Мир без "лапок"

"Жоден мирний договір не слід вважати таким, якщо при його укладенні таємно зберігають підстави для майбутньої війни". 
Іммануїл Кант, Кенігсберг, "До вічного миру", 1795.

Я хочу, щоб перестали гинути люди. Але не абстрактно, а щоб росія перестала вбивати і не повернулася з потрійною силою. Щоб мир вимірювався її нездатністю почати все знову, а не самонавіюванням, що росія усвідомила і змирилася.

Двадцять другий рік — це ще й ціна за ілюзії одних та сон свідомості інших у 2014-му. Чотирнадцятий — за незасвоєні уроки "мешковщини", поділу флоту дев'яностих та "Тузли" нульових. У незалежність дев'яностих ми увійшли з ранами

Розстріляного відродження та репресій проти шістдесятників. Щоразу хотілося вірити, що росія зрозуміла, змирилася, визнала чи бодай наситилася. Але вона поверталася знову і знову, забираючи життя й ламаючи долі цілих поколінь.

Я родом із Горлівки. Тому слово "заморозити" або віддати росії когось у розмові про війну звучить для мене зовсім не технічно. Заморожують не карту, та й "холодильника" такого розміру у світу просто немає. По той бік лінії залишаються люди. За роки "тимчасовості" виростають діти, змінюється освіта, стираються зв'язки. росія користується кожним таким роком. І коли чергову паузу пропонують назвати миром, я насамперед думаю, кому належатиме час після підписання угоди. Кого він зробить сильнішим і скільки життів ще коштуватиме ілюзія перепочинку.

Звісно, я теж хочу припинення вогню. День без ударів може зберегти чиєсь життя, дати родині виспатися, дозволити відновити світло. Втома українців від війни справжня. Втома від невизначеності, від життя без горизонту — теж.

Ніхто не має права повчати людей, які роками чекають близьких із фронту або здригаються від сирени, що їм варто просто потерпіти. Але так само нечесно видавати їхню втому за згоду на мир за будь-яку ціну. Нечесно маніпулювати горем і болем, торгуючи ілюзіями.

Нас раз у раз штовхають у примітивний вибір: або ви за переговори, або вам подобається війна. російський поділ на "партію війни" та "партію миру", який повторюють місцеві миротворці, — зручний спосіб не відповідати на головне запитання. Що саме буде після домовленості? Чи зможе Україна захистити людину, яка повернеться додому; підприємця, який вирішить будувати завод; військового, який нарешті зніме форму? Підписаний папір сам собою нічого не гарантує. То що буде гарантією?

росія веде переговори так само, як веде війну: шукає слабке місце, випробовує межі, намагається посварити Україну з партнерами. Для кремля затягування може бути результатом і самоціллю, якщо за цей час слабшають санкції, тане західна увага, а Україна втрачає здатність тримати удар. Тому я не вірю в дипломатію, яка просить агресора нарешті стати розсудливим.

Переговори мають стати для нього альтернативою гіршому сценарію, а не перепочинком перед новою спробою знищити Україну. Інакше до наступної спроби росія зможе підготуватися краще, врахувавши попередні помилки.

Мінськ болить саме через це. Тоді слова про мир співіснували з механізмом, який залишав росії важелі впливу на українську політику. Нам пропонували рухатися до політичних рішень, поки росіяни готувалися до реваншу. Будь-яка вимога віддати незахоплені росією території теж не наближає мир. Вона створює для Москви нову здобич і сварку між союзниками України. Пастку не варто приймати за двері, навіть коли на ній написано "вихід".

Коли обговорюємо перемир'я чи припинення вогню, пропоную дуже практичне правило. Кожна потенційна домовленість має від початку відповідати на запитання про перше порушення: хто його зафіксує, що автоматично станеться далі, як відповідатимуть Україна та партнери?

Якщо після атаки ми знову зберемося на довгі консультації про те, чи була це "ескалація", кремль уже отримав простір для наступного кроку. Гарантія, за якою не стоїть визначена дія, не стримує, а запрошує до порушення. Дайте собі відповідь: ви зараз вірите в такий дієвий механізм щодо росії? Я — ні.

Звісно, часткові та секторальні домовленості, якщо вони справді зберігають життя, потрібні: обміни, захист цивільних, безпека судноплавства, зупинення ударів по енергетиці. Але коротку паузу не можна купувати незворотною поступкою.

Санкції, зняті за обіцянку не стріляти, повернути політично важко. Ракету можна запустити за одну ніч. Тимчасові кроки повинні бути перевірюваними, взаємними й оборотними. росія має втрачати від порушення більше, ніж отримує від нього. Інакше це не переговори, а розтягнутий у часі примус жертви.

Ще небезпечніше торгувати тим, що взагалі не належить до переговорного кошика агресора. Чисельність і спроможність нашого війська, вибір союзів, мова, церква, історична пам'ять — ці питання визначають майбутню свободу українців. Усередині країни ми можемо і будемо про них сперечатися. Та це наша суперечка. Якщо посадити Москву арбітром у власному домі, її військам навіть не потрібно буде стояти в кожному місті, щоб впливати на наші рішення.

Ще люблять наводити економічний аргумент: війна руйнує економіку, тому треба "просто припинити стріляти". Війна справді руйнує економіку. Але її неможливо відновити красивим словом "мир". Людина повернеться й відкриє справу, коли знатиме, що її місто захищене. Бізнес будуватиме на роки, коли зможе розрахувати ризик нової атаки. Держава не відбудує країну, залишивши армію без зброї, а кордон — із гарантією, що працює лише до першої кризи в столиці когось із західних партнерів. Спроможність захистити себе і "довга безпека" на роки — передумова розвитку. Особливо у світі, який тріщить по безпекових швах.

Гучні слова "мир" і "припинення війни" означають різні речі для людини поблизу фронту, переселенця, ветерана чи родини в окупації. Це добре видно, коли розмова про мир виходить за межі київських кабінетів. Голоси цих людей не можна підганяти під політичні гасла. Це не вибори, і на кону не крісло на наступні п'ять років. Маніпулюючи цією темою та людським болем, ми ризикуємо отримати політичну кризу саме тоді, коли росія чекатиме на неї найбільше.

Я за переговори, у яких Україна зберігає голос і важелі. За припинення вогню, яке дає людям перепочинок, але не дає агресору права визначати наше майбутнє. За угоду, після порушення якої спрацьовує сила, а не черговий заклик "виявити стриманість". Ось чому перше запитання до будь-якого плану таке просте: після його виконання росії стане важче напасти знову чи легше?

Відповідь мають дати конкретні механізми, які зроблять новий напад росії важчим і дорожчим. Оголошення про успішні переговори їх не замінить. На жаль, наразі я не бачу таких дієвих гарантій.

Мир починається тоді, коли росія втрачає вигоду від нової війни, коли українська родина може будувати плани, не звіряючи їх із настроєм кремля і результатами виборів за океаном. Якщо угода лише переносить дату наступного нападу, то час до нього належить Москві. Нам же потрібен час, який належатиме Україні.

Олег Саакян, політолог, співзасновник Національної платформи стійкості та згуртованості