У травні 2025 року Покровський напрямок був однією з найскладніших ділянок фронту. Росіяни щодня проводили десятки штурмів, а на ділянці на південь від Покровська, де тримала оборону 59-та бригада "Степові хижаки" імені Якова Гандзюка, ворог намагався просунутися до Дніпропетровської області й загрожував трасі Покровськ – Павлоград. Тоді УП писала, що в той період противник мав успіхи в просуванні саме на відрізку 59-ої бригади.
15 травня 2025 року в 59-ій раптово змінили комбрига. За словами військових бригади, все відбулося за декілька годин: за наказом тодішнього головнокомандувача Сирського Богдана Шевчука замінив Олександр "Стафф" Сак – колишній командир 53-ої, 47-ої бригад і комбат 93-ої.
До війська він долучився в 2015 після закінчення Академії Сухопутних військ у Львові. Попри можливість обрати роботу в навчальному центрі через високий академічний рейтинг, він стає ротним у 93-ій бригаді. Свій вибір пояснює тим, що хотів воювати в найгарячіших точках.
Останнє велике інтерв'ю зі Стаффом було записано в 2021 році, ще коли він був командиром 3-го батальйону 93-ої бригади. Сак загалом уникає публічності. Пояснює це своєрідно: мовляв, в армії США заведено говорити з медіа лише за спеціальним розпорядженням. Ті декілька матеріалів про військовослужбовця, які є в публічному доступі, характеризують його як офіцера нового покоління (йому 32 роки на момент публікації матеріалу – УП), який свідомо обрав бойовий шлях.
Розмову з УП Сак починає не з відповідей на запитання. Спершу наполягає, щоб ми подивилися презентацію з результатами 59-ої: каже, що не хоче бути голослівним. За даними, які показав комбриг, за останній рік лінія бойового зіткнення в зоні відповідальності підрозділу майже не змінилася. Попри інтенсивність російського наступу, бригада не втратила жодного метра своєї ділянки.
"Степові Хижаки" стабільно входять до найрезультативніших підрозділів СОУ за низкою показників, а втрати ворога на напрямі 1 до 4 – 1 до 7 на користь "Хижаків".
Щоб підготуватися до розмови зі Стаффом, УП зверталася до бійців 59-ої та 47-ої бригад з проханням прокоментувати роботу командира – і їхні відгуки були діаметрально протилежними. З одного боку, бійці 59-ої розповідали про покращення ситуації в бригаді після зміни комбрига. Натомість бійці 47-ої поклали відповідальність у проваленому контрнаступі та втратах на Запорізькому напрямку в 2023 році на колишнього комбрига.
За понад 10 років війни Сак не просто сформував своє розуміння сучасного бою, а зумів втілити його в життя, бути інноватором. Його історія складна, адже охоплює не лише "перемоги", але й досвід контрнаступу на Запорізькому напрямку на посаді комбрига 47-ої бригади.
В ексклюзивному інтерв'ю "Українській правді" Стафф розповідає про висновки, які він як командир зробив із невдачі та чи вдалося йому побудувати ефективнішу модель управління бригадою зараз.
У 2019-му ми вже бомбили з дронів, а у 2021-му застосували ударний "Байрактар"
– На сторінках 59-ої бригади зазначено, що в 2019 році саме під вашим командуванням відбувся перший зафіксований випадок застосування бомберів у ЗСУ. Як для вас почався процес впровадження нових технологій?
– Варто зазначити, що першим пріоритетом було побудувати оборону. Перше бойове забезпечення – це розвідка. Друге – інженерне забезпечення: фортифікація. Усюди, де я був, на всіх ротаціях із 2015-го по 2021 рік, я покращував тактичне положення. Ми завжди просувалися, зменшували сіру зону, десь проходили вперед.
Оборона має бути активною. Не я це придумав, це бойовий статут.
З дронами я вперше стикнувся в 2015 році: перед нами стояв батальйон "Восток", який, по суті, формував Олександр Ходаковський (колаборант, колишній працівник СБУ – УП). І в них уже був "Фантом-2" (вид російського БПЛА – УП), який коригував вогонь 120-міліметрового міномета по наших позиціях. На той момент у нас такого не було. Я сам до цього не додумався – я це просто побачив у противника.
Уже в Кримському, у 2016–2017 роках, у мене почали з'являтися власні засоби. Був, наприклад, великий саморобний шестимоторний дрон. Він уже міг, скажімо так, бомбити, хоча ми тоді ще майже не використовували його саме з цією метою. На ньому стояли великі камери з хорошим зумом, і я міг прямо зі свого КСП (командно-спостережного пункту – УП) дивитися, наприклад, на Слов'яносербськ (село в Луганській області – УП), де за трасою на Луганськ був перший блокпост бойовиків.
Тобто вже тоді ми починали використовувати безпілотники не просто для спостереження, а як інструмент, який давав командиру зовсім інший рівень бачення поля бою. І вже в 2018 році, коли я став заступником комбата, ми активно вели повітряну розвідку за допомогою дронів на рівні рот батальйону та більше проводили тактичні та спеціальні дії з супроводом БПЛА.
– Тобто фактично ще до початку повномасштабного вторгнення у вас над крайніми точками позицій висіли дрони і контролювали пересування ворога?
– Не прямо так, як зараз ви бачите ці "каруселі", але ми вже активно вели розвідку. Тоді я зрозумів: будь-який вогонь мінометів чи артилерії без коригування або спостереження з повітря – неефективний. Звісно, бували ситуації, коли доводилося працювати без повітряного спостереження, але загалом я вже розумів, наскільки це важливо.
У 2016–2017 роках досвід застосування безпілотників був переважно на рівні моєї роти. Але згодом ця практика почала впроваджуватися на рівні 93-ої бригади.
У 2017 році тривали бойові дії в районі 31-го, 29-го блокпостів і далі на схід, у бік Луганська по трасі. Другий батальйон 93-ої просувався в районі Жолобка, а противник намагався його відбити. Проти нас діяла 4-та мотострілецька бригада. Командир роти, який почав ці дії, телефонує мені й каже: "Терміново потрібен твій розрахунок БПЛА".
Я направив розрахунок до його роти, і він там реально відіграв свою роль. Ми бачили переміщення своїх військ, бачили переміщення противника. Для 93-ої це, по суті, був перший досвід, коли тактичні дії проводилися вже із застосуванням БПЛА.
Далі ця історія в бригаді почала масштабуватися. У мене на рівні батальйону була налагоджена взаємодія з артилерією бригади. А вже в 2019 році, коли я став командиром батальйону, це стало значно масовішою історією. З'явилися бомбери типу R18 – і вони відіграли дуже непогану роль.
Тоді дуже багато трималося на ентузіастах. Наприклад, на "Аеророзвідці", яка спочатку була добровольчою організацією, а потім військовою частиною. Дуже хороші хлопці зі своїми розрахунками, які їздили фактично по всьому фронту й бомбили.
Мені це дуже подобалося. Саме в них я побачив цей бомбер, побачив, як можна переробляти боєприпаси.
– В 2021 році "Українська правда" писала про ударне застосування Bayraktar 93-ою бригадою, це відбулося під вашим командуванням?
– Так, в 2021 відбулося перше бойове застосування "Bayraktar" в Україні в ударному варіанті. Це було в районі Гранітного, коли він кружляв над районом, у кадрі частини крила й шасі – і тут я побачив, що на ньому висять боєприпаси. Тобто хтось правильно додумався відправити його на розвідувальне завдання вже озброєним.
Ми запросили дозвіл на удар. Залужний (на той момент головнокомандувач ЗСУ – УП) дозволив. Було два удари: один потрапив у медіа, про другий публічно не повідомляли. Для мене це був перший досвід, коли ми змогли не просто знайти артилерію противника, а чітко її виявити, проконтролювати й подавити. У відповідь противник зосередив проти нас усі свої боєготові підрозділи безпілотних систем різного типу. Вони проводили дистанційне мінування з бомберів типу нашого "Вампіра".
На контейнері, який відкидається від тієї міни, були написані різні погані слова, зокрема звернення до мене "Саня, х*й соси" (на цих словах Стафф посміхнувся з гордістю – УП).
Ця операція була показовою: ми вже тоді поєднували піхоту, артилерію, безпілотники, РЕБ і повітряну розвідку в одну систему. Те, що в 2022 році для багатьох тільки ставало очевидним, ми вже намагалися робити восени 2021-го.
Якщо дотримуватися принципу абсолютної відповідальності, то відповідальність має бути на мені
– Наприкінці 2022 року вас переводять на посаду командира 47-ої бригади "Маґура". На той момент бригада уже існувала і мала перші контакти з ворогом. Яким був процес переходу та комунікація з однією з наймедійніших бригад того часу?
– У підрозділ я потрапив з 58-ої бригади. За моєю спиною були бої за Харків, Ізюм, перші бої за Бахмут у складі 58-ої бригади. На той момент, у листопаді (2022 року – УП) "Вагнер" був дуже близько до міста, почалися бої в східній частині населеного пункту безпосередньо біля річки Бахмутки, біля церкви й пам'ятника учасникам Другої світової війни.
З цим всім досвідом я і прийшов до людей, які по суті ніде, окрім короткого періоду до 20-ти днів на Світлодарській дузі, фактично і не застосовувалися. Варто зауважити, що йдеться про частину людей, не про всіх бійців 47-ої.
До них я прийшов 16 листопада. По суті це був полк, півтори тисячі людей. Перший батальйон переважно був сформований рекрутингом бригади і частково мобілізаційним ресурсом. Другий – в основному з мобілізації, і вже при мені формували третій батальйон, танковий батальйон, артилерію й усі інші підрозділи.
Було складно, потрібно було вчити людей. На жаль, держава не підготувалася до війни: не було кадрів. Тобі просто не було де взяти підготовленого начальника штабу, який би тебе підсилив – і так по всіх службах. Тобі просто не було де взяти підготовлених начальників служб. Тут мені пощастило: начальник штабу перейшов зі мною. Але загалом кадрова проблема була по всіх службах.
В бригаді були непогані командири першого й другого батальйонів. Один із них – Олександр Ширшин (Ширшин у 2023 році був ротним, потім заступником командира батальйону, командиром батальйону він став у 2024 році – УП). Він уже прийшов при мені, я його побачив і призначив.
Також я вважав, що потрібно було показати себе в бою, перш ніж розповідати про себе. В голові було порівняння з 93-ою бригадою, яка вже тоді мала непорівнянний досвід. Бійцям на шикуванні, а тоді ще були можливі шикування, я говорив, що ваша мотивація повинна бути у відповідальності ставати кращими: що поки ви тренуєтеся, хтось воює. Цей час золотий для вас.
– Проблема в проваленому контрнаступі в 2023 році на Запорізькому напрямку була у відсутності бригадного досвіду чи в управлінні?
– Почнемо з того, чи була готова 47-ма бригада – так. Чи була вона забезпечена – так.
По-друге, я вважаю, що сам напрямок був визначений правильно. Зараз багато хто говорить, що треба було наступати десь в іншому місці, наприклад на Донеччині, але такі рішення ухвалює військово-політичне керівництво. І це, до речі, не було суто українським рішенням – американці теж наполягали на цьому напрямку. Основні зусилля тоді зосереджувалися на виході на Токмак.
Ключова проблема, на мою думку, була в прихованості дій. Противник розкрив наші наміри та встиг підготуватися до оборони, зокрема підірвавши Каховську ГЕС. У сучасному інформаційному й кіберпросторі майже неможливо створити і зосередити непоміченими наступальні угруповання в одному районі. Росіяни вгадали напрямок головного удару й, по суті, переграли нас на рівні оперативного мистецтва.
Важливо розуміти різницю між контрнаступом та наступальною операцією. Контрнаступ ведеться на противника, якого зупинили, який поніс втрати і не побудував свої бойові порядки та оперативну побудову в оборонну.
47-а бригада відігравала ключову роль у першому ешелоні головного наступального угруповання в наступальній операції на Запорізькому напрямку. Ми використовували методику SOSRA, яку вивчали та відпрацювали спочатку з американцями на полігоні Графенвер потім продовжили на Старичах (за цією методикою наступ на підготовлену оборону починається з визначення ділянки прориву, далі противника треба подавити, замаскувати свої дії або задимити ділянку, прикрити сили, проробити прохід і вже тоді атакувати – УП).
Але для цього недостатньо самої бригади. Потрібні Повітряні сили, авіація, перевага в повітрі й вогнева перевага. Тобто я б не зводив усе до того, що бригаді просто бракувало бойового досвіду. Проблема була набагато ширшою.
– Якщо напрямок був правильний, бригада готова, техніка була – то що конкретно було помилкою?
– Було дуже багато об'єктивних і суб'єктивних чинників. Я потім детально аналізував дії бригади, зафіксував їх у науковій статті й навіть потім обрав для магістерської роботи тему "Наступ механізованої бригади в першому ешелоні в нічний час" (після Запорізької операції Сак пішов на 10 місяців навчатися до Національного університету оборони України, НУОУ, "щоб розібратися в ситуації" – УП).
47-ма була забезпечена. Такої кількості інженерних машин і загалом інженерного забезпечення для роботи, думаю, не було в жодній військовій частині Збройних сил. У нас були Wisent 1, Wisent 2 (важкі броньовані інженерні машини німецької компанії FFG, створені на базі танкових платформ Leopard – УП), танки Т-64 із тралами КМТ-7. Тобто ресурс для пророблення проходів у мінних полях був.
Але наступ вимагає повної віддачі: фізичної, емоційної, розумової. Ти маєш зосередити все, щоб змусити противника зламатися. І все вирішується, по суті, у перший день бою.
У перший день нам не вдалося виконати все повністю. Лише 8-ма рота мала частковий успіх – оволоділа ротним опорним пунктом противника. А противник мав можливість готуватися з червня 2022 року. На жаль, йому дали підготуватися.
Росіяни розгорнули на напрямку класичну ешелоновану систему оборони: два оборонні рубежі, кожен по три обладнані позиції в глибину (позиція – це батальйонний район оборони – УП).
А от систему інженерних загородженнь противник створив зовсім не класично: ворог змінив підходи і перед переднім крайнім обладнав ешелоновану комбіновану СІЗ (систему інженерних загороджень – УП). Це були протипіхотні протитанкові МВЗ (мінно-вибухові загородження – УП) та невибухові загородження: дроти, протитанкові рови, так звані зуби дракона.
Загородження були достатньо серйозними. Вони дозволили противнику в поєднанні з вогнем танків, протитанковими ракетними комплексами, ударами армійською авіацією та ВТЗ (високоточною зброєю – УП) досягти ефекту фіксації наших підрозділів (неможливості рухатися в будь-якому напрямку – УП) перед переднім краєм та у проміжках між взводними та ротними опорними пунктами.
– В приватних розмовах бійці 47-ої покладали відповідальність за провалений контрнаступ на вас. Як ви будували наступ за таких умов та чи погоджуєтеся з критикою?
– Наступ – це безперервний вплив на противника. Ти не можеш дати йому жодної хвилини перепочити. Якщо даєш – усе: він відновить бойовий порядок на новому рубежі й буде готовий.
І тут, якщо дотримуватися принципу абсолютної відповідальності, то відповідальність має бути на мені. Я не можу сказати: хтось там не виконав, хтось злякався. Я відповідальний – значить, я його до кінця не навчив, до кінця не переконав.
У наступальному бою дуже важливо домогтися єдиного розуміння, щоб у всіх у голові була тільки одна думка: вперед. У наступі – тільки вперед. Якщо мені, як командиру бригади доводилося самому йти й безпосередньо ставити завдання сержантам, це вже означало, що є проблема в управлінні.
При цьому 47-ма в тих умовах повністю віддала себе виконанню цього завдання. Не без проблем, але видавала із себе все, що могла. Офіцери та сержанти вели за собою людей, командири 4-ої та 5-ої рот отримали поранення в першу добу наступу
Все почалося з того, що наша ж інженерна машина зробила прохід, вийшла за першу траншею противника, розвернулася й поїхала назад. Рота пішла цим проходом. А він дуже вузький, нічний час: розвернутися неможливо, заднім ходом нормально рухатися неможливо. У якийсь момент допустили розрив, не прикрили інженерну машину, не виконали все до кінця.
Артилерія тупо не переставала вести вогонь всю ніч. Противник закинув у прохід кілька мін. Танк і Bradley підірвалися. Почався панічний рух заднім ходом, спроби об'їхати – і підрив за підривом. Ви бачили ту відому фотографію: сім Bradley і два Leopard, підірвані на мінах.
Але завдяки цій техніці ми зберегли дуже багато життів. Якби там була радянська БМП – був би п*здець. Я особисто підривався в БМП і знаю, що це таке.
В періоді наступу 47-ої бригади темп просування в результаті становив приблизно 200 метрів на добу. Тобто це можна порівняти з Верденською наступальною операцією (одна з найкривавіших битв Першої світової війни, символ тривалих боїв на виснаження з величезними втратами й мінімальним просуванням – УП), коли все вирішували резерви.
І ще один принциповий момент: такий наступ – це не тільки бригада на землі. Bradley, наприклад, створені для роботи в кооперації з армійською авіацією, яка має забезпечувати close air support (близьке прикриття з неба – УП). От був би Apache, він міг би знищити російський вертоліт, який працює по наших інженерних машинах. Але це вже такі мої мрії.
На початковому етапі вторгнення росіян було допущено дуже велику стратегічну помилку: росіян після Чонгара пропустили без бою до Маріуполя й Оріхова. І, на жаль, це був єдиний шанс виправити цю ситуацію. Тепер нам доведеться з цим жити, якщо не буде інших сценаріїв.
Комбінація артилерії, піхоти й "металу" – це майбутнє
– Після 47-ої ви переходите до 53-ої бригади імені князя Володимира Мономаха. Там ви займалися обороною в Серебрянському лісі. Це теж був своєрідний новий досвід у цій війні?
– Скажу так: досвід Серебрянського лісу – це теж дуже унікальний досвід. До 53-ої я прийшов у вересні 2024, бригада щойно повернулася з Торецького напрямку, з-під Нью-Йорка. Це був, по суті, депресивний, морально знищений підрозділ, який ще й зумів змінити на позиціях "азовців" у серпні 2024 року.
Я знову прийшов до нових людей і мусив завойовувати їхню довіру. Добре, що я вже прийшов зі своєю командою: із головним сержантом, начальником логістики, іншими людьми. Небагато, але все-таки.
Завдання командира – створити умови для розвитку людей, для їхньої ініціативи, підтримати її. Там же народився SIGNUM як батальйон. Це дуже унікальний підрозділ, унікальна група людей-ентузіастів, які підтягують до себе таких самих. Вони комплектуються виключно через відбір людей, яких знаходять самостійно.
"Турист" (один із пілотів і ключових фахівців SIGNUM – УП) – людина, яка постійно розвивається, не сидить на місці. Для нього просто стояти й нічого не робити – зло. Такі самі "Швайгер", "Гук", "Зоря" і багато інших. І взагалі Турист та Швайгер першими у світі застосували БПЛА на полі бою – це дуже круто.
Оптоволокно вони теж дуже швидко почали впроваджувати в лісі. Я особисто, коли побачив цей дрон у російських інформаційних ресурсах, то передав хлопцям, і ми дуже швидко почали успішно застосовувати цю технологію.
З 53-ою в той час я планував певні наступальні дії, які можна було б провести, якби ми більш-менш доукомплектувалися. Треба усвідомлювати, що 53-тя бригада не мала жодної одиниці техніки натівського зразка. Жодного MaxxPro (броньований автомобіль із посиленим захистом від мін і засідок – УП). HMMWV (легкий багатоцільовий військовий автомобіль підвищеної прохідності – УП) – узагалі одиниці. М113 (гусеничний бронетранспортер для перевезення піхоти – УП) – майже не було такого поняття.
– Після 47-ої відсутність новітнього озброєння була розчаруванням?
– Дуже сильним.
Але, в принципі, думаю, що мені вдалося трохи змінити світогляд людей, змусити їх повірити в себе, у якусь унікальність. Успіх починається тоді, коли людина відчуває свою приналежність до чогось, до якоїсь великої спільноти. Дехто навіть почав набивати наш шеврон на руці.
– У 53-ій ви були до травня 2025 року. Як відбулося переведення в 59-ту бригаду "Степові Хижаки" імені Якова Гандзюка?
– Телефонує головнокомандувач і каже, що треба. Було шкода залишати 53-тю, адже я вже почав отримувати перші плоди своєї праці.
59-та – дуже сильна бригада, яка одночасно є штурмовою бригадою і має дуже розвинений компонент безпілотних систем.
– Як це поєднується і чим ви відрізняєтеся від інших бригад Сил безпілотних систем?
– Недоцільно порівнювати нас із "Птахами Мадяра", які є суто безпілотною бригадою.
З іншого боку, в нас порівняно з іншими бригадами Сухопутних військ, десантними чи іншими штурмовими, більш розвинений компонент безпілотних систем.
По суті, наші завдання не відрізняються від завдань бригади Сухопутних військ, а від СБС – дуже сильно.
Бригада СБС не має визначеної смуги оборони, а ми прив'язані до чіткої ділянки на місцевості. Наприклад, 414-та бригада виконує завдання на дуже великому фронті, будує взаємодію з іншими бригадами, а командир бригади сбс багато робить для організації цієї взаємодії.
Коли я сюди прийшов, противник мав дуже велику кількісну перевагу, співвідношення сторін було дуже несприятливим. Тоді лінія фронту від Покровська була набагато південніше. Не було прямої загрози Мирнограду й Покровська.
Противник просувався через смуги 59-ої та 72-ої бригад, витісняв наші сили, створював собі умови для обходу Покровська. В них була дуже велика перевага.
Але за останній рік на нашій зоні відповідальності немає просувань противника вперед. Хоча спроби були.
– Як ви вибудовували систему взаємодії з 59-ою бригадою?
– У бригаді було багато хорошого. Сил і професійних розрахунків у бригаді вистачало, зокрема ті, які працювали на крилах, були одними з найкращих у Збройних силах. Але мені не подобалася сама концепція застосування безпілотників, тому я її повністю переглянув. Відділення, яке займається плануванням і застосуванням засобів бригади, навчилося, розвинулося, почало давати інший результат.
Оптоволокно тут не було розвинене – це факт. Бригада фактично не застосовувала middle strike: засоби були, але результатів не було.
А забрати до нас SIGNUM спочатку було для мене, мабуть, мрією, яка зараз здійснилася. Їм є куди розвиватися, їхній штат це дозволяє, і зараз це один із найефективніших батальйонів Збройних сил.
Штурмові батальйони в 59-ій були достатньо сильними. За рік нам вдалося їх осучаснити і вдвічі зменшити втрати особового складу. Тобто ми краще підходимо до планування дій, краще оцінюємо їхню доцільність та ефективність використання людей.
Ми за рік майже не втратили території – це 100%. Не втратили жодного населеного пункту, який мали під контролем. Намагаємося бути активними, проводимо певні нальоти на противника, контролюємо територію, збільшуємо дальність ураження, завжди допомагаємо сусідам.
Ми постійно вдосконалюємося, модернізуємо всі засоби, які маємо, підлаштовуємо їх під сучасне бойове середовище. Ще в 53-ій, у лісі біля Сіверського Дінця, ми почали боротися з безпілотниками противника через ураження їхніх точок злету. Фахівці пояснювали, що це означає фактичну заборону дій розвідки противника в певній зоні.
Зараз ми продовжуємо це робити й тут: боремося з пусковими майданчиками БПЛА. Не в тій кількості й не тією мірою, як хотілося б, але працюємо.
І унікально те, що комбінація артилерії, піхоти й "металу" – це майбутнє. Це можливий прототип усіх майбутніх бригад Збройних сил.
Софія Челяк, УП