Маленьке "Гуантанамо", тортури з перших годин і 695 форм катувань. Як Росія перетворила свої тюрми на конвеєри смерті
Житель Київщини Артем Євдокименко добре знає, якою буває глуха невідомість. За останні два роки він двічі опинявся в ній. І обидва рази через рідного брата Олександра.
Той – добрий, працьовитий чоловік – заробляв на життя будівництвом. Восени 2024 року його мобілізували й відправили служити в 48-му ОШБ. Взимку того ж року зв'язок із ним урвався. Рідні їздили до ТЦК, телефонували у військову частину – їм відповідали, що боєць перебуває на бойовому завданні.
На початку січня 2025-го до родини Євдокименків приїхали представники ТЦК і повідомили, що Олександр вважається безвісти зниклим.
Це був перший етап глухої невідомості.
Пізніше Артем знайде в мережі відео, яке дасть йому приблизне уявлення, як усе сталося. У бліндаж, де перебували українські військові, росіяни закинули гранату. З нього встигли вибратися троє, один з них – Олександр. Попри уламкові поранення, він ще й вивів із собою побратима. Так бійці потрапили в полон.
"Приблизно через 5–6 днів (після візиту військовослужбовців ТЦК – УП) в одному з телеграм-каналів я знайшов фотографію брата, де йому вже перев'язували руки після поранення. У мого брата немає пальців на лівій руці, тому переплутати його з кимось було неможливо. Він був дуже зарослий, сильно схуд, але я все одно його впізнав", – розповідає Артем.
Коли він отримав від брата перший лист із Донецького СІЗО, то не одразу повірив в його достовірність. У зустрічному листі Артем поставив кілька запитань, відповіді на які міг знати тільки Олександр. Усе підтвердилося.
В одному з наступних листів Олександр повідомив, що його будуть судити за членство в терористичній організації – саме такою Росія визнавала 48 ОШБ, а значить, і його бійців. Згодом суд призначив йому 14 років позбавлення волі: рік у тюрмі, та 13 – у колонії суворого режиму.
І тоді для Артема почався другий етап невідомості. Бо після вироку він знав про брата лише одне: його етапували до тюрми у Верхньоуральську Челябінської області РФ. Далі – зв'язок знову обірвався.
– Ця тюрма вважається одним із дуже жорстоких місць. Адвокатка намагалася потрапити до брата, але їй цього не дозволили. Його просто не вивели на зустріч, – каже Євдокименко.
Зазвичай це означає, що або бранцю взагалі не повідомили, що до нього приїхав адвокат, або силою змусили написати відмову від зустрічі.
За кілька днів до виходу цієї статті він дізнався головне – брат живий. Вже було касаційне судове засідання по його справі, куди Олександра вмикали через інтернет-зв'язок. Але була тільки картинка, бо звук нібито не вдалося налагодити. Через це засідання перенесли.
ОНОВЛЕНО: Вже після публікації цієї статті стало відомо, що наступне засідання по справі Євдокименка відбулося, але без його участі. В тюрмі заявили, що нібито бранець відмовився вийти з камери – і суду цього було достатньо.
Коли Олександр ще перебував у Донецьку, то іноді писав брату про умови утримання. Про світло в камері, яке ніколи не вимикали. Про те, як полонених виводили у коридор і змушували цілий день стояти.
Поспілкувавшись з людьми, які мали бодай якесь уявлення про Верхньоуральськ, Артем зрозумів, що умови в Донецькому ізоляторі можуть здатися квіточками порівняно з тим, що розповідали про нове місце утримання.
Тюрма у Верхньоуральську – це так звана "критка", тобто місце, де людей тримають у камерах, а не в бараках. Режим тут більш жорсткий, ніж у виправних колоніях. Загалом у Росії таких "криток" сім.
Верхньоуральська тюрма має довгу публічну історію. Тут колись сиділи опальні члени Політбюро Зінов'єв та Каменєв. Тут у камері вбили більшовика Карла Радека. Тут утримували двоюрідну сестру Гітлера Марію Коппенштайнер. Але сьогодні для родичів українських полонених це місце залишається закритим і невідомим.
"Що про неї відомо? Що там утримуються українські військові, переважно засуджені за тероризм, яким дали кілька років тюрми. Скільки їх конкретно – ми не знаємо. Що там відбувається з українцями всередині – ми не знаємо", – каже УП голова Медійної ініціативи за права людини Тетяна Катриченко.
Цей чорний ящик стане прозорішим лише тоді, коли звідси почнуть повертатися українські полонені. Саме вони є одним із головних джерел інформації про те, що Росія робить з бранцями. І цілком можливо, що тоді на мапі українських правозахисників з'явиться ще одна точка з моторошною репутацією.
Поки з Верхньоуральської тюрми не звільнили жодного.
Сьогодні в Офісі генпрокурора нараховують 259 стаціонарних місць утримання в Росії та на окупованих нею територіях, де протягом тривалого часу перебувають українські полонені. Ще 99 місць використовуються для тимчасового утримання, 74 з них розташовані на окупованих українських землях.
Деякі з цих місць мають особливо страшну славу. Не лише через те, що звільнені звідти полонені розповідають про жорсткі тортури. Але й тому, що в цих колоніях та СІЗО українських бранців вбивають у різний спосіб.
Саме про такі місця на території Росії ми розповідаємо в цій статті. Дізнатися про ситуацію з катуваннями в російських тюрмах нам допомагав проєкт "Книга катів".
Таганрог. Вбивства під час "прийомки"
СІЗО № 2 у Таганрозі Ростовської області, мабуть, є одним із найвідоміших місць, де утримуються полонені українці. І одним із найжорстокіших.
В цьому ізоляторі внаслідок тяжких побиттів і ненадання медичної допомоги загинули щонайменше 16 українських військовополонених.
Це найбільший відомий рівень смертності серед усіх місць утримання в Росії. Не виключено, що реальна кількість загиблих більша.
"Самі умови – камери, харчування, побут, – можливо, не дуже відрізняються від інших СІЗО. Але ставлення до полонених і рівень катувань у Таганрозі були одними з найжорстокіших", – розповідає співкерівниця департаменту захисту прав військовослужбовців Медійної ініціативи за права людини Марія Климик.
За її словами, з 2022 року, коли СІЗО № 2 стало основним місцем утримання захисників Маріуполя, воно фактично перетворилося на конвеєр кримінальних справ проти них.
Тортурами супроводжувалась переважна більшість допитів. Проте, як свідчать звільнені захисники, лише приблизно в 30% випадків метою катувань була самообмова. У решті 70% оперативники установи катували без очевидної мети – заради самоствердження і власного задоволення.
Тортури починалися з перших годин, ще під час так званої "прийомки", тобто прибуття до установи. Полонених били електрошокерами й гумовими кийками, ставили у "розтяжку" (коли людина висить із піднятими вгору руками), змушували битися одне з одним, "поки не впадуть".
Найстрашніший доказ жорстокості до новоприбулих це те, що щонайменше четверо полонених загинули саме під час "прийомки". Інші – діставали каліцтва. А за прохання викликати медика їх часто карали.
– Одним із найпоширеніших методів був електрошок. Він завдавав серйозної шкоди серцево-судинній системі. Якщо врахувати, що люди практично не отримували нормального харчування, то дуже багато військовополонених у Таганрозі загинули саме через проблеми із серцем, – каже Климик.
В СІЗО Таганрога росіяни тримають не тільки українських військових, а й цивільних – в однакових умовах. Так саме тут у статусі incommunicado, тобто в повній ізоляції від зовнішнього світу, утримували українську журналістку Вікторію Рощину.
Кізел. "Жінок стригли налисо, вони плакали"
В середині вересня 2024 року Віку Рощину етапували з таганрозького ізолятора до Пермського краю Росії, в СІЗО № 3 міста Кізел. За кілька днів у цьому ж ізоляторі вона загинула.
До Таганрога була неофіційна тюрма-катівня у Мелітополі, а ще раніше – відділок поліції в Енергодарі, і катувати Вікторію почали ще там. Український військовий на ім'я Данило, який бачив, як журналістку етапували з Таганрога до Кізела, розповідав Слідству.інфо, що "вона була дуже худа, самі кістки вже були".
За даними Марії Климик, в 2024 році з Таганрога вивезли значну кількість військовополонених. Багатьох з них доправили саме до Кізела. Відтоді це СІЗО правозахисники почали називати одним із найжорстокіших місць утримання українців у Росії.
Той самий Данило розповідав журналістам, що чекало на нього в цьому ізоляторі:
"Годину – дві мене постійно били. Давали хвилину передихнути і знову починали бити. За "прийомку" двічі втрачав свідомість. Жінок стригли налисо, було чути, як вони плакали".
За словами свідків, одного разу цивільного полоненого забили до смерті просто під час ранкової перевірки.
Мордовія. "Маленьке Гуантанамо"
Виправна колонія (ВК) № 10 у селищі Ударний у Мордовії – це колонія особливого режиму. Тобто установа з найсуворішими умовами, куди зазвичай відправляють засуджених до довічного ув'язнення або особливо небезпечних рецидивістів.
Самі росіяни називали її "маленьким Гуантанамо".
Завозити сюди українських полонених почали в 2023 році. Частину російських в'язнів тоді перевели до інших колоній, а частина пішла воювати проти України у складі формувань вагнерівців.
Щонайменше троє українських військовополонених загинули у ВК № 10 через наджорстке побиття. Ті, хто виживав, отримував фізичні та психологічні травми. Було багато випадків, коли полонені намагалися вкоротити собі віку.
Електрошокером катували з такою інтенсивністю, що часто він повністю розряджався під час допиту одного військовополоненого. Саме в цій колонії до 2024 року працював фельдшером Ілля Сорокін, якого за його садизм бранці прозвали "Доктором Зло". Якщо полонений просив про медичну допомогу, Сорокін міг побити його електрошокером або залити рану фарбою.
Українців били не лише під час допитів, не тільки за скарги на стан здоров'я чи прохання відвідати лазню. Покарати могли й за те, що людина зменшила гучність радіо, з якого лунала пропаганда, або влітку вбила комара. Співробітники Федеральної служби виконання покарань під час ротації в цій колонії часто нацьковували на полонених службових собак.
В 2023 та 2024 роках комісії російських державних органів щонайменше двічі відвідували цю установу. За кілька днів до їхнього візиту в колонії починали прибирати територію, керівництво наказувало працівникам припинити побиття, полонених виводили на прогулянки та в лазню. Щойно перевірка закінчувалася, усе поверталося: і умови, і насильство.
Вязьма. Туберкульоз як смертний вирок
"Якщо говорити про місця з найбільшою кількістю смертей, то окремо треба згадати СІЗО № 2 у Вязьмі (Смоленської області – УП). Основною проблемою там був туберкульоз. За свідченнями очевидців, через відсутність належної медичної допомоги та туберкульоз там померли щонайменше п'ятеро людей (за деякими даними, щонайменше шестеро – УП)", – зауважує Марія Климик.
Звільнені полонені розповідали, що над жертвами штучно спровокованих спалахів туберкульозу знущалися навіть після смерті. Одного загиблого скинули на підлогу та били ногами, іншого припалювали запальничкою. Тіло полоненого, що загинув у січні, чотири доби лежало просто неба у снігу – так, що інші бранці могли бачити його з вікон.
Найжорстокіше у Вязьмі ставилися до снайперів, розвідників, артилеристів, "азовців" та людей із патріотичними татуюваннями. Навіть на тлі інших місць утримання вяземське СІЗО вирізнялося особливою "винахідливістю" та "ініціативністю" в тортурах.
Для катувань там використовували розжарену праску, технічні лещата, запальнички, молотки й тенісні ракетки. А начальник СІЗО (з 2023 року) Алєксєй Захаров на прізвисько "Бєгом" особисто бив полонених дерев'яною палицею по руках і геніталіях.
Камишин. "Рана на тілі? А ти не чухай"
"Чаще делай зарядку", – відповідали медики СІЗО № 2 у Камишині Волгоградської області українським військовополоненим, коли ті скаржилися на ноги, опухлі після побиття співробітниками колонії. А на звернення щодо ран на тілі лунало: "А ты не чеши".
Часто медики звинувачували бранців у симуляції – після цього охоронці могли побити не лише пораненого, а й усіх його співкамерників.
"За нашими підрахунками, там загинули щонайменше семеро людей", – каже про СІЗО № 2 Климик. – Камишин вважається одним із найжорстокіших місць ще й тому, що саме туди масово відправляли азовців. Там, куди потрапляють захисники Маріуполя, особливо бійці "Азову", завжди діє посилений режим. Охороні фактично дозволяють застосовувати будь-які методи катувань і знущань, які вони вважають за потрібне".
За даними Офісу омбудсмана, разом із військовими росіяни тримають у Камишині й цивільних бранців.
Один із таких прикладів – 66-річний цивільний полонений Віктор, який мав інвалідність другої групи через хворобу серця та потребував операції. Росіяни затримали його в Херсоні в липні 2022-го, засудили за сфабрикованою справою на п'ять років та відправили до Камишина.
Там він і загинув у травні цього року.
Каменськ-Шахтинський. Від фабрики катувань до показової колонії
До квітня 2024 року у виправній колонії № 12 у Каменськ-Шахтинському Ростовської області українських полонених жорстоко катували, що нерідко закінчувалося тяжкими травмами, а часом і смертю. Відомо, що в цій установі загинули щонайменше шестеро українців.
Один цивільний полонений помер просто від голоду. Інший – від інсульту, якому передували кілька серцевих нападів після знущань. Двоє загинули від побиття. Один вкоротив собі віку після регулярних катувань. Ще один, ймовірно, помер від запалення легень – через умови утримання та відсутність медичної допомоги.
За свідченнями звільнених з колонії бранців, її колишній начальник Анатолій Каплунов особисто брав участь у знущаннях та тортурах. Для цього він міг переодягнутися у форму спецназу або рядових співробітників.
Згодом Міжнародний Комітет Червоного Хреста (МКЧХ) зробив запит на відвідування виправної колонії. Тоді звідси вивезли всіх важкопоранених, літніх полонених і тих, на кому було видно сліди знущань, каже Марія Климик.
За її словами, пізніше колонію № 12 перетворили на показове місце, куди могли приїхати міжнародні організації, зокрема Червоний Хрест, і подивитися, як Росія нібито добре дотримується Женевських конвенцій.
Пакіно. Доведення до суїциду та пропозиції вступити до лав російської армії
Про Червоний Хрест згадують і колишні полонені з виправної колонії № 7 у Пакіно Володимирської області.
В цьому місці утримання загинули щонайменше троє українських бранців. Один з них вкоротив собі віку. Після цього адміністрація змусила полонених написати пояснювальні записки: що нібито керівництво відповідальності за його загибель не несе, а винні представники МКЧХ, які приїжджали до установи і буцімто під час візиту сказали, що їхня організація обмінами не займається.
Також відомо, що ще кілька військовополонених намагалися накласти на себе руки.
У пакінській колонії знущалися над полоненими не лише тюремники – адміністрація залучала до "заходів фізичного та психологічного впливу" російських цивільних в'язнів. Нерідко зеки й самі проявляли ініціативу.
Є ще одна деталь: у Пакіно росіяни пропонували деяким українським полоненим перейти на їхній бік і підписати контракти з армією РФ.
695 форм катувань
В Офісі омбудсмана говорять про 695 задокументованих форм катувань, які Росія застосовує до українських військовополонених. Тож якби ми в цій статті вдавалися до детальних описів, вона могла б складатися лише з них.
Побої: руками й ногами, дерев'яними та гумовими палицями, трубами, молотками, батогами. Удари струмом: електрошокером, за допомогою "тапіка" (польового радянського телефона), дротами, які під'єднують просто до розетки.
Сексуальне насильство: зґвалтування за допомогою туалетної щітки, ніжки від стільця, пластикової труби, арматури. Припалювання шкіри вогнем із запальнички або кип'ятком. Придушення руками чи пластиковим пакетом.
Імітація розстрілу. Обливання сечею. Підвішування в різний спосіб: просто як "грушу" або коли через коліна пропускають трубу, називаючи це "мотороллером".
Стояння по 16 годин на добу. Катування голодом: страшенно малі порції того, що навіть у тюрмі важко назвати їжею. Відмова в медичній допомозі. Російська патріотична музика на максимальній гучності по 16 годин на добу. Відсутність доступу до свіжого повітря.
Це набір тортур, який існує в одному місці утримання. У цьому випадку – в СІЗО Таганрога. Але такі самі методи поширені й у інших установах, де Росія тримає українських військовополонених.
"Про те, що поводження з українськими військовополоненими має характер централізованої політики, свідчать системні порушення, фактично ідентичні практики, зафіксовані незалежно в різних установах", – резюмують в Офісі омбудсмана.
І підкреслюють: кримінальне переслідування за факт участі у бойових діях; засудження за фіктивними звинуваченнями; толерантність до катувань та жорстокого поводження з українськими полоненими; обмеження доступу представників МКЧХ та інших міжнародних організацій та інституцій; примусове переміщення до установ у віддалених регіонах РФ; пропаганда та спроби "перевиховувати" бранців – це все свідчить про політику, сформовану на найвищому державному рівні.
"До "місцевих ініціатив" можна віднести варіативність рівня насильства. Умови в різних установах варіюються від "відносно стерпних" до "надмірно жорстоких"", – зазначають в Офісі омбудсмана.
Абсолютна більшість військовополонених, яких вдалося повернути в Україну, заявляють про жорстоке поводження.
За словами начальника управління департаменту протидії злочинам, вчиненим в умовах збройного конфлікту, Офісу генпрокурора Тараса Семківа, у межах масштабного кримінального провадження, яке стосується українських військовополонених, вже допитали понад 7000 потерпілих.
За його підрахунками, суди в Україні винесли вже 38 вироків керівникам або іншим особам, причетним до роботи місць несвободи. Здебільшого ці справи розглядали in absentia, тобто без фізичної присутності обвинуваченого.
Але були й винятки. Наприклад, у 2024-му вирушив за ґрати на 15 років екскерівник донецької в'язниці бойовиків "Ізоляція" Денис Куликовський, відомий як "Палич".
Однак ці вироки стосуються людей, які вчиняли свої злочини на окупованих територіях. Справи щодо керівників колоній у РФ, за даними Семківа, здебільшого ще тривають.
"Щодо багатьох із них уже повідомлено про підозру, але до суду поки що скеровано небагато проваджень, оскільки ще залишається дослідити велику кількість обставин", – зазначає прокурор.
***
"У російських тюрмах загинули щонайменше 206 військовополонених. Більшість репатрійованих тіл має ознаки застосування фізичної сили, позбавлення медичної допомоги та голодування. Нелюдське поводження призводить до спроб самогубства серед полонених", – йдеться в спільному проєкті Офіса омбудсмана України та Асоціації родин захисників "Азовсталі" "Зроблено в Росії. Доставлено в полон" – його презентували у травні.
Наймасовішим убивством полонених став російський теракт на території Волноваської виправної колонії № 120 в окупованій Оленівці. В 2022 році там було вбито щонайменше 53 людини, ще понад 130 військовополонених дістали поранення.
Марія Климик розповідає про морського піхотинця, який помер у російському полоні (в якій установі його тримали – поки остаточно не відомо). Тіло військового повернули додому. На ньому були наявні сліди катувань: зламані ребра, застарілі гематоми, а над грудьми був вирізаний символ, схожий на око. Проте офіційною причиною смерті лікар вказав кахексію, тобто крайнє виснаження організму.
"Росіяни повертають тіла в такому стані, що судово-медичний експерт просто не може встановити й пов'язати причину смерті саме з тортурами. Тому зазвичай у висновках або зазначають, що причину смерті не вдалося встановити через гнилісні зміни тіла, або пишуть туберкульоз, серцеву недостатність чи виснаження організму", – пояснює Климик.
Вона звертає увагу на ще один аспект, який часто залишається за кадром і не потрапляє до статистики смертей у полоні.
Тероборонівця з Рівненщини Сергія Добровольського звільнили з полону в рамках обміну "1000 на 1000". Удома він встиг пробути лише 4 дні. Помер у своєму ліжку від гострої серцевої недостатності. Під час цього ж обміну до родини повернувся сіверськодончанин Валерій Зеленський. Менше ніж за місяць його серце зупинилося. Серед тих, кого обміняли в 2025-му, був і захисник із Самбора Руслан Мамедов. На свободі він прожив лише зо два місяці.
Це не поодинокі випадки, коли люди, які повернулися з полону, йдуть із життя за дуже короткий строк. Умови в неволі настільки зруйнували їхнє здоров'я, що організм вже не зміг відновитися.
"Навіть молодим хлопцям після повернення з полону ставлять діагноз "серцева недостатність". У багатьох видно опіки через постійне застосування електрошоку, – каже Климик. – Минає кілька тижнів або місяць – два після обміну – і люди помирають через значне виснаження організму та проблеми з серцем".
Інформацію про катування полонених у російських тюрмах нам допомагав шукати проєкт "Книга катів".
Рустем Халілов, УП