"Це була дуже страшна ніч і страшна пожежа над Лаврою": про Храм і українську впертість
Бачити з вікон нічну пожежу над Лаврою – ще один досвід, якого ні з чим не порівняти й нікому не пояснити.
Коли горів Нотр–Дам у 2019 році, світ реагував на сюрреалістичну трансляцію пожежі так, ніби горіла частина колективної нервової системи континенту. Мільйони незнайомих між собою людей, які, може, ніколи й не молилися в соборі й не вважали себе віруючими, раптом відчували справжній біль. Горіла сама ідея тривалості, неперервності історичного часу.
І навряд, щиро кажучи, світ дивитиметься так само на сьогоднішню пожежу в Успенському соборі. Українську історію звикли сприймати як переривчастий пунктир. Ось і цей собор – він уже зникав і поставав знову, принаймні двічі. Мало хто думатиме про нього як про того роздушеного метелика, чиє зникнення докорінно змінює майбутнє. А варто би.
Боялася говорити про це вголос усі роки великої війни, але після цієї ночі, здається, вже можна. Постійно з холодом по хребту думаю про Софію – ось вона стоїть, така очевидна та беззахисна, просто посеред Києва, і якимсь дивом досі ціла. А що, якщо? Собор, особливо такий – це свідчення довгого часу, об'єкт і явище, що перевершує горизонти індивідуальної смертності. І раптом він, як і людина, що губиться в огромі історії, стає крихким і вразливим.
Проживається дивна річ: люди стають співмірними своїм головним святиням, які структурують спільноту. Виростають настільки, щоб умістити в себе і довгу пам'ять, і готовність відбудувати.
Римляни, зруйнувавши єрусалимський Храм, врешті отримали дві тисячі років пам'яті про Храм. Він, з дозволу сказати, перейшов у інший агрегатний стан – в індивідуальну та передану в спадок пам'ять, у книги й перекази, у силу горя, що єднає спільноту.
Храм є одним із небагатьох місць, всередині й довкола якого суспільство домовляється про масштаб власного існування – і навіть не в релігійному сенсі.
Храм співвідносить людину не з новинним циклом, а зі століттями присутності на землі. І з цього проростає впертість, та сама фірмова українська впертість, яка так часто нас рятувала.
Це була дуже страшна ніч і страшна пожежа. Така, від якої не можеш собі дозволити відвернутися. Бо жоден мур тепер не є гарантом тривання, і жодна окрема людина не є. А от спільна пам'ять, гнівна і вимоглива щодо справедливості – вона є. Вона й змінюватиме майбутнє.
Катерина Калитко
