Москва против Киева. Каков наш ответ?

Пятница, 14 августа 2009, 10:29

Звернення президента Російської Федерації Медвєдєва у якому він "обґрунтував" недоцільність приїзду до України новопризначеного посла Росії в Україні, спричинило до політичного цунамі.

У даному випадку найменше дивує поведінка російського політикуму. Заява Медведєва лягла на благодатний ґрунт: впродовж багатьох років у сусідній країні культивувалася ненависть до Української держави, українців, українського минулого і перспектив, зокрема ставилася під сумнів доцільність існування України як незалежної держави.

Тому нинішній виступ президента РФ слід трактувати як логічне продовження імперської політики Єльцина-Путіна, де акценти розставляє Медвєдєв. Іншими словами, нічого нового у заяві Медвєдєва не має. А тому й реакція української сторони мала б бути адекватною.

Але саме тут найбільше проблем.

Виявилося, що український політикум не готовий до чергового випробування на політичну зрілість, легко піддається на провокації, а головне так і не позбувся комплексу меншовартості перед Росією як однією із держав з якою має спільний кордон.

Якщо заява Медвєдєва переслідувала мету розчленувати українське суспільство по лінії Україна-Росія, то слід констатувати, що окремі вітчизняні політики піддалися на цю провокацію залюбки і першими.

Дивує лише легкість, з якою вони погодилися стати жертвою нового російського геополітичного плану, якому підходить назва "Примусити Україну стати частиною Росії".

Як і слід було очікувати, першими "жертвами" російської зовнішньополітичної акції стали політичні сили проросійської орієнтації, насамперед Партія регіонів, комуністи та різноманітні соціалісти, які, не моргнувши оком, стали на бік сусідньої держави.

Склалося враження, що цей сегмент вітчизняного політичного спектру настільки денаціоналізований, деукраїнізований та примітивний, що у випадку бойових дій, всілякі "регіони" і "ліві" не задумуючись перейдуть на бік ворога та зустрічатимуть окупанта із хлібом і сіллю.

Але не кращими виглядають інші, в тому числі, фактично усі представники "третьої сили", які на передодні президентських виборів намагаються дистанціюватися від офіційної влади та опозиції.

Жоден із них не спромігся чітко й недвозначно заявити, що у даному випадку маємо справу з черговою атакою Росії на українську державність, українську націю, її історію, мову, культуру, традиції.

Натомість почули "грізні" звинувачення в адресу нинішньої влади, яка у минулому наробила помилок. Але хто про це говорить? Колишні "помаранчеві" і "синьо-білі", які так і не стали "синьо-жовтими"?

Очевидно, що глибший аналіз українсько-російських взаємин дає підстави виставити претензії до влади.

Але вкотре наголошуємо, що йдеться про послідовну імперську позицію Росії, яка апріорі не передбачає врахування позиції української влади, як влади незалежної країни, оскільки у переліку вимог президента Медвєдєва лише ультиматуми, погодившись на які, Україна неминуче позбувається власного суверенітету, а українці – національної ідентичності.

Адже Росія вимагає, щоб Україна погоджувала свою зовнішню політику із Кремлем, відреклася від європейських та євроатлантичних прагнень, відмовилася від власної історії та погодилася на подальшу русифікацію.

Не важко передбачити наступну вимогу Кремля: піднести на блюдечку Медвєдєву чи Путіну декларацію про зневаження власного національного суверенітету та перехід під політичну юрисдикцію Росії.

До речі, така вимога не така й абсурдна як на перший погляд. На жаль, в Україні чимало впливових осіб, які вже сьогодні готові на такий акт національної зради.

Якою б мала бути "адекватна" відповідь української сторони?

Насамперед – влада й опозиція не мають сидіти у кущах, читай "канарах".

Буд-який серйозний зовнішньополітичний виклик, а заяву Медвєдєва можна й необхідно трактувати як спробу замаху на українську державність, слід зустрічати консолідованою позицією президента, уряду парламенту та опозиції.

В історії незалежної України існують прецеденти, які свідчать, що Росія безсила проти злагоджених дій різних гілок української влади. Так було під час "кримської кризи", коли до влади рвалася маріонетка Кремля "президент" Мєшков.

Чи багато співгромадян сьогодні пам’ятають про цього російського авантюриста?

Так було під час спроб Кремля приєднати до складу Російської Федерації український острів Коса Тузла. Не випадково російська влада та підпорядковані їй ЗМІ всіляко замовчують саме цю сторінку нашої "спільної історії".

Важливо не допустити зміни зовнішньополітичного курсу, як цього вимагає опозиція. По-перше, опозиція не пропонує реальної альтернативи, а лише погоджується на вимоги Кремля.

По-друге, будь-який натяк на зміну зовнішньої політики в інтересах Росії свідчитиме про слабкість України, чим неминуче скористається Росія. І, нарешті, Україні закриється "вікно" на Захід, який вважатиме, що держава добровільно погодилася на васальну позицію щодо Москви.

Якщо ж доведеться робити корекцію власної зовнішньої політики, то лише у площині посилення власних збройних сил, їх подальшої українізації та плекання у них почуття національного патріотизму.

На жаль, будь-якого іншого способу захистити національні інтереси, територіальну цілісність і суверенітет Україна не має.

Врешті, якщо й потребує корекції внутрішня політика України, то передусім її гуманітарна складова.

Україна має виграти у Росії основний бій, а саме бій за душі власних громадян, значна частина яких перебуває у стані своєрідної суспільної шизофренії, коли через брак знань про справжню історію власної Батьківщини, її культуру і традиції, змушена "милуватися" гуманітарними цінностями Росії.

Ультиматум Медведєва містить один позитив: він "рівняє хребти" багатьом українцям і робить це ефективніше ніж українська влада.

Богдан Червак, для УП



powered by lun.ua
Главное на Украинской правде