Украина между "там" и "здесь": креольская альтернатива

40 просмотров
Сергей Грабовский, для УП
Среда, 12 января 2011, 10:28

За європейськими взірцями, Україна ледь не моноетнічна держава: за даними Всеукраїнського перепису 2001 року, в ній мешкає 77,8% етнічних українців.

До цього варто додати, що на референдумі 1 грудня 1991 року за незалежність України проголосувало 76,0% усіх виборців, які складали 90,3% учасників голосування, а це за всіма канонами чітке й однозначне виявлення національно-політичної єдності Української держави. Бо ж "за" голосувала більшість тих, хто прийшов на виборчі дільниці у всіх без винятку регіонах.

І не проблема, що за згаданим переписом рідною українську мову назвали лише 67,7% громадян; он в Ірландії ситуація значно гірша, там сяк-так розуміє ірландську мову ледь трохи більше 40% громадян, і нічого: таких запеклих патріотів і націоналістів, як у Республіці Ейре, не всюди знайдеш.

Іншими словами, з Україною як постколоніальною державою (навіть із тими застереженнями стосовно відмінностей регіонів, які наведені у моїй попередній статті ), навіть із поправкою на певну унікальність нашої держави, все має бути сьогодні ОК. Чи майже ОК.

Натомість же маємо те, що добре всім відомо. Включно із неможливою будь-де в Європі фактичною окупацією майже всіх вищих посад держави вихідцями не просто з певного регіону, а і з певного територіального клану, сказати б, триби (Росію, ясна річ, при цьому до Європи зараховувати не випадає, та все одно чи то "пітерські", чи то члени кооперативу "Озеро" – це явище на істотно іншому, вже не на регіонально-племінному, а на кланово-корпоративному рівні).

Та справа не в самому факті загарбання країни й формування владної вертикалі тими, за ким стоїть лише третина виборців. Справа в тому, як таке стало можливе і звідкіля взялася та третина громадян; яким способом зачучверілий "совок" (не тільки в особі "Самого", а і в лиці чи не половини владної команди) зумів привернути на свій бік, окрім собі подібних, ту частину населення країни, яка начебто ніколи не страждала на розм’яклі мізки, а навпаки, завжди вміла здобутися на хліб із маслом.

Справді, зараз чимало таких виборців намагається знайти розраду у самонавіюванні: "Могло бути й гірше", – але на виборах усе одно голосуватиме за тих самих "господарів життя" чи за надуті телебаченням мильні політичні бульбашки.

Утім, у цьому позірному безумстві логіки насправді більше, ніж у діях принца Датського. Логіки, втім, своєрідної. Нещодавно мені довелося познайомитися з її концентратом у викладі однієї інтелігентної російськомовної дами серйозних літ.

"Україна має право бути державою. – Українці ніколи не збудують собі державу, бо надто багато крадуть. – Янукович здатен навести порядок у країні".

Інакше кажучи, якщо хтось висуває гасло: "Україна для українців", – то тут маємо щось на кшталт: "Україна без українців", чи, у більш м’якому варіанті, – "Українська держава без участі чи за мінімальної участі українців".

Аргументи на користь усунення з політики тих, хто наголошує на своїй українскості, можуть бути значно більш вишуканими, ніж у зазначеної дами, але суть залишається та сама. І проблема не в тому, що Віктор Ющенко та Ко за минулі роки успішно дискредитували все, пов’язане з питомо українськими цінностями (нерідко навіть не маючи про ті чи інші конкретні цінності зеленого уявлення). Проблема у тому, що українські цінності для цієї публіки – це щось другорядне, маловартісне, неефективне, у кращому разі – тільки один із інструментів, яким можна користуватися для досягнення власних цілей, не більше.

Як дуже точно висловив позицію своєї спільноти один її представник із претензією на інтелектуальність, побувавши на перших з’їздах Народного Руху: "Це жах! Індіанці якісь..." Ага – Іван Дзюба та Олесь Гончар – індіанці, а цей інтелектуал з англійською зі словником – біла людина...

Але в межах певного типу логіки так воно і є. Не випадково ж бо Російська імперія була військово-феодальною, як у часи завоювання Америки імперія Іспанська, не випадково СРСР за Сталіна-Брежнєва відтворив на більш високому технологічному рівні певні значущі риси (якщо хочете, інваріанти) цієї імперії.

А оскільки більша частина українських земель була колонією саме такої імперії (європейський тип a la Ірландія плюс євразійський a la Іспанія – бувши продуктом європейського прикордоння, сформованим у боротьбі з ісламським світом, аж до ХІХ і навіть ХХ століття піренейські держави мали питомі риси того, що сьогодні гордо зветься євразійською цивілізацією), – то неминучим результатом колоніальної експансії такого типу стала креольська спільнота серед українського населення.

Першим впровадив це слово – як смислову метафору для означення певного типу людності в Україні, а не як наукове поняття, – у середині 1990-х Микола Рябчук.

З того часу і у текстах самого Рябчука, й у інших авторів, не тільки українських, а й білоруських, воно почало наповнюватися змістом, урешті-решт перетворившись на понятійний термін. Після Помаранчевої революції, коли здавалося, що українські та європейські цінності перемогли, воно відійшло на задній план, а зараз знову входить у вжиток, бо без нього пояснити сучасні національно-політичні процеси видається неможливим.

Традиційне визначення креольства, застосоване до Латинської Америки, полісемантичне: йдеться і про нащадків вихідців із метрополії, і про "мішанку" з прийшлого та місцевого етнічного субстрату, але з культурною орієнтацією на метрополію.

Щось схоже відбувалося і в Російській імперії на колонізованих нею територіях з початку ХІХ століття – переважно у містах і містечках. Воно й зрозуміло: міста були центрами свідомого проведення політики упокорення та асиміляції приєднаних держав та земель, тому там селили вихідців далеко не тільки з Московії, а ледь не з усієї Європи, одночасно обмежуючи процентну норму корінного населення.

Але через кілька поколінь переселенці змішувалися з корінним населенням і самі укорінялися, стаючи регіональними патріотами. У свою чергу, до "южан" у російських столицях починають ставитися як не до зовсім своїх, як до цікавих, але трохи небезпечних диваків. Можливо, саме тому, що українські землі були більше, ніж коріння Московщина, економічно та культурно інтегровані до Європи.

У відповідь креоли України гуртуються. Ще не доконечно усвідомлюючи, чому і навіщо. Так, наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття постали численні об‘єднання промисловців "юга России". Формується те, що згодом отримає назви "южнорусской школы" у красному письменстві та "Киевского круга" в філософії.

Зростає той самий "територіальний патріотизм", який бачив основою майбутньої незалежної України В’ячеслав Липинський, коли осмислював уроки силоміць перерваної національно-демократичної революції 1917–21 років.

Відтак не дивно, що у 1917–21 роках постали аж три Українські держави: власне українська – УНР, креольська – Українська Держава гетьмана Скоропадського і квазіукраїнська УСРР, соціально-політичною основою якої стало неукорінене населення, продукт недавнього швидкого індустріального розвитку Південного Сходу країни та переміщень мільйонів людей під час Першої світової війни.

Внаслідок етносоціальних та політико-культурних процесів в тоталітарно-колоніальному суспільстві, яким став з початку 1930-х СРСР, на 80-ті роки ХХ століття в УРСР склалися три основі національно-культурні групи: українці, креоли, совєтські люди, – кожна зі своїми традиціями й історичною пам’яттю, символами і міфами, громадянською й правовою культурою.

Спільною для перших двох була історична територія – Україна, але вона сприймалася по-різному: через призму самодостатнього чи імперськи-совєтського бачення, через принципово відмінні історичні міфи та соціокультурні традиції.

Для совєтської людини Україна була адміністративною абстракцією, для неї більше важив її регіон, з яким вона ототожнювала себе.

Креольська Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського – це окрема і дуже цікава тема. Згадаємо лишень, як у Михаїла Булгакова, учасника тих подій, в "Білій гвардії" офіцери намагаються говорити поміж собою на офіційні теми українською мовою, але зрештою начальник махає рукою: "Ладно, бросьте! Давайте лучше по-существу!" – а при тому сестра Булгакова співала у хорі київської "Просвіти" і сам Булгаков (у нецензурованому тексті роману, що показав покійний Юрко Покальчук ) ставився до Петлюри і до самої української справи з настороженою повагою.

Але той, хто стверджуватиме – головна відмінність між українцями та креолами полягає чи то в етнічному походженні, чи то у мовних орієнтаціях (українофони та русофони), – той надзвичайно спрощуватиме справу.

Головне тут – ціннісні настанови, категоріальні інваріанти свідомості та підсвідомості. Для креольства України типовим є віддзеркалення у підсвідомості імперських (совєтських), цінностей, але політично "вивернуте" навпаки, на досягнення незалежності чи автономії своєї країни.

І при цьому зберігаються зневажливо-поблажливе ставлення до "тубільців", загальні культурні настанови метрополії й орієнтація на її "неперевершені цивілізаційні взірці" – від Достоєвського до Мариніної.

Нічого нового в тому немає: в Латинській Америці впродовж першого століття існування там незалежних держав кожна столиця, образно кажучи, прагнула "перемадридити Мадрид" (Бразилія – Лісабон), визнанням користувалися навіть друго- чи третьорядні літератори і музиканти з колишньої метрополії, а власні достойники культури могли сподіватися на успіх тільки після "обкатки" у Мадриді, Лісабоні чи Парижі.

Відлуння цих процесів відчув на собі молодий Пабло Неруда (не випадково ж бо чилійський поет придбав собі екзотичний псевдонім з чеської мови і чимало часу "тусувався" в Мадриді й Парижі) й описав ці процеси у своїх спогадах.

Отож, перебуваючи ледь не в абсолютній культурній залежності від колишніх метрополій, креольська спільнота Латинської Америки була налаштована на політичну незалежність своїх країн. Але не завжди: скажімо, коли в Мексиці індіанець Беніто Хуарес (першим у Латинській Америці!) очолив державу, переважне число місцевих креолів підтримало спрямовану проти нього англо-франко-іспанську інтервенцію, результатом якої стало проголошення "Мексиканської імперії" на чолі з Максиміліаном І, молодшим братом австрійського цісаря Франца-Йосифа.

Та за кілька років маятник настроїв хитнувся в інший бік: нехай краще буде свій, місцевий індіанець, аніж чужоземний монарх із заморськими покровителями...

Мексиці пощастило, що Іспанія та її тодішні союзники були за океаном, отож відновлення політичного контролю з боку колишньої метрополії над уже кілька десятиліть незалежною державою виявилося нетривалим. А якби метрополія була під боком – чи встигли би креоли вчасно переорієнтуватися і чи лишилася б Мексиканська республіка цілою після багаторічної громадянської війни?

Та повернімося на наші терени. Від хитань вітчизняної креольської спільноти (переважно міської й не так погано за українськими мірками освіченої) немалою мірою залежить перебіг політичних процесів. І при цьому, слід сказати, частина претензій до політично активної та патріотичної частини українства з боку креольства справедлива. Та це вже інша тема, ще більш дражлива для читачів...

powered by lun.ua
Не беспокоит – не значит "отсутствует": что нужно знать о раке молочной железы
Керченский экзамен
Газ подорожает, транш будет. Как правительство пришло к цене 8550
Дороже, чем в Швейцарии: в Украине начались продажи новых iPhone
Все публикации