільніша економіка і вони ще навіть не оголошували загальної мобілізації. Але так, щоб хтось узагалі нічого не хотів, не буває. У кожного є свої інтереси. Обміни полоненими йдуть усю війну, і там усе виходить. За час війни було кілька локальних зупинок вогню. Неідеальних, але вони виконувалися. Відхід росіян з-під Києва навесні 2022-го став можливим насамперед завдяки нашим воїнам, але домовленості в Стамбулі теж зіграли свою роль. Чи можна домовитися не бити по школах? Можна. По зерновозах? Можна. По церквах? Можна. Наше завдання — постійно шукати точки, де є наш інтерес і де вони готові говорити.

Друге, що кажуть: це капітуляція. Ні. Називати капітуляцією будь-яку угоду, досягнуту в результаті домовленостей — абсурдно. От коли уже домовлятися перестануть — це капітуляція.

Третє: зернова угода вже була, і Росія з неї вийшла. Так, вийшла. І для мене це якраз аргумент на користь цього плану. Тоді трек був один, і Москва могла шантажувати ним, щоб торгуватися за інше. Коли треків десятки і за кожним стоїть свій гарант, вийти з однієї угоди означає посваритися одночасно з Анкарою, Каїром і Ер-Ріядом. Ціна зовсім інша.

Четверте: "Китай — союзник Росії, який з нього гарант?" Але гарант потрібен саме такий, до якого в Кремлі прислухаються. Якщо Москва на гаранта не зважає, він нічого не гарантує. Довіра до Пекіна тут тримається на його вигоді. Війна б'є по китайському транзиту в Європу і по китайських інвестиціях. Пекін виконує домовленості там, де йому це вигідно. Значить, треба зробити так, щоб мир був для нього вигідним.

І п'яте, Мінськ. Я не соромлюся Мінських домовленостей. Наша команда тоді діяла розумно. Україна вистояла як держава і за ці роки побудувала армію, яка у 2022-му зупинила вторгнення. Але в Мінська була одна велика вада: це була одна велика угода без достатньо зацікавлених, а отже недостатньо дієвих гарантів (в задумі було інакше, це з'ясувалося уже в процесі). Не виконувати цю угоду Росії вдалося. Сотню малих угод з різними гарантами не виконувати набагато складніше.

За кожного українця

Я бажаю для України всього найкращого, тут живу і я, і мої діти. Саме тому моя позиція відрізняється від позиції тих, хто закликає воювати до перемоги за будь-яку ціну.

Відповім так. Хтось дивиться на цю війну як історик, через великі гранд-наративи. Це теж потрібно.

А я дивлюся на неї з точки зору мікроісторії. На маму в Харкові, на батька в Одесі, на бабусю у Львові, на дідуся в Ужгороді, на дитину у Вінниці.

Розвиток України для мене в тому, щоб усі ці люди були щасливі і жили мирно. Щоб бізнеси не знищували, а приватна ініціатива розвивалась. Щоб ми виплавляли сталь, будували машини, літали в космос, будували АЕС. Щоб книжки українською видавалися мільйонними тиражами, а не як зараз, коли тираж у п'ять тисяч уже вважається успіхом.

Крім історії, є ще географія. Її, на жаль, не зміниш. Росія з нашої карти нікуди не дінеться, і з цим сусідом доведеться жити. Складно, важко, але жити.

Головна умова для цього всього ― мир.

Тому я за те, щоб домовлятися. Не про все одразу і не базуючись на довірі, якої немає, а на інтересах, які є. Через гарантів, яким мир вигідний. Крок за кроком.

Тисяча маленьких домовленостей приведуть до великої мирної угоди.

Так ми будемо боротися за кожного українця, а не до останнього.

Олексій Гончаренко, народний депутат України, член фракції партії "Європейська солідарність", член української делегації у ПАРЄ