Цена Медали. История паралимпийских чемпионов в Рио. Часть 3

Підготувала Роксана Касумова

Геннадій Бойко

Народився: 3 березня 1974

Здобутки в Ріо: 2 золота у плаванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: можливість бути активним

Геннадій Бойко довів: починати ніколи не пізно. Серйозно займатися спортом він почав аж у 36 років. Тоді в межах програми реабілітації опинився на паралімпійській базі "Україна" в Євпаторії.

Спробував себе у фехтуванні і баскетболі, але зрештою зупинився на плаванні – в басейні, каже, почувається, як риба у воді.

Багато людей відмовляли Геннадія – мовляв, старий ти вже для спорту. Та чоловік нікого не слухав. Повернувшись до рідного Миколаєва, почав тренуватися під керівництвом відомих на всю країну тренерів Тетяни і Миколи Ільїних. Не хотів, говорить, сидіти вдома – прагнув жити активно.

І всього за 6 років зробив фантастичну кар’єру. У свої 42 Геннадій Бойко – триразовий паралімпійський чемпіон та володар світових рекордів на 50 і 100 метрах у плаванні на спині. У класі спортсменів з найважчими ураженнями опорно-рухового апарату.

Збирав гроші на операцію 10 років

Проблеми зі здоров’ям були в Геннадія від народження. У 25 років він оступився взимку на вулиці, впав – і дістав перелом шийки стегнової кістки зі зміщенням.

"Потрібна була операція, але зробити її одразу не було можливості, – пригадує спортсмен. – Потрібно було хіба що квартиру продати і жити в наметі. Так з незалікованим переломом 10 років і жив".

Кошти на складну операцію на стегні вдалося знайти лише через 10 років, у 2009-му. Але той перелом і загальні проблеми з тазостегновим суглобом назавжди прикували Геннадія до інвалідного візка.

Варіантів, каже він, небагато – або вдома сидіти, або спортом займатися. Іншої роботи, яка б оплачувалася більш-менш гідно, для інвалідів немає. Тому Геннадій Бойко з усіх сил працював на результат.

Щодня прокидався о 5-й ранку, щоб встигнути на першу маршрутку до басейну. На зупинку приходив заздалегідь, поки не було інших пасажирів – щоб за допомогою водія, нікому не заважаючи, піднятися до салону.

По місту плавець завжди пересувався сам, без супроводжуючих. Навіть коли ставало вкрай складно.

"Найгірше було, коли в будинку ламався ліфт. А живу я на восьмому поверсі, – розповідає паралімпієць. – Доводилося спускатися сходами буквально на "п’ятій точці". Однією рукою тримався за перила, в іншій ніс складений візок. Щоб брюки не бруднити, обмотував їх чим-небудь. Але тренувань не пропускав".

Наполегливість і працьовитість швидко дали результат. Геннадій, спортсмен-початківець, не просто кваліфікувався на Паралімпіаду в Лондоні, але й переміг – зі світовим рекордом.

Згодом виграв кілька чемпіонатів світу і Європи, а на Іграх в Ріо виборов одразу дві золоті медалі у плаванні на спині. При цьому на 100-метрівці перевершив свій же світовий рекорд одразу на 15 секунд.

"Вітали всі, – каже рекордсмен, – навіть незнайомі люди. Говорять, з вас приклад потрібно брати. Мовляв, у порівнянні з вашими проблемами, наші – це взагалі ніщо".

Вдих-видих – і тільки вперед

"Нікого ніколи не слухайте, – каже Геннадій Бойко. – Вдих-видих – і тільки вперед! В житті, як і на дистанції, завжди потрібно боротися".

В його планах – участь в Паралімпіаді в Токіо, хоч у 2020-му спортсменові буде вже 46.

"Відпочинок нам тільки сниться, – каже він. – Це ж наша робота. Спортсмени, як і всі інші люди, так само щодня працюють".

До наступних ігор має ще закінчити навчання у миколаївській філії Києво-Могилянської академії. Непогано було б, говорить, і особисте життя налагодити. А ще – допомогти державі вийти на новий рівень у плані підтримки людей з особливими потребами.

За зразок рекомендує взяти столицю Великої Британії.

"Коли я Лондоні виїжджав в місто, то взагалі забував, що я на візку, – розповідає Геннадій. – Не було жодних перепон для мене, відкритий доступ до будь-якого закладу. Всюди пандуси і підйомники. На моїх очах бабуся, яка ледве-ледве ноги переставляє, прийшла до супермаркету, сіла в спеціальний електричний візок з кошиком для продуктів – і скупилася без проблем".

Україна, каже, теж нині рухається у вірному напрямку. З’являється все більше пандусів і з’їздів, місця на парковках, зникають бордюри.

"Це потрібно вирішувати. Приміром, у нас в Миколаєві є чудове місце – бульвар адмірала Макарова. Внизу річка. Але щоб до неї дістатися, потрібно спуститися довгими сходами. Для людини на візку це поки що – неможливо", – говорить Геннадій Бойко.

Антон Дацко

Народився: 24 травня 1983

Здобутки в Ріо: золото у фехтуванні

Діагноз: ураження опорно-рухового апарату

Мотивує до перемог: підтримка рідних

Для нього, як і для більшості людей з особливими потребами, спорт – чи не єдиний шанс на повноцінне життя. Саме завдяки спорту чемпіон Паралімпіади в Ріо-де-Жанейро у фехтуванні на шаблях Антон Дацко знайшов себе у житті після важкої травми.

"Я відчуваю, що воно мені йде на користь, – каже Антон, – що це мені потрібно, в першу чергу для підтримки фізичної форми, здоров’я. У фехтуванні немає величезних фізичних навантажень, але ти постійно рухаєшся. І щодня стаєш сильнішим. Я всім його рекомендую, а особливо людям з інвалідністю, які сидять вдома. Це дуже мотивує, дає бажання жити".

Антон ріс звичайним хлопчиком. Любив фізкультуру і різноманітні ігри. Грав у волейбол і боровся у дзюдо. Але професійно займатися спортом почав лише після того, як зазнав важкої травми.

"Мені було 16. Наче і дорослий вже, а насправді – така дитина, – пригадує спортсмен. – Захотілося горіхів. Поліз на дерево. Не помітив, що саме там проходить лінія електропередач. Напевне, вдарило струмом. Але я того не пам’ятаю. Прийшов до тями, вже коли приїхала швидка, а поруч була мама".

Антон отримав забій спинного мозку. З того часу він – на інвалідному візку. Під час тривалої реабілітації лікарі надихнули його на заняття спортом.

Фехтування частково компенсувало травму

"Казали, не треба опускати руки. Шукайте можливості – ви можете вчитися, працювати, займатися спортом. Я взяв участь у рекреаційних іграх, які проводять для неповносправних людей. Мені сподобалося, і я почав шукати можливості займатися цим регулярно. Зараз можу сказати, що фехтування частково компенсувало мені травму. Я веду дуже цікаве і насичене життя", – розповів Антон Дацко.

Антон пробував стріляти з лука, але цей вид спорту йому не підійшов.

"Там, – каже, – потрібна більша витривалість. Лук дуже важкий. Коли вперше взяв його до рук – одразу завалився".

Про лікувальні та реабілітаційні властивості фехтування відомо давно – трактати на цю тему писали ще у вісімнадцятому столітті. Цей вид спорту не тільки тренує людину фізично, але й розвиває інтелектуально.

За підрахунками, у нападі та захисті є по кілька тисяч прийомів. Тому жоден поєдинок не схожий на інший.

Бій суперники ведуть у статичному положенні, візки зафіксовані на місці. За правилами, той з учасників, які має коротші руки, обирає дистанцію для фехтування. Під час сутички спортсмен зобов’язаний вільною рукою триматися за візок. Забороняється підніматися у кріслі чи відривати ноги від підніжки.

До свого паралімпійського золота Антон Дацко йшов більше десяти років. У 2011-му став чемпіоном світу, у 2012-му – срібним призером Ігор в Лондоні.

Перед Ріо відчував, що готовий стати найкращим.

"Та попри це перемога була дуже емоційною. Це стан абсолютного щастя, – говорить чемпіон. – Рідні, близькі, увесь наш Буський район на Львівщині, прості українці – мене привітали усі. Це дуже приємно і мене особисто мотивує і далі працювати у спорті, приносити задоволення собі та іншим".

Було б складно, якби жив лише на пенсію

Антон Дацко ніколи не комплексував через візок.

"Відчуваю набагато більше незручностей через те, що пересуватися на ньому дуже складно, – розповідає він. – Це як біг з перешкодами. Навіть до магазину потрапити непросто".

Зараз спортсмен навчається на тренера у Миколаєві, в Національному університеті імені Макарова. Каже, там теж є проблеми: будівля старенька, тому на візку потрапити можна далеко не у всі аудиторії.

"І навчальні заклади не пристосовані для інвалідів, і під’їзди, і тротуари, і переходи, – каже Антон. – А доступність має важливе значення. Взагалі є багато проблем, які потрібно вирішувати. Почати хоча б із забезпечення: якби я жив на саму пенсію, не працював, то, напевне, виживати було б досить складно".

Заради підтримки людей з особливими потребами, залучення їх до занять спортом і активного способу життя, Антон Дацко разом з партнерами по збірній заснував благодійний фонд "Серце Лева".

"Після Паралімпіади з’явилося більше часу, – каже чемпіон Ріо. – І скоро, сподіваюся, ви почуєте про наші проекти".

Олександр Мащенко

Народився: 15 листопада 1985

Здобутки в Ріо: бронза у плаванні

Діагноз: тотальна сліпота

Мотивує до перемог: можливість випробувати себе

Він до нестями мріє знову побачити. Йому робили пересадку рогівки, але вона не прижилася. Втім, віра у те, що зір повернеться, допомагає йому рухатися вперед по життю.

"Мені досі іноді здається, що я просто захворів і скоро одужаю. Я ж пам’ятаю, як це – бачити", – говорить багаторазовий чемпіон і призер Паралімпійських ігор Олександр Мащенко.

Йому було 10, коли Сашко з товаришем вирішили потішитися саморобним феєрверком. Суміш вибухнула в руках у хлопчика.

"Момент вибуху не пам’ятаю, – каже він. – А коли вийшов на вулицю, все перед очима було, як в тумані".

З важкими опіками лікарі врешті-решт зуміли впоратися. А ось повернути зір – не вдалося.

"У тому віці я не розумів усієї глибини трагедії, – розповідає Олександр. – Лише з віком почав усвідомлювати, що означає – не бачити. Для батьків, звісно, це стало важким ударом. Їм довелося заново вчитися, як поводитися зі мною. Адже окрім моральних проблем, були і певні побутові складнощі".

З лікарні – в чемпіони

Після тривалого лікування Сашко з рідного Іловайська переїхав до Слов’янська – на навчання у школі-інтернаті для сліпих і слабозорих дітей. Лікувальну фізкультуру там викладав Андрій Казначеєв (нині – Заслужений тренер України). Саме він запропонував хлопцеві спробувати себе у спорті.

"Спершу було складно, – пригадує тренер, – організм після лікарень був слабким. Але з часом плавання стало його пристрастю".

Підготовка, тренування, результати – все це захопило Олександра. Раніше він нічого не знав про спорт для інвалідів. Але завдяки наполегливій праці вже в 14 років потрапив до складу збірної України і одразу став чемпіоном Паралімпійських ігор у Сіднеї.

З того часу його життя нерозривно пов’язане зі спортом. За плечима вже п’ять Паралімпіад. В особистій скарбничці – 8 медалей. Зокрема, і бронза Ріо-де-Жанейро за 100-метрівку батерфляєм.

У Олександра є диплом Слов’янського педагогічного університету, де він захищався за темою "Розвиток паралімпійського руху в Україні і в світі". Тож після спортивної кар’єри розпочне тренерську.

Знову побачити

З п’яти своїх Паралімпіад Олександр найчастіше згадує Лондон-2012.

"На вулицях міста нам аплодували, – розповідає він. – В жодній країні світу я не зустрічав такого ставлення. Для англійців усі учасники ігор були справжніми героями".

В британській столиці, за словами нашого паралімпійця, настільки все продумано, що сліпа людина може сама пересуватися по місту. В Європі загалом умови для людей з обмеженими можливостями значно комфортніші, ніж в Україні.

"Зайдеш до будь-якого ліфту – обов’язково є клавіші зі шрифтом для незрячих, – розказує Олександр. – І ці ліфти – в житлових будинках, у супермаркетах чи розважальних центрах – обладнані всім необхідним для людини на візку. Я нещодавно був у Харкові. Звернув увагу, що на жодній станції метро немає спеціальних підйомників для інвалідів. Виходить, метро для них просто-напросто недоступне".

Втім, прогрес все ж таки можна помітити.

"Настільки широко, як зараз, Паралімпійські ігри раніше не висвітлювали. Про них не говорили так багато. А це і є та підтримка, якої ми потребуємо, – каже плавець. – Думаю, завдяки паралімпійській команді люди по-іншому будуть дивитися на інвалідів на вулицях. Не будуть сторонитися їхніх проблем".

Знаменитий плавець живе і тренується у Слов’янську. Його рідний Іловайськ – під контролем ворога. Там, на окупованій території, залишилися його батьки. Там, в Іловайську, залишилися його спогади – це те єдине місто, яке він бачив на власні очі.

Війна відібрала у нього можливість постійно бути поруч зі своїми батьками. Втім, зараз поряд із чемпіоном – радіють перемогам і протистоять негараздам – дружина Оля і трирічний синочок Лев. І ніщо не забере в них віру у те, що Олександр Мащенко знову зможе бачити.

Віктор Смирнов

Народився: 2 серпня 1986

Здобутки в Ріо: срібло у плаванні

Діагноз: тотальна сліпота

Мотивує до перемог: любов до плавання

Депутат Віктор Смирнов на засідання слов’янської міської ради завжди приходить у стильних сонцезахисних окулярах. Один з найбільш активних у сесійній залі, він – абсолютно сліпий. Але скористатися цим його опоненти не зможуть, навіть якщо дуже захочеться, – Віктор не дає спуску нікому завдяки загартованому спортом характеру.

Він осліп у 8 років. В руках у Віті вибухнула відсиріла бертолетова сіль з шахтного саморятувальника. Хлопчика лікували в донецькому опіковому центрі, потім перевели до Одеси – але врятувати зір не вдалося.

До 9-го класу він навчався у спеціалізованій вечірній школі в Донецьку. Тричі на тиждень ходив до басейну. Але плавав, говорить, не на результат, а заради власного задоволення.

По-справжньому захопився спортом Віктор Смирнов після Паралімпіади в Сіднеї у 2000-му році. Каже, почув по телебаченню репортаж про сліпого хлопця зі Слов’янська Олександра Мащенка, який став чемпіоном тих Ігор.

Як виявилося, їхні долі перетиналися ще у 95-му. Саме тоді обидва, з різницею рівно в місяць, втратили зір через нещасні випадки. Хлопці одночасно лікувалися в опікових центрах. Вони особливо не спілкувалися між собою, але їх батьки були знайомі.

Дружба на все життя розпочалася вже у Слов’янській спеціалізованій школі-інтернаті для сліпих дітей. Віктор перейшов туди на навчання за порадою тренера Андрія Казначеєва – щоб мати можливість тренуватися в нього.

Наставник пригадує, з Віктором не завжди було просто.

"Він – досить товариський хлопець. Але виявився складним у плані психологічного впливу, налаштування, – розповів Андрій Вікторович. – Для тренера дуже важливо, аби контакт був двостороннім – щоб учень не замикався в собі, а розпитував, був готовий слухати, міняти щось. Тоді є і результат".

До плавання – з любов’ю

Ще один специфічний момент, до якого має призвичаїтися сліпий плавець, – це взаємодія з асистентом під час запливу.

Повністю незрячим спортсменам допомагають пливти так звані тапери (від французького "tapeur" – хлопати, стукати). На кожному краю басейну стоїть людина з довгою жердиною, схожою на вудочку, з м’яким м’ячиком на кінці. Коли плавець наближається до бортика, тапер торкається до нього м’ячем – щоб попередити спортсмена про розворот або фініш.

Віктор Смирнов зумів досить швидко опанувати науку плавання. Вже на першій своїй Паралімпіаді в Афінах-2004 показав, без перебільшень, фантастичний результат – 5 золотих, по одній срібній і бронзовій медалі. За той свій виступ 18-річний юнак удостоївся звання "Герой України".

Загалом на рахунку Віктора 14 паралімпійських нагород різного ґатунку. В Ріо 30-річний спортсмен став срібним призером на дистанції 200 метрів комплексним плаванням.

У спорті Віктор Смирнов досягнув всього. Та попри це продовжує тренування і підготовку до наступних стартів.

"Мені подобається цим займатися, – каже чемпіон. – Вже не можу жити без плавання. Буває, після змагань думаєш, що все остаточно набридло, а минає тиждень – і знову тягне на тренування".

Депутатська мрія

Про тренерську кар’єру Смирнов не думає – для себе обрав інший шлях. Завдяки активній громадянській позиції сьогодні він – один з найбільш шанованих жителів Слов’янська.

З 2014-го року дипломований юрист і управлінець – депутат міськради. Очолює комісію з питань спорту, медицини й освіти.

Лише за цей рік, розповідає, вдалося вибити гроші на закупівлю інвентарю для дитячих спортивних шкіл, запустити проект із заміни фільтрів у місцевому басейні та підняти стипендії міськради для юних спортсменів – з 92 до 332 гривень.

Окрема увага – на пільгові категорії населення. Найбільша, мабуть, перемога в цьому плані: в басейні, де тренується кілька чинних членів паралімпійської збірної України та підростаюче покоління, нарешті обладнають ліфт-підйомник для інвалідів.

"Проблем у місті вистачає, – каже депутат. – І у місцевих жителів, і, особливо, у вимушених переселенців".

Віктор і сам такий – вимушений переселенець. Коли почалася війна, поїхав з рідного Донецька, де працював і тренувався.

"Дуже рідко зараз буваю вдома, – говорить він. – Постійно переживаю за батьків, які там залишилися. Виїхати мама з татом не можуть – у нас там будинок і квартира. За ними потрібно доглядати. Якщо залишити – просто розтягнуть все".

Він дуже хоче повернутися додому.

"Хочеться, щоб в Україні знову був мир. Сьогодні це – моя мрія", – зізнається багаторазовий паралімпійський чемпіон Віктор Смирнов.

Оксана Зубковська

Народилася: 15 липня 1981

Здобутки в Ріо: золото у легкій атлетиці

Діагноз: слабозорість

Мотивує до перемог: можливість жити на повну

Вона впізнає людей за одягом і за кольором волосся. Більше триразовій паралімпійській чемпіонці зі стрибків у довжину Оксані Зубковській розгледіти важко – вона від народження має серйозні проблеми з зором.

"Звикла вже, – зізнається спортсменка. – Тим паче, я не знаю, як це – жити з повноцінним зором".

Українська легкоатлетка змагається у категорії Т12. Зір спортсменів цієї категорії класифікується як "дуже слабкий". Вони можуть бачити предмети на відстані не більше двох метрів, з кутом зору – лише 5 градусів.

Кілька разів Оксана проходила лікувальні курси, їй кололи вітаміни і давали пігулки. Але на даний момент наука безсильна – у її випадку зір корекції не піддається.

"Шанс на відновлення буде хіба тоді, коли медицина дійде до пересадки ока", – каже вона.

Довгі роки Оксана приховувала свою хворобу – від знайомих, учителів, однокласників.

"Дуже сильно комплексувала, – пригадує, – боялася, що будуть дражнити. Зараз своїй дитині я пояснюю, що окуляри – це нормально. А сама їх не носила. Нікому не пояснювала, що я погано бачу, – простіше було просто не спілкуватися".

Каже, спорт докорінно змінив її ставлення до життя. Вона поборола комплекси, зустріла людей, які не робили проблеми з її поганого зору.

Все що навколо – це спорт

Легкою атлетикою дівчинка почала займатися у 5-му класі. До того, розказує, про спорт взагалі не думала: потроху займалася танцями та випалювала по дереву. Після 10-го класу, коли нарешті з’явилися перші перемоги, перейшла на навчання до Броварського спортивного училища.

Згодом вступила до Інституту фізкультури – але тільки з другої спроби. Бо першого разу підвів зір – медична комісія не дала добро на навчання.

З медкомісіями Оксана Зубковська хитрувала ще не раз – приховувала хворобу, щоб отримати допуск на престижні змагання. Завдяки високим результатам вона потрапила до складу збірної на Олімпіаду в Афінах. Дуже переживала, що не вдалося пробитися до призової трійки.

Саме тоді вирішила: досить маскувати недугу. За результатами спеціальної медкомісії, Оксану Зубковську перевели в паралімпійський розряд.

Нині українка – триразова чемпіонка Параілімпіад. Була найкращою у секторі для стрибків у довжину в Пекіні, Лондоні і Ріо-де-Жанейро. У Бразилії стала єдиною, хто перелетів позначку 6 метрів (6.11м у найкращій спробі).

"Спорт – це моє життя. І все що навколо – це спорт, – каже Оксана. – Тож залишати його поки не збираюся. Хоч і планую другу дитину".

Чому інваліди не хочуть жити

Оксана Зубковська називає себе щасливою людиною. Але знайти себе у житті пощастило далеко не всім. Проблеми – в головах, вважає вона. Адже скрутне становище людей з особливими потребами в нашій країні пов’язане, насамперед, з нашим вихованням.

"Не повинно бути жодного розподілу, – каже легкоатлетка. – В Європі, наприклад, дитина з ДЦП грається на майданчику поруч з усіма – і ніхто не скаже, що вона якась не така. У нас таких дітей дорослі чомусь намагаються обходити стороною. Якщо людина без ніг чи має проблеми з хребтом, вона все одно – людина, в якої є душа і серце!".

Люди з додатковими потребами, які сидять вдома сам на сам зі своїми проблемами, мають заявити про них – і їм обов’язково допоможуть.

"Мені б дуже хотілося, щоб люди не мовчали, – каже Оксана. – Скажімо, якщо потрібна допомога, писали у тих же соцмережах: збираю на протез, на візок, бо хочу жити повноцінно. Тому що є люди, які сприймають це адекватно. Паралімпійці, які пройшли довгий шлях, щоб забезпечити себе і родину, першими прийдуть на допомогу".

На Іграх бачила різне: "У складі іноземних делегацій є такі, що взагалі не ворушаться, повністю паралізовані. Але вони слухають музику, подорожують, живуть, одним словом. Я в такі моменти думаю: а що з такими людьми роблять в Україні?".

Оксана Зубковська повідала шокуючу історію. Минулого року вулицями Києва чоловік котив лікарняне ліжко на коліщатках. На ньому лежала жінка. До найближчої лікарні було досить далеко. На запитання перехожих чоловік відповідав: це ми так гуляємо, візка у нас немає.

"Це страшно, – говорить Оксана. – Я бачила, як дбають про інвалідів у багатьох інших країнах. Наша влада теж повинна звернути увагу на жахливу ситуацію, в якій опинилися ці люди. Бо зараз вони просто не хочуть жити, часто самі роблять все, щоб померти. Тому що це не життя, а муки".