Як нам облаштувати Україну

Понедельник, 21 февраля 2005, 15:19
Ще "вождь світового пролетаріату" відзначав, що владу легше завоювати, ніж утримати. Помаранчева революція, первинною метою якої була зміна збанкрутілої системи влади, відразу ж поставила наступне і, напевно, складніше завдання: як закріпити досягнутий успіх, трансформувавши суспільство так, щоб гарантувати неможливість відродження антинародної політичної системи.

Про відмінність тоталітарної та демократичної політичних систем, коротко і влучно висловився в одному із своїх виступів спікер українського парламенту Володимир Литвин: "В умовах демократії суспільство панує над державою, тобто є суверенним щодо неї. Політичну систему, в якій держава панує над суспільством, ми називаємо тоталітарною".

Отже, проблема становлення громадянського суспільства стала популярною. Однак, як це було і за старої влади, це завдання більше хвилює не можновладців, а рядових суб'єктів суспільства.

Пробуджена нація прагне правової держави і громадянського суспільства з механізмом контролю над владою, яка повинна бути прозорою, публічною і прогнозованою. Тому громадські організації ("Пора", "Україна", "Чиста Україна"), деякі окремі політики, представники інтелігенції продовжують бити на сполох у видозміненому форматі постійно діючого Майдану, форматі революції ("Є у революції початок, немає у революції кінця").

Ця тема активно дискутується у демократичних ЗМІ. Зокрема, досить гостро поставив питання "чи потрібен владі громадянський контроль?" соціолог Михайло Міщенко у одноіменній статті. Слушною є його ініціатива "створити певний формат, у якому б діяли недержавні організації...

Таким "форматом" могли б стати територіальні громадянські комітети, які б формувалися за участі місцевих осередків громадських організацій та політичних партій". Тут важливо, що контроль над владою можливий за участі у його здійсненні політичних партій. За Конституцією України саме вони сприяють формуванню і вираженню політичної волі громадян.

Інша справа, що багато з існуючих партій не хочуть (або не можуть) виконувати свої найважливіші функції. Саме тому виразником інтересів народу, який є носієм суверенітету і єдиним джерелом влади, має бути його авангард, зосереджений не тільки у партіях.

Це має бути українська національна громадсько політична еліта. Тобто, повинна існувати громадсько-політична інституція із представників еліти, яка була б посередником між народом і всіма гілками влади, впливала б на її дії і виражала політичну волю громадян.

Верховна Рада України, депутатський корпус повноцінно цю функцію виконувати не може. Адже це одна з гілок влади, головним завданням якої має залишатися законотворчість. До речі, необхідно, нарешті, відкинути "совкове" ототожнення такого представницького органу як Верховна Рада з колективним виразником інтересів народу.

Не слід забувати, що демократія можлива лише тоді, коли носії влади будуть не на словах, а на ділі найманими працівниками громадянського суспільства, а не навпаки, як було досі.

Прагнучи демократизації, не треба також ототожнювати еліту владну і еліту національну. Тому що національну еліту складають найавторитетніші представники політичних партій, громадських організацій та української інтелігенції.

Крим того, справжня демократія неможлива без політичної культури, ознаками якої є насамперед, власна гідність, відповідальність за громадянський обов'язок, сприйняття держави як спільного дому – "чуття єдиної родини". Тому не випадково, що сучасні політологи трактують поняття "політична культура, як "прояв єдності суб'єктів політичного процесу".

Отже, проблема єдності українського суспільства, становлення його як нації, важлива настільки, що повинна стати сучасною національною ідеєю. Можливо, комусь це здасться несподіваним. Адже будь-яка національна ідея є консолідуючою силою, в якій втілюється мета нації на відповідному етапі її розвитку. Проте, в даному разі, національна ідея як об'єднуюча мета діалектично пов'язана із єдністю як стратегією її досягнення.

До речі, такою метою-засобом свого часу була для українців національна ідея створення власної держави. З огляду на те, що національна ідея в концентрованій формі виражає доленосний пріоритет нації, цю ідею можна лаконічно сформулювати: "Україні – єдність!". А попередню національну ідею "Україні – волю!" будемо вважати досягнутою.

Локомотивом згуртування нації у будь-якому суспільстві є його еліта, про яку мова вже йшла вище. Імпульс єднання нації "знизу" під час помаранчевої революції показав, що ступінь консолідації українського народу і рівень його політичної культури виявився вищим, ніж ступінь консолідації еліти.

Проте, розпорошена внаслідок амбіцій своїх представників, еліта поки що не спроможна подати суспільству приклад справжньої політичної культури. Тому та частина еліти, що знаходиться при владі, має подолати традиційний принцип "розділяй і владарюй", натомість згадавши про свій обов'язок сприяти консолідації української нації відповідно до Конституції (ст.11).

Підсумовуючи, можна констатувати, що громадянське суспільство можна створити лише за умови консолідації нації через першочергове згуртування національної еліти. Громадянське суспільство – частина демократичної політичної системи. У діяльності понад 100 політичних партій (серед яких практично відсутні впливові) та сотень громадських організацій системи поки що не існує. Немає узгодження дій навіть у ідеологічно споріднених демократичних сил.

Але вихід є. З огляду на попередні міркування, оптимальний шлях – це налагодження механізму постійної координації діяльності демократичних сил України. Парадокс полягає в тому, що такої постійної координації досі не було і немає. Були безсистемні і неефективні "круглі столи", традиційні ситуативні блоки, й ті лише під вибори.

Найприйнятніший формат для реалізації запропонованого механізму – постійно діюча Координаційна Рада із представників української еліти у складі лідерів політичних партій, лідерів громадських організацій та авторитетних представників української інтелігенції.

Особовий склад такої інституції є досить визначеним і логічним. Принципи діяльності Координаційної Ради – узгоджена стратегія; право ухвального голосу для представників політичних партій, дорадчого – для представників громадських організацій та інтелігенції; консенсусне прийняття рішень; публічність.

Якщо така Координаційна Рада запрацювала б, тоді, наприклад, у громадських організацій на зразок "Пори" не було б важких пошуків своєї ніші. Це було б оптимальне поєднання конкуренції і зближення всіх суб'єктів громадянського суспільства і рішучий крок до політичної культури, коли замість псевдоеліти постає сконсолідована правдива еліта.

Це була б також альтернатива штучному, нашвидкуруч створенню партій-монстрів чи то під лідера, чи то під вибори (наприклад, стаття в "УП" Дмитра Панька "Чи потрібна єдина партія?". Це була б єдність розмаїтостей, яка не нагадувала б хаотичну мозаїку, як тепер, а гармонійний різнобарвний громадсько-політичний спектр.

Згадаймо напутнє слово першого президента незалежної України Михайла Грушевського, яке не втратило актуальності і сьогодні: "Відчути вагу моменту, потребу координації й організації, підпорядкування всіх своїх сил вимогам цієї хвилини – це наш обов'язок, і ухилення від нього не пробачить нам потомство".

Завершити хочеться ще одним парадоксом: рішення про створення такої Координаційної Ради було прийняте ще у вересні 2002 року на народному форумі демократичних сил, скликаному за ініціативою нинішнього президента України Віктора Ющенка. Форум також схвалив статутні засади такого органу.

У тому ж році відбулися установчі збори, на яких частина учасників форуму організаційно оформила створення Української Координаційної Ради (УКР). Такий орган діє і зареєстрований у міністерстві юстиції. Однак, на жаль, більшість учасників згаданого форуму, які на словах продовжують декларувати необхідність єднання, чомусь не бажають перти плуга у складі УКР.

Можливо, годі їм винаходити велосипед, даруйте: шукати формулу консолідації української нації?


Михайло Роль, політолог, журналіст



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде
Подпишитесь на наши уведомления!