Тривалість культу особи в Україні коротка – інтерв'ю з Володимиром Єрмоленком про картонкові протести та загрозу двовладдя
Відставка Михайла Федорова, до якої вдався президент Володимир Зеленський, змусила частину українського суспільства вдруге в новітній історії вийти на картонковий Майдан. А також у розпал 40-денної операції СБУ з примусу РФ до миру повернутися до активних внутрішньополітичних баталій у соцмережах з прокльонами до влади й опонентів.
На відміну від минулорічних картонкових протестів, що проходили на підтримку незалежних антикорупційних інституцій НАБУ і САП, нинішні мітингарі використовують у лозунгах прізвище конкретної людини.
Рівень захоплення Федоровим серед деяких його прихильників вийшов на такий рівень, що змусив дружину ексочільника Міністерства оборони Анастасію написати гнівний пост в Instagram. На її думку, навколо Михайла почали "будувати хворий культ особистості". І все, що відбувається в соцмережах щодо нього, Анастасія Федорова назвала психозом.
Втім, попри застереження не робити чергову ікону, шанувальники колишнього міністра МОУ продовжували скандувати "Федоров! Федоров!" на музичному Atlas Festival, що пройшов у Києві. Під час одного з виступів на великому екрані показали навіть портрет кумира в образі шейха з підписом: "Ми хочемо сказати, що дуже любимо Михайла Федорова".
Чи загрожує Україні культ особи? З цим питання "Українська правда" звернулася до філософа, публіциста, доктора політичних студій і президента Pen Ukraine Володимира Єрмоленка. В інтерв'ю УП він розповів про причини персоналізації української політики, плюси й мінуси енергії суспільних сподівань, баланс системи та загрозу двовладдя. А також про уроки "Одіссеї" в стосунках з героями та класиками.
Між любов'ю та ненавистю
– У ролі лейтмотиву для розмови я хочу навести цитату із соцмереж під портретом Михайла Драпатого: "Щиро шкода цього чоловіка. Дуже скоро мудрі українці звинувачуватимуть його у всіх гріхах". Чи можна стверджувати, що українці більше за інших схильні швидко зачаровуватися й так само швидко розчаровуватися у cвоїх кумирах ?
– Не знаю, чи більше за інших. Але думаю, що так, така тенденція є, тому що у нас дуже персоналізоване суспільство. А епоха соцмереж робить українську політику ще більш персоналізованою.
Антитеза до персоналій – це інституції, які мають працювати незалежно від індивідів, які їх наповнюють. І ми бачимо, що інституції в кризі скрізь у світі. Ми бачимо дуже сильну персоналізацію політики в Америці, у Франції, Польщі.
– У чому причина?
– Так завжди відбувається, коли інституції дають тріщини, коли світ втрачає стабільність, коли на сцену повертається особа як творець історії. Від цього максимально намагалися відмовитися в другій половині XХ століття, особливо в Європі, у західному світі.
Була думка, що якраз персоналізація політики веде до так званого волюнтаризму, ідеї сильних людей, які рухають історію. А це був фашизм і так далі.
У часи криз на сцену виходять люди. В Україні все це накладається на нашу ситуацію, де ніколи ми не звикали до того, що інституція сильна. Відповідно ми ідентифікуємо політику з певними людьми. Ми ідентифікуємо армію з певними людьми. Ми, відповідно, покладаємо на них великі сподівання. Але ж вони не боги. Вони не можуть вирішити все.
Ця градація, оцей маятник між абсолютною любов'ю і абсолютною нанавистю у нас, на жаль, підсилюється ще й світовими тенденціями.
– Є якісь українські особливості, закономірності трансформації героя в антигероя?
– Надмірне зачарування, надмірні покладання надій та очікування ведуть потім до розчарування. І ця риса насправді не є такою вже поганою. У тому сенсі, що ми досі сподіваємося на великі речі. Ми досі мріємо, досі маємо великі надії.
Наші інтелектуали, соціологи критикують цей надлишок довіри, і критикують справедливо, бо надлишок довіри часом є не меншою проблемою, ніж її нестача.
Можна критикувати наївність, але тут є інша небезпека – повне розчарування, відсутність надії та цинізм. Те, що Слотердайк називав "цинічним розумом", який народжується тоді, коли люди взагалі ні на що не сподіваються.
Це велика небезпека для західних суспільств, наскільки я бачу. Коли люди стають циніками, вважають, що всі політики схожі, виникає плодючий ґрунт для популістів.
Вся ця енергія сподівання, з одного боку, має негативний тренд месіанізації когось, що призводить до подальшого розчарування. З іншого, є позитив у тому, що люди досі вірять у майбутнє, в зміни. Люди досі вірять у те, що в України є певний простір, куди треба йти.
Читайте також: Слова "пацанов". Володимир Єрмоленко пояснює військові послання росіян українцям
Небезпека двовладдя
– Якщо спиратися на суспільні очікування, на баталії в соцмережах, на лозунги, то як саме можна описати образ людини, яка могла б стати новітнім національним провідником?
– Для різних людей цей образ буде різним. Ми з вами бачимо у новому картонковому протесті візуалізацію ідеалу певної частини суспільства. Це, умовно кажучи, дух стартапу, дух створення швидких результатів фактично з нічого. Дух, звичайно, технологій, майбутнього, інновацій.
Але мені здається, в цьому є певна наївність теж, тому що без технологій ми не виграємо війну, та тільки з технологією ми теж її не виграємо. Все одно потрібні люди, фізична присутність. Ми бачимо певне спрощення реальності. Можливо, на хороший бік, але спрощення.
З іншого боку, в цій мрії нічого поганого немає. Так, ми хочемо, щоб Україна стала певним технологічним локомотивом Європи. Це відповідь на питання "Навіщо ми Європі?".
Але Україна як щит Європи – цього мало. Треба питати далі: "А навіщо ми мирній Європі?". Ми є технологічним хабом або технологічною лабораторією – ця відповідь насправді більш живуча, ніж "щит Європи".
Велика частина європейців вважає, що вони програли, бо програють технологічну війну Штатам і Китаю. Тут Україна може сказати своє слово. Я вважаю, нам взагалі треба переводити дискурс з Європою не тільки на питання війни, але також на питання нових технологій.
У цьому сенсі така візуалізація (очікувань, ідеалу, нового лідера – УП) – цілком окей. І зрозуміло, чому люди в умовному Федорові бачать реалізацію цих мрій.
– Де знайти баланс між народовладдям і анархією, від якої українці вже неодноразово потерпали у своїй історії?
– Насправді, як би ми не критикували нинішню систему, але вона, я вважаю, тримає цей баланс.
Я писав про те, що у нас дуже горизонтальне суспільство, і ми не можемо собі дозволити аж надто горизонтальну владу під час війни.
Тут величезна проблема перед нами, бо наша Конституція сформована так, що створює небезпеку двовладдя, умовно двох полюсів влади. Це те, що зараз відбувається в Польщі, між іншим. І те, що ми пережили в 2007–2010 роках при другому уряді Тимошенко, який фактично встановив двовладдя, що призвело до перемоги Януковича, до фактично внутрішньої контрреволюції й приходу сюди "внутрішньої Росії". І це повторювалось в нашій історії постійно.
Єдиний спосіб при нинішній Конституції уникати подібного, на жаль – мати сильного президента і слабкий уряд. Це те, що, звичайно, багато хто справедливо критикує, але інша альтернатива – це сильний президент і сильний уряд, і вони конфліктогенні. Що й, по суті, показала ситуація між Федоровим і Сирським, просто вона відбулася на більш нижчому рівні.
На мою думку, ми маємо сприймати нинішню систему як таке "необхідне зло" під час війни, а після маємо серйозно замислитися, що нам треба. Або парламентська республіка, де президент є дуже церемоніальним і невпливовим, де справді коаліція формує уряд. Або я все-таки виступаю за президентську республіку за аналогом Франції. Або навіть Сполучених Штатів, де дуже сильна президентська вертикаль, а уряд має більш підпорядковану роль. Можливо, і двопалатний парламент, бо потрібна ще репрезентація регіонів.
Ці вічні, прекрасні, демократичні, вулканічні стихії нашого суспільства треба чимось балансувати. Їх треба балансувати чітко вибудованою вертикаллю, де зрозуміло, хто відповідальний. Якщо у нас зараз, за нинішньої Конституції, президент відповідальний за одних міністрів, а коаліція – за інших, це точно не є checks and balances (принцип "стримування та противаг" – УП). Це вже, я би сказав, cracks and disbalances (дослівно "тріщини та дисбаланс" – УП).
– Чи існує загроза "культу особи" в сучасній Україні, як це було в радянські, тоталітарні часи?
– Ні, не думаю, що це можливо. Якби не було повномасштабної війни, то, на мою думку, Зеленський вже не був би при владі. Тривалість цього "культу особи", про який ви питаєте, в незалежній Україні коротка, кілька років максимум. У цьому сенсі цитата, яку ви привели спочатку (про Драпатого – УП), дуже влучна.
Але давайте подивимось, як це відбувається в інших. Один з найвідоміших образів Ренесансу – колесо фортуни. Людина опиняється на горі, але колесо рухається невпинно, і скоро вона опиниться внизу. Насправді, приклади того, як від народної любові людина йшла до ненависті, дуже поширені. І це насправді не є погано.
Культ особи, особливо в таких демократичних суспільствах, як наше, має штучно витворюватися. Причому дуже вміло штучно витворюватися. Я думаю, що наше суспільство не таке. Воно схильне швидко зачаровуватися і швидко розчаровуватися. Тому симпатії стрибають від однієї людини до іншої.
Читайте також: Ми боїмося зрозуміти, що війна не закінчиться за нашого життя – інтерв'ю з психоаналітиком Юрієм Прохаськом
Вести розмови, а не боготворити
– Як культ особи трансформується, функціонує в сучасному світі?
– Якщо ти хочеш бути успішним політиком сьогодні, маєш бути в TikTok, маєш постійно показувати себе, свою діяльність. У чому успіх Жордана Барделла у Франції? Він же ж абсолютно порожнє місце, не є, скажімо, таким освіченим, як Макрон. Але він створив кар'єру в ТікТок. Так само можемо сказати про АfD в Німеччині.
Це як аналогія з машиною. Людина бачить якусь автівку, яка швидко їздить, і вона не замислюється над механізмом. Вважає, що все це заслуга водія, а не людей, які побудували цю автівку, які думають над різними деталями. Так, водій – це важливо, він може правильно повернути, але не він є причиною того, що автівка рухається.
Люди все більше концентруються на образі водія, бо вони впізнають себе в цьому образі. Вони все менше замислюються над механікою суспільства, що погано. Все XX століття навіть з його логікою деперсоналізації, механізації інституції, насправді створило багато позитивного в західному світі.
– Зі здобуттям незалежності в 1991 році українське суспільство, принаймні його частина, повертається до пошуків пророка. Тут можна згадати, наприклад, про В'ячеслава Чорновола. Чи навіть про Кузьму Скрябіна, якого хтось всерйоз називає "пророком". Наскільки пошуки такої персони актуальні?
– Я вважаю це абсолютно жахливим, тому дуже борюся проти цього. І більше того, найбільш жахливо те, що люди, яких перетворюють на пророка, насправді були великими критиками цього. Класичний приклад – Франко.
Загалом скажу, що витворювання таких забронзовілих, монументальних культів з наших передусім діячів культури абсолютно йде всупереч тому, що ці діячі культури хотіли сказати.
Якщо взяти "Мойсея" Франка – це дуже складна драма про складні взаємовідносини між лідером та його народом. Є етапи, коли лідер ненавидить свій народ, є етапи, коли народ ненавидить свого лідера, є етапи, коли цей лідер у собі сумнівається.
Або візьмемо "Кассандру" – Леся Українка все життя відчувала себе у ролі людини, яка щось говорить українцям, а вони не хочуть слухати. І у Шевченка можна знайти такий образ у "Неофітах" чи в інших текстах.
Я за те, щоб класиків ми вважали не нашими батьками, а нашими братами і сестрами, товаришами. Друзями, з якими ми сперечаємось, інколи сваримося. З ними треба вести дискусію, вони мають бути живими людьми. Але те, як ми будуємо пам'ятники, на жаль…
Треба ще подивитися, що буде з ідеєю пантеону. Треба, звичайно, мати місце вшанування наших героїв, видатних осіб. Але навіть сама назва "пантеон" – яка зкалькована, звичайно, з французького пантеону – вона все ж таки про богів. Мені здається це неправильним підходом.
З класиками – і політичними, і культурними – ми маємо вести розмови, а не боготворити їх, казати, що вони святі та у всьому були праві.
– Чи існують запобіжники від створення ідолів? Де їх шукати в світовій культурі?
– Запобіжник – це "Одіссея", про яку всі зараз говорять (екранізація Кристофера Нолана – УП).
У чому унікальність Гомера? Він говорить про реальність, яка сталася за кілька століть до нього. Тобто міфологія створила ці великі образи, що стосувалися Бронзової доби, яка потім пішла у небуття після якоїсь катастрофи, незрозумілої досі. Греція вижила завдяки міфологізації цих людей, зберегла пам'ять. А потім, коли дійшло до високої літератури, ця література показувала всю суперечність цих людей.
В "Іліаді" немає позитивних героїв. Там Ахілл – це якийсь "крейзі мен" який стає якоюсь "драма квін" через те, що йому наложницю, рабиню не дали, щоб сексом зайнятися, розумієте? Менелай, Агамемнон – егоцентрики, які приносять в жертву купу людей, заради якихось своїх забаганок. Найбільш позитивний герой "Іліади" – це якраз Гектор. Герой, який гине. Сторона, яка програє.
А потім грецькі трагедії показують, що відбувається далі. Агамемнона вбивають, і це була його дружина. Потім весь цей цикл постійних вбивств і помст. Доля всіх цих троянських жінок, як у "Троянках" Евріпіда. Ось нам на зорі європейської культури дається приклад: так, це наші герої, ми їх згадуємо, завдяки пам'яті про них зберегли нашу культуру, але маємо на них дуже критичний погляд.
В принципі, в нашій культурі теж такого багато. Коли, наприклад, Домонтович пише біографії, він не створює ідолів. Він говорить про різні сторони умовного Куліша. Або коли Франко обговорює когось у своїх критичних текстах. Це всі люди були дуже розумні. Всі наші класики були дуже критично мислячими. А потім з них створили всі ці бронзові статуї.
Треба вчитися у високої культури, вона має відповіді.
Євген Руденко – УП