Российский ученик сдает экзамен

Вторник, 19 августа 2008, 14:24

Події у Південній Осетії збурили українську громадськість. Численні заяви про "російську загрозу" та "реалізацію грузинського сценарію" підняли рівень суспільного напруження на надзвичайно високий рівень.

Проте, виникає одне вагоме запитання: де були критики Росії, коли Сполучені Штати показово руйнували світову політичну систему, нівелювали значення ООН, нехтували принципами національного суверенітету?

Де були ці критики, коли було усупереч усім міжнародним принципам проголошено незалежність Косово? Чому Україна, що так рішуче вступилася тепер за збереження територіальної цілісності Грузії тоді "скромно промовчала"?

Адже саме наприкінці 90-х років, у вирі війни в Югославії народжувався новий світовий устрій, який, подобається комусь чи ні, зараз остаточно став реальністю.

Це жорсткий, безжальний, агресивний світ "великих держав", у якому державам "маленьким" зарезервовано лише кілька ролей: жертви, сателіта або пішака у чужій грі, оскільки усі питання вирішуються не через міжнародні організації, а виключно на основі переговорів "перших номерів" світової політики.

Подібна система викликана до життя реаліями постбіполярного світу, у якому, поступово, переможець "холодної війни" почав перебирати на себе функції світового банкіра, світового поліцейського та світового уряду. "Перетворюючи" світ за своїм зразком.

Досить скоро перші особи США збагнули, що певні міжнародні принципи та норми, напрацьовані протягом останнього сторіччя, є для них занадто обмежуючими. Навіщо дотримуватися національного суверенітету та територіальної цілісності, коли все одно у світі ніхто не може диктувати Штатам свою волю?

Відповідно, США постали на шлях руйнування старої системи, будуючи свій власний "Pax Americana" (тобто, "американський світ"), у якому лише США відводилася роль держави у всій повноті значення цього терміна, а "клуб союзників та друзів Штатів" – НАТО мало замінити собою ООН.

Щоб усе це не викликало обурення з боку світової громадськості, під нову політику підводилася потужна ідеологічна база, зміст якої можна викласти у наступних тезах: "захист та поширення демократії", "руйнація злочинних режимів", "боротьба проти фактів геноциду" тощо.

Чомусь, однак, усі ці проблеми не вирішувалися, а бажання "нести демократію" з "незрозумілих" причин проявлялося лише по відношенню до країн багатих на природні ресурси і, при цьому, безпечних для військового нападу.

Допомагала з цього приводу і постійна істерія довкола "міжнародного тероризму", задля боротьби з яким США направляли свої військові сили з однієї частини земної кулі.

Загалом, протягом останніх 10 років зусиллями США "міжнародне право" було підмінене "правом сильного", в якості якого виступали самі знаєте хто. Останній цвях у труну міжнародно-правових відносин було забито із проголошенням незалежності Косово.

Останній непорушний принцип незмінності європейських кордонів, що був закріплений у Гельсінських домовленостях, був зруйнований.

Однак, окрім керівництва США, ряд інших країн, що уважно спостерігали за цим процесом та вважали себе приналежними до "кола сильних", наполегливо вивчали американський досвід з тим, щоб його можна було з успіхом використати у власних інтересах. Серед них, мабуть, найуспішнішим учнем виявилась Росія.

Проковтнувши на початку року гірку "Косовську пігулку", керівництво Росії не виказувало особливої активності, що було розцінено усіма недоброзичливцями як прояв слабості, однак, насправді, це було виявом початку ретельної підготовки до революції у власному зовнішньополітичному курсі.

Про ретельну підготовку свідчить усе: швидкість транспортування та розгортання військ під час конфлікту, підготовка до інформаційної війни, характер пропаганди.

Фактично, спостерігаючи за відображенням конфлікту у російських ЗМІ, можна відзначити найголовніше: наслідування військової та пропагандистської тактики США, що доходило навіть до знущання.

Усе виглядало наступним чином: "Так, ми порушили кордон, але лише щоб зупинити геноцид. А хіба ви так не робили? Так, ми готові визнати незалежність Південної Осетії та Абхазії, але лише через геноцид. Хіба ви так не робили? Ми не воюємо, ми проводимо операцію по "примушенню до миру". Хіба ви так не робили?"

Очевидно, що коли президент Саакашвілі приймав рішення про повернення бунтівних республік під контроль грузинського уряду, він розраховував на інше. На бліцкриг, на який Росія не зможе відповісти через власну неповороткість. Але відповіла, при чому швидко та демонстративно.

Демонстративно порушила кордон, демонстративно вторглася на територію суверенної держави, знищуючи військові та стратегічні об’єкти (так і пригадуються "точкові" бомбардування Белграду), демонстративно домоглася свого, придушивши усіх визнати повернення до статус-кво.

Порушення міжнародно-правових принципів було настільки кричущим, що стало шоком для США, чим лише і можна пояснити в’ялу реакцію "світового поліцейського". Ні військової, та й взагалі реальної допомоги Грузія не дочекалась. А політичні заяви, сказані швидше для "проформи", були зроблені вже після завершення бліцкригу.

Очевидно, що керівництво США збагнуло сутність своє поразки, хоча це лише поразка у битві, а не у війні.

Що означає усе це для держав на зразок України? Досить витати у небесах, час повернутися на грішну землю. Наші інтереси не цікавлять нікого, і не цікавитимуть. Перші номери ділили і ділитимуть світ за нашою спиною.

Найгірше те, що вони так само можуть ділити і нас самих, переслідуючи власні, далекі від наших інтереси. Інтереси Росії – контроль за стратегічними об’єктами та "трубою", США – "наступ по всіх фронтах на Росію".

Дехто, як інструмент захисту України, проголосив вступ до НАТО. Однак, як відомо, нам ніхто членства поки і близько не обіцяв. Мова лише про можливий (можливий!) ПДЧ. Проте, цей документ сам по собі не означає жодних зобов’язань по відношенню до нас.

Україна, навіть після приєднання до ПДЧ, буде усім зобов’язана, але жодних прав не матиме. Нас "ретельно перевірятимуть" та "інспектуватимуть", не поспішаючи, проте, надавати реальну допомогу у випадку загрози.

У цій ситуації у чергове "незлим тихим словом" хочеться згадати діячів, що свого часу позбавили Україну 3-го у світі ядерного потенціалу, не одержавши за нього навіть прийнятної компенсації.

Тоді нам видали в обмін на зброю "гарантії" (так само, як свого часу колонізатори вимінювали у тубільців золото в обмін на буси). Як показує практика, на державу з ядерною зброєю ще ніхто ніколи не нападав, а з "гарантіями" ми лише поповнили державний архів черговою порцією паперу.

Росія склала попередній іспит на право жити у моноцентричному світі неоколоніалістів. Україні ж, судячи з державної політики, до цього далеко.

Ми так і не визначилися навіть у елементарних речах. Чи відстоюємо міжнародне право до останнього (тоді рішуче відкидаємо самостійність Косово), чи, навпаки, визнаємо ці принципи застарілими і готуємось до маси територіальних претензій по відношенню до себе.

У будь-якому випадку, світ змінився і треба бути готовими до цих змін. Скоро може бути вже запізно. Тим, хто сумнівається, варто згадати вітчизняну історію та порахувати, скільки вже разів наші "друзі" ділили Україну на шматки.

 

Петро Олещук, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде