Коментар до соціології, або чи буде використано шанс?

Понедельник, 29 августа 2005, 20:56

Десь у травні один з провідних київських політекспертів назвав рейтинги нової української влади "непристойно високими". Мовляв, такі рівні довіри до перших осіб держави личать радше напівдиктаторським пероністській Аргентині чи путінській Росії, а не демократичній європейській Україні, що пройшла випробування Майданом. Втім, хвилюватися прихильникам такої точки зору довелося недовго.

Наприкінці серпня майже одночасно було оприлюднено результати соціологічних досліджень ряду служб – як тих, які раніше асоціювалися з попередньою владою ("Соціс", Всеукраїнська соціологічна служба), так і тих, що послідовно підтримували Віктора Ющенка (Фонд Разумкова).

Проте результати всіх трьох досліджень фактично збігаються з точністю до статистичної похибки (окрім одного промовистого випадку, про який – дещо згодом).

Основним зафіксованим результатом є різке зниження довіри до нової влади – якщо в квітні Віктору Ющенку та Юлії Тимошенко довіряли близько 65% українців, то в серпні – близько 36-42% (при цьому довіра до прем’єра є дещо вищою, ніж довіра до президента).

Звичайно, такий показник теж є цілком пристойним для діючої влади демократичної європейської країни, коли початковий період романтичного замилування цією владою вже минув.

Але власників кабінетів по Банковій та Грушевського має тривожити інше: рейтинги президента і прем’єра протягом минулих місяців знижувалися зі швидкістю 5-7% на місяць – і ця небезпечна для них тенденція досі триває.

При цьому оцінка діяльності нової влади стає радше негативною практично за всіма напрямками – люди вже переважно не вірять ні в близьке покращення ситуації в економіці, ані в перемогу над корупцією.

Якщо в квітні 54% громадян вважали, що події в державі загалом розвиваються в правильному напрямку, і 23% - що в неправильному, то в серпні ці цифри становлять 32% і 43% відповідно, свідчачи про зростання соціального песимізму (дані Фонду Разумкова).

Безумовно, ці тенденції мають корінням не лише суб’єктивні помилки нової влади, але й, значною мірою, об’єктивні економічні труднощі. Юлія Тимошенко та економічний блок її уряду анітрохи не винні в тому, що ф’ючерси на нафту на вересень сягнули на Нью-Йоркській біржі захмарних 68 доларів за барель.

Проте за погіршання соціального самопочуття пересічного українського водія, який, під’їхавши до заправки, уперше побачив ціну в 4 гривні за літр 95-го бензину, розплачується таки рейтинг влади. (Слід зауважити, що головною проблемою, яка сьогодні хвилює 70% громадян України, вперше стало зростання цін; - дані ВСС Михальченка).

На сьогодні електоральний "запас міцності" нової влади все ще виглядає солідним. Майже половина виборців готова голосувати за партії, які перед "третім туром" підтримали Віктора Ющенка.

І навіть стрімке зниження популярності НСНУ (якщо при назві партії вказують прізвище лідера Романа Безсмертного, яке у виборців асоціюється з планами суперечливої територіальної реформи) компенсується перетіканням голосів не до Януковича і Кравчука, а до вчорашніх союзників - Мороза та Кінаха.

Але при збереженні сьогоднішньої тенденції (й при ймовірному дальшому погіршенні економічної ситуації, а також враховуючи те, що діти, куми й оточення президента можуть до виборів подарувати опозиції поживу для ще не одного гучного скандалу) до наступного березня цей "запас міцності" цілком може розтанути.

Відтак нова влада вже сьогодні мусила б вдатися до серйозного переформатування, аби постати нарешті перед громадянами єдиною командою, здатною виконувати єдину й зрозумілу для людей програму.

Можливо, при цьому варто було б перейти до реальнішої публічної оцінки стану справ в українській економіці (сьогоднішні бадьорі реляції прем’єра щодо підвищення рівня життя мало не всіх соціально вразливих категорій, схоже, починають дратувати не лише середній та дрібний бізнес, але й багатьох пересічних виборців, які щодня наражаються на стрімке підвищення цін).

Адже торік українські громадяни адекватно оцінили популістські кроки Януковича. І сьогодні вони могли б психологічно легше пережити труднощі, якби за тим стояла реальна оцінка ситуації й чітка та ясна послідовність дій нової влади, скерована на перспективу.

В разі, якщо такого переформатування не відбудеться (будьмо відверті - поки що дії президента не дають великих підстав сподіватися на радикальні кроки в цьому напрямку), нова влада постане перед дилемою – або піти на чесні вибори з великим ризиком програти їх, або спробувати виграти вибори адмінресурсом і маніпулятивними технологіями. Вибір другого варіанту, проте, означатиме переродження самої влади, її остаточне розмежування з гаслами, проголошеними на Майдані.

Проте єдиним цілком конкретним "посланням", яке пролунало в промові президента на День Незалежності (на тлі багатьох дуже правильних і красивих – але загальних слів) було не визнання зроблених уже помилок і обіцянка їх виправити, а ідея підвищення виборчого бар’єру. Саме її (за браком іншого) і взялися відразу ж компенсувати політологи.

Очевидно, ті, хто вкладав в уста президентові цю ідею, теж спирався на соціологію. Адже оприлюднені соціологічні дослідження дають чимало поживи для роздумів і тут. Ці дослідження підтвердили те, що було відомо й так: лідерами партійних перегонів є НСНУ, БЮТ-"Батьківщина" та Партія регіонів.

Ці сили самостійно здатні подолати навіть 7% відсотковий бар’єр. Проте, якщо показники БЮТ-"Батьківшини" і Партії регіонів є достатньо стабільними (близько 15% і 17%), то показник НСНУ драматично міняється залежно від вказаного в анкеті лідера (25% - Ющенко, 8% - Безсмертний; в цьому й полягає єдина по-справжньому суттєва відмінність між результатами "Соціса" і ВСС Михальченка).

Теоретично за проходження 7% бар’єру здатні поборотися СПУ й КПУ – але вони перебувають у "зоні ризику". 5% бар’єр за сприятливих умов могли б подолати НПУ В.Литвина, блок Н.Вітренко та "Наша Україна"-ПРП В.Пинзеника (в разі, коли їй пощастить відсудити від Мінюсту цей бренд).

Натомість за проходження нинішнього 3% бар’єру можуть позмагатися також ПППУ Кінаха, "зелені", "блок Кравчука" (на основі СДПУ(о), "Трудової України" та низки дрібніших суб’єктів) та, можливо, гіпотетична "Українська правиця" в складі УНП, НРУ та УРП "Собор" (хоча поки що показники "правиці" найгірші, але в неї є певний електоральний резерв за рахунок тих, хто досі не визначився, особливо в Західному регіоні).

Звідси очевидний висновок: ініціатива Віктора Ющенка про підвищення бар’єру скерована не проти опозиції з "Регіонів". Вона скерована насамперед проти "третьої сили" (НПУ Литвина, "НУ"-ПРП Пинзеника, партія Кінаха, "Українська правиця" тощо), яка потенційно може порушити монолітність президентсько-прем’єрського блоку.

Звичайно, попри спішно зареєстрований законопроект Поживанова про підняття бар’єру до 7%, те, що це вдасться зробити – далеко не факт. Адже, як нагадав Володимир Литвин, для цього слід насамперед змінити статтю 2 розділу 14 чинного Закону про вибори (підписаного Ющенком щойно 7 липня), яка не дозволяє вносити зміни до закону після 28 липня.

Теоретична можливість підвищення бар’єру (не до 7%, а до 5%) все ж існує – в разі, якщо ідею підтримають, окрім "Нашої України" та БЮТ, також "Регіони", СПУ та КПУ (усім названим силам проходження 5% бар’єру по суті гарантовано). Якщо б таке сталося, український парламент нового скликання став би на диво подібний до російської Думи, де саме 5% бар’єр завадив проходженню лібералів з СПС і "Яблука".

Хоч, можливо, президентові й прем’єрові й простіше було б тримати під контролем єдиний правлячий мега-блок. Але чи виграли б від такого зниження політичного плюралізму якість влади (і суспільство в цілому) – залишається під запитанням.

Взагалі ж запитань при початку нового політичного сезону – надто багато. Багато й ризиків для нової влади. Назву бодай один.

Колись тодішня опозиція (нинішня влада) фактично бойкотувала підготовку конституційної реформи – і, як наслідок, змушена була голосувати за далеко не досконалий (з погляду юридичної техніки) законопроект 4180, що перетворився відтак на закон 2222.

Ще навесні нова влада могла б пом’якшити певні недоліки закону 2222 ухваленням низки законів (про органи виконавчої влади, про місцеве самоврядування тощо – які б забезпечили керованість виконавчої вертикалі в нових умовах). Проте ставку було зроблено на скасування закону 2222 в цілому через Конституційний Суд.

Сьогодні шанси на це виглядають дедалі меншими – через відомі проблеми з оновленням складу КС. І, отже, з 1 січня 2006 року, в розпал традиційно важкої зими, Україна має всі шанси опинитися в умовах правого вакууму. А латати дірки правового поля під час передвиборчої кампанії – річ очевидно невдячна і непродуктивна…

І все ж нова (власне, вже й не дуже нова) влада ще має досить значні можливості для маневру. Рівень її підтримки серед громадян – ще досить високий. Настрої соціального песимізму – ще далеко не такі, як були за часів пізнього Кучми. Демократичний Захід ставиться до України назагал прихильно.

Потрібно лишень, щоб торішні переможці (всі разом – Ющенко, Тимошенко, Порошенко, Зінченко, - далі за списком) захотіли скористатися з цього шансу. Попередньо зрозумівши, що їхній резерв часу вже далеко не безмежний.

Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, керівник наукових програм Інституту відкритої політики



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде