Церковь как источник украинской меритократии

Четверг, 18 июня 2009, 15:19

Про проблему еліти-псевдоеліти України писали і говорили чимало. Усім тепер достеменно зрозуміло, що щасливі учасники "золотого списку" не можуть впоратися із сучасними викликами, які повстали перед країною та нацією. Діагноз навчилися ставити, проте правильне лікування поки шукаємо.

Віктор Андрусів у своїх двох останніх статтях - "Портрет альтернативної еліти" і "Саморазрушение старой элиты еще не означает появление лучшей" - говорить про три групи, що мають потенціал сформувати ядро політичної альтернативи: малий та середній бізнес, незалежні експерти та громадські лідери, молодь.

Проте розмиті та узагальнені механізм і алгоритм їхнього приходу до "клубу обраних": з яких джерел і як буде формуватися "українська меритократія"?

Автор пропонує розглянути ще один центр сили, яким послідовно нехтують як політики, так і експерти-аналітики. Не претендуючи на стовідсоткову істину, ця точка зору подається як одна із можливих альтернатив.

У пошуках джерела

Перераховуючи сили, що мають увійти до майбутнього "ядра", Андрусів згадав громадських лідерів. Тобто мова йде про так званий "третій сектор", а саме громадські, недержавні організації, лідери яких стануть альтернативною елітою.

Дійсно, в кінці 1980-тих – до початку 2000-тих громадські об’єднання були політичною альтернативою колишнім радянським номенклатурникам та кримінальним угрупованням. СНУМ-СУМ, Студентське братство, Українська студентська спілка, Товариство Лева та інші стали інкубаторами, що продукували достойних лідерів для країни.

Той самий СНУМ-СУМ дав Україні пасіонаріїв, починаючи від перших депутатів Верховної Ради (Ігор Деркач, Олег Вітович) і закінчуючи відомими журналістами (приміром, покійний Ігор Пелих).

Одним із яскравих прикладів того, як громадський лідер став політичним, є В’ячеслав Кириленко, колишній лідер "Молодого руху".

З часом, відбулися значні зміни в громадському секторі. Після Помаранчевої революції солідні гранти на "демократію" розбещили керівництво, перетворив НУО в бізнес-структури. Сталося і дещо інше, що негативно вплинуло на долю організацій – їхні лідери стали розглядати свої позиції як трамплін в кар’єрній (політичній) драбині.

Отже, весь волонтерський "заховався в куті" до кращих часів. В свою чергу, низове членство почали заохочувати – не як у 90-тих пропозицією послужити на користь нації та Батьківщини – можливістю за американські, німецькі, французькі… (яка різниця!?) кошти подорожувати Європою, проходити  тренінги і отримувати красиві сертифікати/дипломи (у господарстві знадобиться).

Подібна утилітарна система цінностей змогла народити тільки світоглядні вади – конформізм та кон’юнктурність.

Як результат, уся "альтернативна" риторика зійшла нанівець за першої пропозиції стати частиною влади. І тоді, інтерпретуючи біблійну притчу, "нове вино віллється у старі бурдюки".

Виникає логічне запитання: де знаходиться незаражене джерело для відновлення еліт і встановлення "української меритократії"? Академічні кола в країнах Західної Європи і Північної Америки є одним із головних (якщо не головний) постачальників меритократів.

Тамтешні вчені та викладачі входять у склад ради директорів корпорацій, є радниками високопосадових осіб (з часом, самі займають їхні місця). До думки експертів прислуховується влада. Як сказала одна знайома пані з діаспори, що прожила значну частину життя в Європі: "Францією керують із академії наук".

В Україні вчені знаходяться в становищі асоціальних елементів. Влада всіляко проявляє свою зневагу до них. Один із яскравих останніх прикладів – ліквідація Національного інституту проблем міжнародної безпеки, фактична ампутація частки мозку нації. Тому сьогодні розраховувати на академічні кола як центр, що може внести корективи до складу влади – не доводиться (хіба що у подальшій перспективі).

В Росії генеральним інкубатором провідників нації є силові структури (армія, спецслужби, міліція тощо). На відміну від України, поліцейська (за характером) російська держава наділила власні силові відомства достатньої владою (отже, впливом) і стерпним матеріальним забезпеченням. На жаль або на щастя, цей варіант для нас поки не є актуальним.

Реформаторська церква і процвітання Заходу

З якоїсь причини вітчизняна елітологія – в контексті пошуку нових джерел – не бере до уваги потенціал Церкви. Говорячи про те, що "не американці створили США, а група політичних масонів, які перебували на керівних посадах в колоніях", Андрусів забуває про стан, в якому перебувало американське суспільство, та середовище, що виховало цих "політичних масонів" (отців-засновників Сполучених Штатів).

З 1517 року в історії Європи (а згодом, Північної Америки) впливову роль починає грати реформаторська (протестантська) церква. Через декілька поколінь, країни Північної Європи стали лідерами в економіці, політиці, соціальній сфері, освіті тощо.

І, навпаки, Південна Європа увійшла у стан стагнації. За рахунок чого ж відбулися такі корінні зміни, тим паче, що протестантські країни знаходилися у набагато гірших кліматичних та географічних умовах?

Реформаційна теологія привнесла у світ (або відродила) фундаментальну ідею – "загального священства" (на противагу католицькому поділу на духовенство та мирян). Таким чином релігійне життя протестантських громад виховувало серед широкого загалу прагнення бути "творцем історії".

Звісно, не можна казати, що весь народ став елітою в своїх країнах, проте з того часу походження, знатність роду і зв’язки грали другорядну роль у просуванні по соціальній драбині.

Звідти родом західна ініціатива, відповідальність за власну долю. Наприклад, серед перших 100 американських вишів – 98 були засновані християнськими громадами, в тому числі, Гарвардський університет (засновник – пуританин Джон Гарвард), Принстонський (пастор Джонатан Дикинсон), Браунський (баптистська громада), Йельський (пуритани-священики). Це свідчить про надто високу активність парафіян протестантських церков.

Джордж Вашингтон, Бенджамін Франклін як і деякі інші діячі американської революції належали до незаможних верств, проте були щирими християнськими віруючими. Не даремно дослідженню "протестантського феномену" присвятили свою наукову діяльність такі яскраві мислителі як Алексіс де Токвіль ("Демократія в Америці"), Макс Вебер ("Протестантська етика і дух капіталізму"), тощо.

Протестантська церква стала джерелом пасіонарності – спонукального мотиву діяльності окремих індивідуумів, груп в їх прагненні до реалізації власних ідеалів.Вона формувала серед парафіян певний світогляд, бачення суспільного і державного устрою, ролі церкви у цих процесах.

Автор не ідеалізує американську протестантську церкву, яка крім благословень, породила безліч єресі. Але це – лише попутні недоліки домінуючого результату.

Український сценарій

Із останніх прикладів делегування церквою свого представника до політичної еліти можна згадати молодого нардепа (БЮТ) Павла Унгуряна, який до депутатства займав посаду керівника комітету молодіжного служіння Всеукраїнського союзу церков євангельських християн-баптистів.

До речі, він встиг "засвітитися" на міжнародному рівні – цього року був на чолі української делегації на Національному молитовному сніданку з президентом США (The National Prayer Breakfast) – регулярній зустрічі вищих верств американської влади, іноземних державних діячів і духовних лідерів. А туди аби кого не запрошують. Так, цього року головним спікером події був колишній прем’єр-міністр Великої Британії Тоні Блер.

В умовах руїни і певного почуття розчарування у суспільстві політичними громадськими інституціями, церква може стати ще одним полюсом сили, який формуватиме лідерів нації.

Для цього вона має потенціал, людей, ресурси, механізми продукування. Чи скористаються церковні ієрархи нагодою, щоб делегувати своїх представників до вищих ешелонів влади – питання їхньої далекоглядності.

 

Микола Малуха, журналіст Релігійно-інформаційної служби України, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде