Ну не ідіоти ж ми, врешті-решт!

3 просмотра
Виктор Боднарюк, для УП
Среда, 22 марта 2006, 16:59
Після того, як українська аналітика, слава Богу, припинила існування як серйозний жанр, лишається сподіватися тільки на себе. Тим більше, що все вже давно описано класиками. Коли ще написав Олег Скрипка:

За горами, за лісами
Ходить, блудить різний зміст.
Я дивлюсь телевізора,
В його хвилях втрачаючись...

Видовище того, як кучмівські журналісти цікавляться думкою кучмівських політиків та експертів, породжує питання: чи не занадто ми зі своїм тяжінням до евфемізмів та коректності поблажливі до брехунів?

У жовтні 2004 р. жоден з політологів не передрік Майдан, жоден "незалежний" соціолог не дав Ющенку 51 % підтримки. Але дивовижа: після президентських виборів ніхто з них не полишив своєї справи, не взяв сапу до рук і не поїхав у село собак палками ганяти. А політики й поготів.

Що поробляють брехуни, які говорили, що Ющенко позакриває російські школи і розв’яже громадянську війну на Сході України? Як живеться брехунам, хто обіцяв довести, що оточення президента краде?

Чим займаються брехуни, що казали, що помаранчеві зразу після перемоги розвалять економіку, залишать країну без газу, занапастять гривню, привласнять підприємства? А от тим самим і займаються – брешуть далі, тільки ще голосніше.

Наскоро облизавшись, ця братія із незворушним виглядом далі роздає пророцтва і безцінні поради. Переважно нецікаво.

Кушнарьов, який не завжди каже правду, не дивує, бо йому глибоко по фігу вся ця Україна з її українським народом та українським шляхом, а тут ще додає динаміки невідворотність строку за сепаратизм.

Не дивують бідний Тарас із знаковим прізвищем та президент-приживалка, бо заробляти на життя треба - хоч би і прізвищем.

Взагалі, органічно виглядають комуністи, які брехати мусять – така вже доктрина. У принципі, не дуже дратують брехуни (-ки), що вчора вважалися друзями правди: хто їх знає, знає і ціну їхнім заявам.

Хто справді викликає лють, то це бовдури, що цьому вірять. Рекламі, де рожевощока дівка каже: "Пенсії зменшились".

Базікам, що заледве розуміють зміст вживаних слів. Українофобським фільмам, які тишком-нишком продовжують клепати деякі співробітники "Інтеру". Імпотентам, які співають про свої вигадані перемоги, і, звичайно ж, звинувачують в імпотенції інших.

Оці легковірні бовдури і є незбагненним психологічним феноменом. Ну як може не обурювати, коли тобі тулять, що твої доходи падають, хоча ти бачиш, що вони реально ростуть.

Що Росія нас любить, хоча ти бачиш як Москва валить нашу економіку всіма способами.

Що Білорусь демократичніша за Європу.

Що Вітренко політик, а Янукович інтелігент. Нормальну людину такі тези, певно, мали б ображати, бо вони рівнозначні звинуваченню у слабоумстві.

Зрештою, рік тому всі чудово розуміли, що президентські вибори – це лише перший тайм матчу "Минуле - Майбутнє".

Що нікуди не дінуться ні справді унікальні супербрехуни Кравчук, Медведчук та Шуфрич, ні бандюковаті "дони", ні ліві персонажі з українським паспортом у кишені та ненавистю до України у серці.

І слава Богу, влада не стала насильно викорчовувати ці зотлілі пні минулого, а ще раз дала нам можливість уважніше подивитися на тих, хто хоче повернути собі кермо.

Хто був уважним, той все побачив. Найголовніше, що у вчорашніх, крім брехні – жодного аргументу. І чим більше вони силилися довести нам – нормальним і все ж таки не дурним – що все погано і буде ще гірше, тим міцнішим ставало переконання, що їх треба лишати позаду.

Я з ними не хочу. І не тільки тому, що я ніколи не погоджусь, щоби мене повчали урки. І не тому, що мої діти не мають, де подивитися мультики рідною мовою.

І навіть не тому, що Барселона і Будапешт мені суто естетично приємніші, ніж Челябінськ та Ашгабат. А тому, що брехуни мене з дитинства морально гнітять. Як писав Подерв’янський: "А я етава нє люблю".

Тим більше, що всього за рік у більшості українців зникли глузливі посмішки при слові "демократія". Це коли можна мати непопулярні погляди, і тобі за це не звертають щелепу. Виявилося, що це дійсно класна штука, і ніякі ми не барани, яким треба твердої руки.

У багатьох з’явилося переконання, що поняття "Європа" та "Україна" – з одного синонімічного ряду. І в багні сьогодення раптом стала викристалізовуватися українська мрія, як якась дивна оаза між світами байдужості та споживацтва з одного боку і агресії та брехні з іншого.

За останній рік ми бачили багато дивного: ті, хто ненавидів Майдан, побиваються за його ідеали; ті, хто прагне знищити незалежність України, говорять про національні інтереси. Дуже мило звучать заяви вчорашніх про застосування владою адмінресурсу – з огляду на те, що влада на місцях лишилася майже незмінною, у тому числі і там, де його і застосовували рік тому – у голубих регіонах.

А ще ми побачили, що диплом журналіста ніяк не може компенсувати брак знань, особливо економічних. Що табір опозиції спроможний виключно на механічне повторювання кроків своїх помаранчевих опонентів рік тому - може, дочекаємось, доки Янукович затягне на Майдані: "Ми не бидло, ми не козли"?

Що в Україні зберігається феномен меншовартості, за якого частина громадян української держави саму цю державність досі щиро вважає нонсенсом, щоправда, нікуди при цьому не виїжджаючи.

Чому так?

Хто знає історію, той не дивується, оскільки не можна за рік з народу витравити закладені нею комплекси. А поки що ми вкотре проходитимемо діагностику.

Знову вибори для нашої нації - це тест на інтелектуальний розвиток. На виборах-2004 ми його несподівано успішно склали, що буде зараз?

Визначатимемо індекс суб’єктивності донеччан, інфантильності киян, плутаності волинян, люмпенства одеситів, зневіри галичан, нігілізму харків’ян, мазохізму кримчан, інертності миколаївців.

Ніхто не кращий за інших, всі проходитимуть тест на готовність до нормального європейського існування та толерантного професійного керівництва.

А заодно визначення відсотку сліпоглухих (шкода, що не німих), закоханих у Наташу. Сегменту нещасних, хто досі думає, що "за нас всьо рішают", і що "стрєлкі", "криши" та "наєзди" – це і є політика.

Окремий тест на кількість у суспільстві ідіотів: скільки проголосує за есдеків?

І найголовніше: це буде іспит на нашу терпимість до брехні, у тому числі самим собі. Собі брешуть тільки слабкі та хворі, а у нас є всі підстави вважати себе як не сильними, то принаймні здоровими. Цілком здатними прийти на іспит впевненими у своїй політичній позиції, яку краще визначати самостійно.

Традиційно ми це робимо, аналізуючи справи та слова. "Вірте лише справам" – гасло малопомічне, бо, щоб зрозуміти сенс справи, треба як мінімум думати, а багатьом це важко, незвично і неприємно. З іншого боку, слово – це готова конструкція, яку до того ж потім легко видавати за свою. Проте вибір між словами і другими словами – надто непевна річ.

Отже, що робити?

Просто згадати. Обличчя брехунів. Походження бабок, на які провела кампанію Вітренко. Назву церкви, що знову, як і рік тому, перетворила свої храми на "регіональні" агітпункти. Мотиви перейменування виборів до Верховної ради на вибори чомусь канцлера.

А потім чесно наодинці себе запитати, чи справді тобі – справжньому – стало за рік краще, а чи гірше. І тоді вибір одного з сорока п’яти претендентів стане розпрочудесно простим.

Здається, багато хто вже знає. У таких автоматично виникає поблажлива посмішка після будь-яких "українських" сенсацій російських ЗМІ, як от про тюрми ЦРУ в Україні (чому не бази гуманоїдів Альфи Центавра у Крижополі?)

І є готовність, попри образи та розчарування, навіть повну дамську ахінею списувати на гормональну бурю, викликану виборчою лихоманкою, і протягати руку дружби тим, хто заблукав. І є віра в Україну, попри все.

А ще можна згадати російського класика українського походження: "Як тільки інтелігент, фахівець та керівник буде тією самою людиною, ми постараємося, щоб він нам сказав: "Дякую, хлопці!"

Постараємося?



powered by lun.ua
Виктор Трепак: Венедиктова была крайне недовольна моей позицией по делу Стерненко
Новые жесткие ограничения на карантине: разрешения и запреты
Ваш ребенок гиперактивный или у него просто такой характер? Как это диагностировать и надо ли лечить
За Стеной
Все публикации