Газ как политическая технология
Після новорічних свят цілком прогнозованими виявилися заяви вищого російського керівництва щодо енергетичних стосунків з Україною.
Переговори між Україною та Російською Федерацією щодо цін на газ та умов, на яких Росія може піти на ціновий компроміс, напередодні Нового року були перервані на найцікавішому місці. Прем'єр Азаров та прем'єр Путін не змогли домовитися по принципових питаннях. Остаточні домовленості перенесли на січень.
За цей час змінив місце праці один із основних "тіньових" переговорників – Владислав Сурков, який з поста першого заступника глави адміністрації президента пересів у крісло заступника голови уряду Російської Федерації.
Змінив свою тональність Дмитро Медведєв, який раптом заговорив словами Путіна і перетворився з "голуба" на "яструба".
Нові випади пролунали на адресу України від чиновників рангом нижче – до честі українського зовнішньополітичного відомства, вони отримали гідну відповідь і не залишилися непоміченими. Напруга поступово зростала.
В самій Росії теж не все спокійно. Вибори до Державної Думи закінчилися масовими виступами громадян. Вперше за останнє десятиліття керівництву Російської Федерації довелося зіштовхнутися з реальною опозицією – поки що не оформленою, без реальних лідерів, без конкретної програми. Але це – той первісний "бульйон", з якого за короткий час народяться як свої полум'яні демократи, так і свої фашисти.
Якщо раніше можна було маніпулювати громадянською свідомістю і пропонувати вибір: або Тандем, який "повертає росіянам гордість за Велику Країну", або карикатурна опозиція у складі єврея Каспарова, напівбожевільної Новодворської, нетрадиційного Лімонова чи корумпованого Касьянова (він же – "Міша Два Проценти"), то тепер ситуація змінилася.
Відсутність виразного лідера – це одночасно і слабка, і сильна сторона опозиції. Спроби штучно зробити лідера з Навального і навісити на нього ярлик фашиста не увінчалися успіхом. Влада в Росії не те щоби злякалася – вона вперше за останні роки задумалася над майбутнім.
У Росії запахло новим 1905 роком – викристалізувалася різношерста опозиція, яка все ще вірить у доброго царя і у те, що цар проведе ліберально-демократичні реформи. Як і напередодні 1905 року, у російського керівництва існує впевненість у необхідності "маленької, але переможної війни".
Найкращим об’єктом для показової інформаційної атаки з демонстрацією можливостей сучасних особливостей ведення війни без єдиного пострілу, зате з анексіями та контрибуціями стає Україна, яка останнім часом опинилася у геополітичному вакуумі, відмовившись вступати з 1 січня 2012 року у Митний союз та не вирішивши інтеграційних питань з Євросоюзом.
Колись у телегрі "Що? Де? Коли?" було задано питання: "Чому у африканських племенах змащувати стріли отрутою кураре доручають лише старим жінкам?". Відповідь: "Їх не шкода!".
Саме так, приблизно, розмірковує і Росія: "Чому жертвою традиційно обирають Україну?" – "Її не шкода!".
На майже офіційному рівні – попри заяви про спільну колиску та про майже родинні зв'язки – формується точка зору на Україну як на винуватицю розвалу СРСР, за яким так шкодує Путін, як на державу, де порушуються права російськомовних громадян, і як на ворога новітніх інтеграційних устремлінь Кремля.
"Янукович виявився більшим бандерівцем, ніж Ющенко", – говорив рік тому під час конференції у Харкові один із депутатів Держдуми Росії. Отже, потрібно показово його покарати – "дабы не повадно было".
Росію сьогодні цілком влаштовують домовленості, які у січні 2009 року були підписані в Москві прем'єрами Путіним та Тимошенко. Ще б пак! Ціна на газ для українських споживачів зросла більш ніж вдвічі, Україна зобов'язалася щорічно купувати у "Газпрому" 52 мільярди кубометрів газу по завищених цінах, хоча реально стільки Україні не потрібно.
І це – без права реекспорту третім країнам! А якщо не братимемо – платитимемо "неустойку" у розмірі 300%!
Перегляд домовленостей можливий не раніше, ніж за десять років… Подібні умови виставляють лише країнам, які програють війну. У 2009 році Україна таки програла свою газову війну Росії. Юлія Тимошенко виступила у ролі маршала Кайтеля, прийнявши умови капітуляції.
Сьогодні очевидно: Україні стільки газу не потрібно. Міністр палива і енергетики Юрій Бойко спершу назвав обсяги імпортованого газу на рівні 34 мільярдів, а далі – 27 мільярдів кубометрів.
Тобто, Україні реально потрібна лише половина того газу, який купуємо у Росії.
Збільшуємо видобуток власного газу, купуватимемо газ у Середній Азії тощо. Але навіщо Росії відмовлятися від більш ніж вигідного контракту з Україною? Адже Росія втратить (а Україна збереже) близько 9 мільярдів доларів!
В перерахунку на більш прості і зрозумілі цифри, ціна питання – це майже 200 доларів, які недоотримає кожен українець, від немовляти до столітнього ветерана.
Це 200 доларів, які натомість підуть у виборчий фонд Путіна, сім'я якого і так – за повідомленнями ЗМІ – визнана найбагатшою родиною у світі зі своїми 130 мільярдами доларів.
Росія почала погрожувати Україні санкціями. Міллер і Медведєв розкритикували нинішню позицію України і вимагають платити сповна.
Щодо пропозицій офіційного Києва – створити консорціум по управлінню газотранспортною системою – лунають кілька не надто зрозумілих контрпропозицій:
а) давайте створювати консорціум на двох – без участі ЄС;
б) давайте створювати консорціум на трьох, але з боку ЄС – обов'язково "дочка" "Газпрому";
в) вийдіть з Європейського енергетичного співтовариства, що для України об'єктивно було би найменшою втратою в даній ситуації – особливо в умовах недієздатності ЄЕС;
г) давайте проведемо оцінку реальної вартості української газотранспортної системи, адже сума в 20 мільярдів, озвучена українською стороною, росіянами вважається завищеною. Натомість Юлія Тимошенко у своєму посланні з-за грат вважає її заниженою, хоча навряд чи Юлія Володимирівна у ролі президента України довго торгувалася б з Росією.
Медведєв при цьому почав знову погрожувати Україні будівництвом "Південного потоку", який нібито знецінить українську газотранспортну систему – мовляв, за останній рік "Газпром" зменшив обсяги поставок газу в Європу через українську трубу на 5 мільярдів кубів, хоча загальний обсяг поставок зріс.
Те, що напередодні Нового року росіянам таки вдалося "вламати" Туреччину щодо підтримки "Південного потоку", додало Медведєву впевненості. Рівно ж як і підтримка проекту з боку ряду європейських держав.
Хоча реально будівництво "Південного потоку" не вирішує цілого ряду проблем.
Відсутність достатньої кількості підземних газосховищ є серйозною проблемою для "Газпрому" і його амбіцій щодо ролі постачальника газу номер один в світовому масштабі. Натомість українська газотранспортна система, складовою якої є найбільше у Європі Богородчанське газосховище, цю проблему значною мірою вирішує.
Другий аспект – це проблеми, які виникають у Росії на європейському напрямку. Єврокомісія зайняла доволі жорстку позицію щодо положень Третього енергопакету, згідно з якими постачальник, транспортер і споживач енергоносіїв мають бути розділені і не представляти єдину компанію.
"Газпром" сьогодні повинен вийти зі складу засновників ряду європейських енергетичних корпорацій, що серйозно б'є по геополітичних амбіціях Росії, позбавляючи її багатьох механізмів впливу на європейську політику.
Загострення стосунків з Україною може призвести і до небажаних наслідків у ЄС: ряд держав, що не надто прихильно ставляться до російського засилля у Європі, можуть використати україно-російський газовий конфлікт для більш швидкого втілення вимог Єврокомісії щодо Третього енергопакету.
Аспект третій: непоступлива позиція Росії неодмінно підштовхне Україну до прискорення розробок покладів сланцевого газу, які оцінюються експертами як "найбільші в Європі" (без конкретизації, але з урахуванням того факту, що аналогічні – менші за обсягом – поклади в Польщі оцінюються в понад 5 трильйонів кубометрів).
У Росії, де ще донедавна існував скепсис стосовно сланців, тепер всерйоз говорять про сланцевий газ як про виклик енергетичній безпеці РФ, особливо враховуючи той факт, що аналогічні розробки тривають у Китаї.
Аспект четвертий: у Росії відверто побоюються, що надто жорстка позиція щодо України може призвести до денонсації Харківських угод, які, з точки зору російської дипломатії, є найбільшим успіхом на південно-західному напрямку останнього часу.
По суті, окрім Харківських угод та продовження терміну оренди Чорноморським флотом військово-морських баз на території України, російському зовнішньополітичному відомству немає чим похвалитися у стосунках з "найближчим історичним сусідом".
Та й що робити з ЧФ після 2017 року – у Кремлі ще не придумали. Денонсація Харківських угод у результаті призведе до необхідності їх повторного ініціювання ближче до 2017 року – але тепер вже ціни та умови диктуватиме Україна.
Значною мірою заяви Медведєва – це звичайний блеф, "лекція для колгоспників". З економічної точки зору, "холодна війна" з Україною Росії сьогодні не вигідна. Навпаки – саме з економічної точки зору вигідно піти на деякі поступки, які допоможуть спільно вирішити чималу кількість проблемних моментів.
Тоді навіщо потрібні подібні заяви? Та насамперед для самоусвідомлення Медведєвим істини: краще бути "плюшевим ведмедиком" Путіна, ніж "кривою качкою" (як його сприймають).
По-друге, Медведєв починає звикатися з роллю прем'єра російського уряду – роллю, яку йому пообіцяли у випадку перемоги Путіна.
Рокіровка Суркова є, почасти, свідченням того, що практично всі ресурси Медведєва (і сам Медведєв) починають працювати на майбутню перемогу Путіна на президентських виборах і на створення у травні 2012 року "медведєвського" уряду.
Нова "Революція 1905 року" в Росії, цілком ймовірно, завершиться одразу "Третьочервневою реакцією" – без власного "19 жовтня". І Медведєв вже це розуміє. Хоча за збігом обставин Україна може виявитися тією "Японією", об яку Росія може зламати зуби.
Росія у нових протистояннях з Україною робить ставку на "психологічні атаки". Це – у традиціях російської дипломатії. Їй необхідно показати власним громадянам і світу, що влада сильна, як ніколи.
Поступки Україні дадуть можливість засумніватися у міцності позицій Тандему. Тому найближчим часом Росія буде змушена або демонструвати м'язи, влаштовуючи публічне побиття України (жорсткий варіант), або ж те, що "цар хоч і грізний, але милостивий" (в ролі "грізного і милостивого" має виступити, звісно, Путін).
Найгірше у всій цій історії те, що якби несподівано до влади у Росії прийшла опозиція (внаслідок революції чи чесних виборів), на енергетичній сфері та на стосунках з Україною це б аж ніяк не позначилося.
Медведєв і Путін це чудово розуміють. Слабина, проявлена у переговорах з Києвом, – це додаткові відсотки опозиції. І навпаки. Тому реально до березня місяця не слід чекати жодних потеплінь.
Якби у всій цій історії мова йшла лише про економічні інтереси імпортерів, експортерів та транзитерів, питання з газом було б вирішене вже давно. Але біда в тому, що все аж занадто заполітизовано.
Сибірський газ замішується на президентських амбіціях Путіна та на імперських амбіціях Росії. "Демократія в Росії закінчується там, де починається національне питання", – казав Ленін.
Перефразуємо його: "Економіка в Росії закінчується там, де починається газ. В цьому пункті економіка перетворюється на політику".
Кость Бондаренко, Інститут української політики, для УП
