Чи виживе Білорусь після Лукашенка? Погляд з Києва

1 просмотр
Сергей Грабовский, для УП
Среда, 22 марта 2006, 14:09
"Олександр Лукашенко – останній диктатор Європи". Ця теза є загальником західноєвропейської, а частково й української преси.
При цьому ніхто, здається, не ставить запитання: а чому останній? Чи Росія, принаймні, її столиця і більшість населення вже не належать до Старого Світу? Чи, з іншого боку, може, президент Путін – це питомий демократ, невиправний ліберал і правозахисник?

І справді, чи саме колишній голова колгоспу, за владарювання котрого в Білорусі, за даними європейських ЗМІ, зникло безвісти кілька десятків опонентів режиму, загнані в резервацію опозиційні політичні сили та фактично знищена вільна преса, є носієм усіх найгірших рис політика?

Чи варто взяти до уваги ще й певні традиції й уподобання підполковника КДБ, організації, яка за числом знищених безневинних жертв упродовж своєї тривалої історії під різними назвами впевнено випереджає РСХА (СС+Гестапо), а за числом замордованих євреїв міцно посідає слідом за РСХА друге місце?

Може, саме цей "кремлівський чекіст" має більші підстави зватися "останнім диктатором Європи" - згадаймо десятки тисяч людей, загиблих при ньому і внаслідок його політики на Північному Кавказі - тим більше, що без нього позиції Лукашенка у боротьбі за владу були б істотно гіршими, якщо не взагалі безнадійними?

А відтак чинник путінської Росії є тим, про що не можна ані на хвилину забути при аналізі білоруської ситуації?

Утім, це далеко не головна вада формули "Лукашенко – останній диктатор Європи". В уявленні європейців, досить усунути цього останнього диктатора, щоб у Європі і в самій Білорусі жити стало значно краще.

Такий погляд у різних його модифікаціях поділяє й абсолютна більшість критично налаштованих до режиму та відверто опозиційних білоруських інтелектуалів.

Про політиків і говорити нема чого: політичні опоненти Олександра Лукашенка, як це випливає з їхніх виступів, переконані, що якнайшвидше усунення "бацьки" ледь не автоматично принесе Білорусі та її народу всі можливі свободи, щастя та процвітання.

Загалом, на думку противників чинного в Білорусі режиму, його (режиму) швидка руйнація і прихід до влади представників демократичних сил відкриє Республіці Білорусь можливість стати справді європейською цивілізованою державою.

Ось тут і виникають численні "але", які спонукають врешті-решт до висновків, що противники режиму Лукашенка не надто реалістично оцінюють чинну ситуацію, що вони не бачать багатьох реальних загроз, які стоять перед Білоруссю, що у них відсутня грамотна програма побудови постлукашенківської країни і необхідні ресурси для такої побудови.

Адже практично всі тексти, які публікуються в опозиційній білоруській пресі, виходять з потреби примату у суспільстві всеєвропейських демократичних цінностей, ліберальних політичних принципів і засад ринкової економіки.

Білоруський режим зазвичай розглядається там як авторитарна чи неототалітарна система влади та, але рідше, як кремлівська маріонетка.

Але чи зважає хтось із інтелектуальних лідерів опозиції та демократичних політиків Білорусі на те, що вона являє собою типову постколоніальну державу? Причому, на відміну від України чи Молдови, державу із значно більш складними стартовими можливостями?

Чи на те, що рівень національної свідомості більшості білорусів навряд чи помітно вищий за рівень такої свідомості десь у родоплемінному суспільстві Тропічної Африки?

Чи на те, що держава Білорусь і власне країна Білорусь – це різні поняття, і якщо перша наразі беззаперечно існує, то існування другої - як органічної спільноти, об'єднаної культурою, мовою, традиціями, комунікаціями тощо, здатної жити навіть під чужинською владою - можна поставити під цілком вмотивований сумнів?

Власне, чим реально об'єднана нинішня Республіка Білорусь у певну цілісність?

Авторитарно-командним державним механізмом, уособленням якого виступає сакралізований масовою свідомістю президент Лукашенко, та економічною системою ринкового соціалізму, яка в конкретних умовах виглядає досить ефективно й істотно відрізняється від економічних систем сусідніх країн.

А що станеться у разі, якщо раптом забрати ці об'єднавчі чинники?

Це, схоже, ніхто й ніде не моделював, навіть аналітики ЦРУ на своїх суперкомп'ютерах.

А дивно. Бо ж після падіння авторитарних або тоталітарних режимів не в одній країні світу виникали дезінтеграційні процеси, це є правилом, а не винятком; тим більше зазначений чинник слід взяти до уваги щодо стягнутої докупи "обручами" особистої влади і популярності Лукашенка Республіки Білорусь.

Чи замістять ці "обручі" почуття національної спільності білорусів і відданість народу європейським ліберальним цінностям? Існують дуже сильні сумніви щодо цього.

Якщо навіть сьогоднішня Україна з її істотно відмінною від Білорусі історією ХХ століття й істотно потужнішою боротьбою за незалежність та свободу, має серйозні проблеми з національною тожсамістю, невже у Білорусі цих проблем менше, і у цій державі вже вповні склалася дієздатна модерна нація, здатна демократичними методами гідно відповісти на виклики ситуації?

А в тому, що жорстких викликів вистачатиме, можна не сумніватися. Скажімо, стандартна програма ринкових реформ, яку, схоже, збираються запровадити білоруські опозиціонери після свого приходу до влади – швидка і тотальна приватизація великих підприємств, ліквідація колгоспів і держгоспів, приватизація землі, впровадження режиму суворої економії бюджетних коштів та валютного ринку тощо - вкупі з неминучим у разі відсторонення кремлівського союзника Лукашенка миттєвим стрибком у два-два з половиною рази цін на російський газ матимуть наслідком дуже серйозні проблеми для білоруської економіки.

Простіше кажучи, ця економіка "ляже". Принаймні, її значна частина, і надовго.

З цілком зрозумілими наслідками для добробуту населення, а водночас із появою місцевих скоробагатьків, з різким соціальним розшаруванням, з штурмом інформаційного простору держави різноманітними "розкутими" медіа-групами...

І це все на тлі потужного інформаційного впливу з путінської Росії, поставити край якому білоруські ліберали не наважаться. Відтак чи не запрагне народ, життєвий рівень якого після приходу до влади демократів різко погіршиться, а міра задоволеності життям – помітно зменшиться, негайного відновлення владарювання сильної руки – хай не своєї, хай кремлівської, бо ж "бацька" завжди казав, що "ми – єдиний народ", що "у нас – спільна доля"?

Тобто чи не матиме усунення Лукашенка від влади своїм результатом повне злиття Білорусі з Росією на державному рівні, і не за волею еліт, а за вимогою простого народу?

Я в жодному разі не є прихильником Лукашенка. Але парадокс чинної ситуації полягає в тому, що Олександр Лукашенко виступає своєрідним гарантом незалежності та цілісності Білорусі. Російському президенту Путіну Лукашенко потрібен, щоб можна було казати Європі: дивіться, є значно гірші за мене - працює формула "Останній диктатор Європи"!

Тому Путін і дає Лукашенкові певні економічні преференції, без яких ринковий соціалізм останнього був би значно менш ефективним. А Лукашенко грає на розбіжностях між Росією і Європою, на наявності слабкої, але реальної опозиції, на недоформованості білоруської нації.

Грає, слід сказати, вміло. А чи є у білоруської опозиції достатнє розуміння реалій своєї країни і вміння до великої політичної гри? Щодо цього є великі сумніви.

А відтак – чи не передчасною і навіть небезпечною виглядає нинішня спроба скинення Лукашенка? Чи романтична білоруська опозиція вважає, що головне - це влізти в бійку, а там буде видно?

Сергій Грабовський, заступник головного редактора журналу "Сучасність"



powered by lun.ua
Что будет с Украиной после коронавируса. Прогнозы советника Зеленского из Университета Сингулярности
Готова ли Украина к кризисному марафону: НБУ о курсе гривни, инфляции, состоянии банков и "заробитчанах"
Смерть как тест. Почему в Украине боятся хоронить умерших от коронавируса
Эпидемия на фоне войны и мигрантов: как вирус стал вызовом для власти Эрдогана
Все публикации