Трансформация геополитической стратегии США, ЕС и НАТО

Среда, 23 июня 2010, 17:53

Частина друга. Першу частину читайте тут:  Геополітичні передумови "харківських угод" між Україною та Росією

Здавалося б, що серпнева 2008 року війна на Кавказі повинна була б призвести до суттєвого погіршення відносин між Заходом (США, ЄС, НАТО) та Росією. Однак все почалося й невдовзі завершилося хоча й різкими, але дуже дипломатичними заявами на адресу Росії.

В США наближалися президентські вибори, а провідні країни Європи (Німеччина, Франція, Італія) не мали намір псувати свої відносини з РФ через Грузію, яку сприймали по більшості як союзника Вашингтона.

У європейських країн було своє прагматичне бачення відносин з Москвою (передусім, це стосується енергетичної сфери), а також значний досвід прагматичного співробітництва з російським державним керівництвом.

Європа, яка дужа значно залежить від російського газу, не могла ставити під загрозу свою стабільність через маленьку Грузію, яка знаходиться далеко на Кавказі, а державне керівництво якої хоч і декларує прозахідну політику, проте його дії не завжди є однозначними.

Немає ніякою логіки в тому, щоб вкинути цілу Європу в енергетичну та економічну кризу через невелику країну. І з точки зору інтересів європейських країн - це природно і логічно.

В США новобраний президент Барак Обама визначив наступні зовнішньополітичні пріоритети своєї діяльності: стабілізація ситуації в Іраку та скорочення там американського військового контингенту; збільшення військової присутності в Афганістані; протидія Ірану у питанні створення ним ядерної зброї; протидія посиленню впливу КНР в різних частинах світу.

В контексті оголошеного адміністрацією Обами "перезавантаження" американської зовнішньої політики, у 2009 році розпочався рух у напрямку зменшення участі США в європейській політиці та перерозподілу відповідальності в рамках НАТО.

Це перезавантаження передбачало збільшення відповідальності європейських союзників за безпеку та стабільність в Європі.

У серпні 2009 року Збігнев Бжезінський у своїй статті "НАТО та безпека світу", надрукованій в "The New York Times", констатував, що США здають своє глобальне лідерство країнам Азії, та зазначив, що для НАТО потрібна нова стратегія, довгостроковою метою якої повинно стати співробітництво з Російською Федерацією.

За словами Бжензінського, світ стоїть перед безпрецедентною загрозою глобальній безпеці - "хаосом, обумовленим недавнім політичним пробудженням людства".

Однак, за його словами, не існує ефективної системи глобальної безпеки, здатної впоратися із зростаючою у світі кількістю заворушень, але це можна виправити за допомогою НАТО.

Також Бжезінський вказує на ризик для Заходу, який полягає у стрімкому зростанні сил Китаю, Індії, швидкому відновленні сил Японією, що призводить до переміщення економічного та політичного центру з Північної Атлантики до регіонів Тихого океану.

Саме в цьому контексті Бжезінський, відомий в минулому своєю жорсткою антирадянською та антиросійською позицією, вбачає потребу у новій стратегії НАТО по відношенню до Москви.

"Росія - не ворог НАТО, але ставиться до НАТО вороже. По відношенню до Російської Федерації політика НАТО повинна визначатися двома цілями: консолідація безпеки в Європі шляхом встановлення близького співробітництва між Росією та євроатлантичною спільнотою, а також включення Росії до більш тісної мережі глобальної безпеки, що опосередковано сприятиме загасанню її імперських амбіцій".

У згаданій статті Бжезінський назвав доцільним укладення угоди між НАТО та ОДКБ, до складу якого разом з Росією входять Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан та Узбекистан.

Згодом, на думку американського політолога, можна було б створити об'єднану раду зі співробітництва по лінії НАТО-Шанхай, що передбачає пряме співробітництво з Китаєм та Індією, включення цих країн до системи глобальної безпеки.

Що ж стосується України, то Бжезінський в інтерв'ю "Голосу Америки" у жовтні 2009 року зазначив:

"Вона може створити сприятливі умови для зближення Росії із Заходом. Україна певною мірою може допомогти сформувати майбутнє Росії, підвищити її безпеку та роль на світовій арені.

В іншому випадку, Росія, затиснута між півтора мільярдами китайців та 550-мільйонним населенням Європи, яке значно багатше за росіян, залишиться напівпустим простором, на якому скорочується населення".

Важко сказати, наскільки велику увагу Бжезінський приділяв у своєму аналізі китайським навчанням "Великий крок", анонсованим ще навесні 2009 року, а також газопроводу ТУКК, введення якого в експлуатацію було заплановане на кінець 2009 року.

Однак, однозначно в запропонованому ним баченні майбутнього пріоритет віддається співробітництву НАТО з Росією. А ідея співробітництва з безпеки по лінії НАТО-Шанхай, в загальному контексті оцінки зміни ролі Азії у світових процесах та в контексті пропозицій на майбутнє, виглядає як віддалене у часі запрошення Пекіну до участі в такій системі глобальної безпеки.

Пріоритет на співробітництво НАТО з Росією у близькій часовій перспективі та перехід на вісь "НАТО-Шанхай" в подальшій можна вважати ознакою того, що ані США, ані НАТО не вважають Росією більшою загрозою для себе, аніж інші загрози, що існують у світі.

Це також можна вважати свідченням того, що для Заходу більш надійним та ефективним, в контексті забезпечення глобальної безпеки, виглядає співробітництво з Пекіном, аніж з Москвою. Однак найближчим часом для США шанси на масштабне військово-політичне співробітництво з Росією є набагато реальнішими, аніж з КНР.

Адже Пекін у своїй зовнішній політиці намагається дотримуватися неконфліктності, не втручається в політичні міждержавні суперечки в інших регіонах світу, якщо вони не торкаються Піднебесної безпосередньо і в значній мірі.

Російська ж зовнішня політика, як і американська, має суттєвий компонент конфліктності, амбіційності. Росія кожним своїм кроком, кожною своєю заявою прагне показати світу, що вона - дуже сильна і впливова держава, яка належить до "вищої ліги" міжнародної політики, яка здатна бути другим полюсом у світі, де після розпаду СРСР встановилася монополярність, уособлювана США та НАТО.

І Росія має потребу активно діяти, щоб довести світу свою визначну й унікальну роль у міжнародній політиці.

Захід не має ілюзій щодо реального стану російських збройних сил та реального рівня їх спроможності у вирішенні питань глобальної безпеки. Можливо, це і стало однією з важливих причин того, чому США та НАТО перестали сприймати Російську Федерацію як загрозу та головного конкурента в глобальній політиці.

Разом з тим, Росія має потужний військово-технічний потенціал та політичні важелі, достатні для того, щоб мати суттєвий вплив в Центральній Азії, Закавказзі, на Близькому та Середньому Сході. Тому й настала потреба у співробітництві з Росією, і саме в напрямку згаданих регіонів Євразії.

Володимир Воля, незалежний експерт, для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде