Такая книга. Сказка о новой повести Александра Ирванця "Очамымря"

Среда, 14 мая 2003, 18:10
Очамимря - це страшелезна апокаліптична ящірка. Ірванець - це нестрашний письменник, який її вигадав, можна сказати, добрий письменник. Політичне вбивство, герой-некрофіл, обгризені трупи, що їх ящірка сплавляє Дніпром, випалений ущент Другим Великим спалахом град, крах цивілізації, від якого коли б одні тільки люди повироджувалися — ще півбіди, а то і боги теж, — все це в новій повісті Олександра Ірванця "Очамимря" не страшне по-голлівудському, а по-нашому, по-слов'янськи, терпиме. Коротше кажучи, і у нас тут жити можна, підказує автор.

"Жити можна", - підбадьорює нас автор "повісті безврем'яних літ", устигаючи в короткочасся між першим і другим катаклізмом витерти холодний піт з пляшки пива (хтозна чи не останньої у цьому всесвіті?). Насолоджуйтеся, мовляв, кияни та ірпінці, та й усі інші, насолоджуйтеся, як кому вдасться, щоб потім не казали: "Тоді були хоч такі часи, а зараз ніяких не стало". Насолоджуйтеся, благаю вас, бо більше нічого не можна вдіяти з тією невідворотністю.

Ірванець же її відстежує. Бо мусить - письменницький обов'язок. З педантичністю Дарвіна і азартом Сенкевича він ступає за своєю рептилією слід у слід по Дніпрових плавнях: ледь не від вилуплення з яйця десь під Димером (а мо' й вище за течією, аж ген у Білорусі, якщо така існувала у ті неврем'яні літа) до першої самостійно згаманої жаби, від нори, яка розвалилася під обважнілим тілом ящірки, до першого випадкового смакування сідницями потопельника.

Відтак, автор стає обережнішим і скрадається назирці акуратно, щоб не чалапати і не шурхотіти очеретами, - а то, дивись, зачує чудовисько, озирнеться, клац разок щелепами - і гаплик безславний тому оповідачеві. На поміч погукати і ніколи буде, та й нема кого. Бо ж місто далеко, і люди в ньому живуть нікудишні, упосліджені, такі, що їх і перед смертю бачити не захочеться, не те що на дозвіллі.

Місто те, як нескладно здогадатися, називалося колись Києвом, а тепер просто Град, впізнається воно по зруйнованих мостах, Трухай-айленду, похиленій скульптурі Бабародіни та норах на площі Арсенал, де причаїлися здичавілі племена мудриполітенівців. А назви путньої почорніле місто не має, бо пришелепкуватим після Другого Спалаху градянам геть відбило пам'ять не тільки на всі набутки двадцяти століть нашої ери, а навіть на мову солов"їну і віршоскладання та всіляку іншу нематеріальну естетику. І це в них засмучує мене найбільше.

Дещицю генетичної пам'яті зберегли лише волхв, Кирюха та Кнєзь. Останній, підозрюю, осягав минуле не інакше, як за касетами Мельниченка, бо ж говорить "голосом, схожим на голос президента", та й взагалі - просто схожий.

Деградувало місто, опустилося до самого що не є первісно-общинного, до сірого світанку цивілізації. Ні писемності, ні наук, ні ремесел, ні помислів, ні почуттів, - нічого не мають. Порожнеча, прадавня порожнеча. І написано про неї мовою такою, начебто трохи билинною, буцімто колись Ірванець сидів на ослінчику біля Нестора чи якогось Бояна незрячого і в чорнильницю до них заглядав.

Градяни – люди напевно нудні, бо первісні, і коли б повість хоч трохи довшою написалася, то запросто зуміли б набриднути. Знай тільки лопочуть щось суржиком, бредуть тупо дамбу через Ріку насипати, щоб її щовесни змивала нова повінь - такий собі пісочний годинник безсенсового буття, а ще викопують із золи пляшки, що лишили "перві люде", отож часто труяться насмерть.

"Перві люде" - це ми з вами, браття по розуму і сусіди по сходовій клітці, гомосапієнси з кросвордами. Ми ж бо (хай направду не перші, та таки ж, слава Богу, і не останні) кумекаємо, що в одну пляшку може бути налито шампанського, а в котру іншу - туалетного утьонка, отож хто не вміє читати з нині сущих, той хоч нюхає перш ніж випити.

А тим, що після нас у Граді з попелу постануть, Ірванець, виходить, у такому чутті відмовив, нюх відбив. Та що Ірванець - боги від них відмовилися. Волхв їхній, що, певно, бібліотеку Вернадського відрив і Ніцше начитався, каже: "Померли всемилостивий бог Фак і сонцесяйна богиня Фака". А мені думається, що не померли, а відмовилися - адже важко бути милосердним богом у такій безперспективній місцевості.

Отож і приходять натомість усілякі слизькі гади, плазуни неоковирні, доісторичні очамимрі, жруть усіх підряд, топчуть останні пам'ятники, що їх скульптор Кущ ваяв любовно, дерева цінних порід мнуть, мов негодне бадилля. І навіть з необережності розчавлюють єдиного Героя, єдиного в тім скупім на думку і дію місті, хто і кебету мав, і світле майбутнє, і автомат Калашникова. А образитися на ту людожерну Очамимрю складно, бо ми, гей- слов'яни, сердобольний народ і усвідомлюємо: скотина ж не зі зла таку шкоду робить, воно ж не поніма нічого - воно ж животноє.

Ні, думаю я, не про наших нащадків склав казку піфія-Ірванець, хоч і ми суржиком балакаємо, і дехто растаман-травою попихкує в заростях на Щекавиці, і денатуратом, буває, хтось з малограмотних труїться, і немає в нас віри-надії спільної, а тільки дурна невдячна робота, і президент наш крокує в майбуття зі своєю хітарою... Ну то й що - хто на чім грає, аби в лад і людей не побудити, я так думаю. Аж глип: кіт мій на кухню зайшов, підозріла звірюка. Здоровенний, очиська круглі, як апельсини, світяться недобро. Нявкнув - їсти вимагає.

А що, міркую собі, як він того... ненормальний: не дам харчу - образиться хижак, а з іншого боку - раптом об'їсться "віскасом", почне вмить гладшати і виростати, незчуюся - аж по квартирі шаблезубий тигр тупцює. А потім як вирветься чудисько та як побіжить очманіло по Позняках, а приїжджі йому вслід - "Ти гля який котік праворний", а він собі жене чимдуж, і нікого не гризне, хіба що на одного даішника на бориспільській трасі плюне – за хабарництво, а чесних людей не чіпає, бо мета в нього – завадити Очамимрі спаплюжити столицю, прийняти бій на підступах до Переяслава.

Жарти жартами, а десь, мабуть, уже й вилупилася та ігуана волоока. Так казав Ірванець...

P.S. 17 травня повість Олександра Ірванця "Очамимря" виходить у світ у київському видавництві "Факт".

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде