Війна швидких рішень: чому Україні потрібне довге планування

Україна давно живе коротким горизонтом планування. Війна цю проблему не створила. Вона лише зробила її значно помітнішою і дорожчою. Сьогодні багато рішень справді доводиться ухвалювати за дні, а іноді й години. І в цьому ми навчилися бути дуже ефективними. Але швидко реагувати і розуміти, куди ти рухаєшся, – це не одне й те саме.

Можна успішно вирішувати одну термінову проблему за іншою і водночас не мати відповіді на базове питання: якою ми хочемо бачити Україну через десять чи двадцять років? Яку економіку будуємо, якою має бути наша система безпеки, що повинні виробляти самі, яких людей і компетенцій для цього потребуватимемо? По суті, це і є питання державної візії, без якої неможливо побудувати послідовну стратегію.

Оборона – один із найнаочніших прикладів. Те, чим країна воює сьогодні, значною мірою є наслідком рішень, які ухвалювалися або не ухвалювалися багато років тому.

Документ ще не створює систему

Україна не жила без стратегічних документів. За роки незалежності ми мали воєнні доктрини, стратегії національної безпеки, програми розвитку Збройних сил, економічні стратегії. Але проблема в тому, що документ ще не створює систему.

Це добре видно, якщо порівняти траєкторії України і, наприклад, сусідньої Польщі у сфері безпеки. Польща ще у 1992 році чітко визначила членство в НАТО стратегічною метою. Далі змінювалися президенти, уряди й політичні сили, але не сам напрям. Країна послідовно проходила необхідні політичні й військові реформи, поглиблювала співпрацю з Альянсом і у 1999 році стала його членом. Тобто змінювалися люди та інструменти, але зберігалося базове бачення того, куди рухається країна.

В Україні євроатлантичний напрям теж був задекларований багато років тому, але сам курс і темп його реалізації залежали від політичного циклу. Змінювалися президенти, а значить змінювалися формулювання, пріоритети, а іноді й сам напрям. Тому ми зараз там, де ми є.

Навіть у періоди, коли членство в НАТО було офіційною метою, між деклараціями і практичними рішеннями залишався розрив. Альянс роками наголошував Україні на необхідності реформувати оборонне планування, закупівлі, управління ресурсами та оборонну промисловість. Частина цих змін затягувалася або реалізовувалася лише частково.

І це ми ще не говоримо про значно радикальніший розворот 2010 року, коли Україна законодавчо перейшла до позаблоковості, а Харківські угоди продовжили перебування російського Чорноморського флоту в Криму.

Таких суперечностей у нашій новітній історії можна згадувати багато. Але сама по собі правильна ціль у документі нічого не гарантує. За нею мають іти бюджетні рішення, реформи, закупівлі, підготовка людей і конкретні спроможності держави.

Коли систему доводиться перебудовувати вже під час війни

Після 2022 року ми отримали багато прикладів того, наскільки швидко Україна здатна змінювати правила, коли це стає питанням виживання. Один із них – безпілотники.

Протягом приблизно півтора року держава ухвалила близько двадцяти законів і нормативних актів, які спростили допуск БПЛА до експлуатації, їх закупівлю та списання, прибрали частину бар'єрів для виробників. За даними уряду, вже у 2023 році українські компанії виробили, а держава закупила у сто разів більше дронів, ніж у 2022-му. Це величезний результат. Але звідси й незручне питання: чому бар'єри, які вдалося прибрати за півтора року, почали по-справжньому прибирати лише тоді, коли безпілотники вже стали критично необхідними на фронті?

Ще ширший приклад – сама система оборонних закупівель. До повномасштабного вторгнення закупівлі озброєння були розподілені між різними структурами Міністерства оборони, а процес залишався складним і забюрократизованим. Централізовану Агенцію оборонних закупівель створили лише у червні 2022 року, вже після того, як країна увійшла у найбільшу війну у своїй сучасній історії.

І все це при тому, що війна для України почалася не 24 лютого 2022 року. Росія воює проти нас із 2014-го. У держави було вісім років, щоб готуватися до сценарію, в якому війна стане значно масштабнішою. Тому питання вже не лише в окремих дронах чи конкретних процедурах. Чому систему, яка мала забезпечувати армію озброєнням у випадку великої війни, ми почали фундаментально перебудовувати вже під час цієї війни?

Це добре показує масштаб проблеми. Держава може мати стратегії, програми й правильні цілі, але якщо за ними роками не перебудовуються інституції та процеси, у критичний момент доводиться одночасно воювати і створювати систему, яка мала бути готовою заздалегідь.

І це далеко не лише про оборону

Оборону неможливо планувати у відриві від інших сфер. Щоб нарощувати власне виробництво озброєння, потрібна стабільна енергетика. Щоб розвивати технології – інженери, наука й освіта. Демографія визначає, скільки людей країна матиме для економіки, армії та виробництва, а стан економіки – скільки ресурсів держава взагалі зможе спрямовувати на безпеку.

Так само працює і будь-яка інша велика державна ціль: рішення в одній сфері майже завжди залежать від того, що відбувається в інших. Саме тому країні потрібен не набір окремих стратегій, які існують паралельно одна до одної, а спільна довгострокова рамка, з якої вже випливають секторальні рішення.

Це не означає, що держава повинна сьогодні детально розписати, якою Україна буде через десять чи двадцять років. За цей час зміняться технології, обставини, бюджети, а частина наших нинішніх припущень точно виявиться хибною. І це нормально. Але довгострокова рамка має відповідати принаймні на кілька базових питань: куди ми рухаємося, які спроможності для

цього повинні створити і що потрібно починати робити вже зараз.

Стратегія, що переживає політичні цикли

Проблема не вирішиться появою ще однієї стратегії до 2035 чи 2040 року. Великі державні цілі мають отримати конкретні строки, показники, ресурси і відповідальних. Якщо ми говоримо про технологічну незалежність, то має бути зрозуміло, яку саме залежність хочемо зменшити і до якого року. Якщо про розвиток оборонної промисловості, то які спроможності хочемо мати через п'ять років і як вимірюємо прогрес.

Але над усім цим має бути ще один рівень – державна візія, яка має значно ширшу легітимність, ніж програма конкретного президента, уряду чи партії.

На мою думку, фундаментальний курс країни має визначатися суспільством, а механізм його зміни повинен бути таким само зрозумілим і демократичним. Не може стратегічний розворот держави залежати лише від волі однієї людини, яка на певний час отримала владу.

Яким саме має бути цей механізм – окреме питання. Це може бути референдум або інший інструмент, через який фіксується волевиявлення суспільства щодо зміни фундаментального курсу держави. Якщо суспільство дало владі мандат рухатися до певної довгострокової мети, відмова від неї теж має спиратися на волю суспільства, а не лише на політичне рішення зверху.

І головне. Ці результати повинні переживати тих, хто їх сформулював. Новий міністр чи уряд не має отримувати чистий аркуш. Він повинен бачити ціль, точку, з якої країна починала, зроблене попередниками і результат, за який тепер відповідає сам. Інструменти можна змінювати. Якщо обставини радикально змінилися, то можна переглядати й самі цілі. Але тоді це має бути свідоме рішення з поясненням причин, а не чергове обнулення.

Війна навчила Україну дуже швидко реагувати. Але швидкість не замінює візію. Спочатку країна має відповісти, якою вона хоче бути через двадцять років, а вже потім думати якими рішеннями, ресурсами й реформами до цього прийти. Довге планування не потрібне для того, щоб вгадати майбутнє. Воно потрібне, щоб зміна президента, уряду чи чергова криза не змушували країну щоразу заново вирішувати, куди вона взагалі рухається.

Ярослав Філімонов