Большие Прицки Corporation. История села на Киевщине, без которого бы не было гостиниц Hyatt и одной из самых богатых семей США

Пятница, 6 октября 2023, 05:30
коллаж: Андрей Калистратенко

У жовтні 2015 року в невелике село Великі Пріцьки на Київщині завітали поважні гості: тодішні перша леді України Марина Порошенко, посол США Джеффрі Паєтт та очільниця Міністерства торгівлі США Пенні Пріцкер. 

Як повідомляли в посольстві США, непротокольну поїздку ініціював чиказький рабин Єхель Пупко, щоб ознайомити пані Пріцкер із батьківщиною її пращурів у Кагарлицькому районі.

Пенні Сью Пріцкер, яку Джо Байден у вересні 2023 року призначив спецпредставницею з питань економічного відновлення України – мільярдерка з однієї з найбагатших сімей Америки. 

Реклама:

Сукупні статки Пріцкерів, за даними "Forbes", перевищують $30 мільярдів. Пріцкери володіють всесвітньою мережею готелів Hyatt Hotels Corporation. А у 2019 році один із них, демократ Джей Роберт, став губернатором штату Іллінойс.

Здійснення американської мрії починалося з керуючого цукровим заводом на Київщині Якова Пріцкера. Спочатку він жив із сім'єю в Пріцьках, потім у Білій Церкві та Києві. Наприкінці 19-го століття, рятуючись від єврейських погромів у Російській імперії, емігрував у США, де його нащадки досягли вражаючих вершин. 

Як змінилися Великі Пріцьки після візиту впливової американки в 2015-му? Чим живе село під час війни? Та чому його вважають "місцем сили"? Читайте в репортажі УП.

Пріся

19 грудня 2017 року Великі Прицьки стали Великими Пріцьками. Для заміни "и" на "і" знадобилося 238 голосів депутатів Верховної Ради та підпис головуючого Андрія Парубія. 

У рішенні парламенту недоброзичливці вбачали подарунок ексміністерці торгівлі США, який максимально зблизив дивний топонім із прізвищем сім'ї Пріцкер. В пояснювальній записці до проєкту постанови стверджувалось: повернути "історичну назву" попросила громада. 

 
Староста Олександр Микитянський показує одну з табличок, яку сховали після 24.02.2022, щоб заплутати ворога
 
Фотокопія в сільському музеї. Пенні Пріцкер – у синьому 

Легенда Великих Пріцьок, якою охоче ділиться директорка сільського музею Надія Вегера-Предченко, сповнена гуманізму, містики та соціального підтексту. 

Реклама:

Колись давно бездітний пан-вдівець взяв на виховання у свій маєток сироту Прісю. Дівчина виросла мудрою. Мала тісний зв'язок з природою, зналась на травах, молитвами допомагала людям. Отримавши спадщину пана після того, як той відійшов у засвіти, Пріся зробила односільчан вільними.

– До неї приходили за порадами навіть з інших сіл, тому прозвали Велика Пріся, – переказує оповідання Надія Вегера-Предченко. – Так з'явилась і назва села. Але потім якийсь писар зробив помилку. Та ще й відбулося зросійщення. Стали казати "Великі Прицьки".

 
Пані Надія очолювала будинок культури в селі, була головною редакторкою газети в Кагарлику, а потім створила музей

Коли Пріся була вже в літах, набрала землі та пішла в монастир, де монахи старанно намолювали цю землю.

– Повернулась, заховала її по чотирьох кутах села, – розповідає пані Надія. – Було таке чи ні, а легенда залишилась. Люди вірять у ці обереги. Коли насувається якась біда, кажуть: "У нас все буде добре. Нас захистить Велика Пріся".

Так і є, щось нам тут допомагає.

Пауза

Після повномасштабного вторгнення Росії віру в небесний захист мешканці Великих Пріцьок підкріпили діями.

– Готувались до найгіршого, – згадує староста Олександр Микитянський. – Блокпостів наробили з хлопцями. Засідки з закладками (коктейлями Молотова – УП).

Але все обійшлось, ворог до села за 90 кілометрів на південь від Києва не дійшов.

Сьогодні місцеві плетуть маскувальні сітки. Відправляють на фронт борщові заправки, заготовляють овочі.

В селі на 600-700 мешканців із сумом згадують, як велика війна поставила на паузу розвиток Великих Пріцьок. 

 
Жінки з сільського ансамблю чергують репетиції з волонтерськими справами 
 
Природа Великих Пріцьок – суміш озер, пагорбів та лісу

– Дорогу, на жаль, не добудували, – каже староста. – Такий був вистражданий проєкт, скільки ми вибігали (по кабінетах – УП)! Встигли з масштабного зробити водостоки, стічні комунікації, як у місті, з люками, усім.

– Стоки йдуть до ставка, де мали бути очисні споруди, – продовжує Олександр Микитянський. – Уздовж кожної сторони дороги планувався тротуар через все село. 

Поставили освітлення з сонячними батареями на пішохідному переході. Взялись так, що, мабуть, вже весною 2022 року була б красотища…

Тієї ж весни громаді мали виділити півтора мільйона гривень на створення парку. 

 
Проєкт парку розробила ландшафтна дизайнерка з Києва Олена Гнєзділова

– Ходімте, я похвастаюсь, – веде в кабінет староста та розгортає кольоровий план. – Це не просто цікава річ. Можна сказати, це шматок мого життя. Стільки сил поклав на нього. 

Реклама:

Канатні атракціони, тренажери, дитячий майданчик, огорожа, доріжки та лавки посеред ялинок – якби не росіяни, в новий парк вже б приїжджали з сусідніх сіл.

– Але які то проблеми? – зітхає староста. – Всі наші проблеми зараз меркнуть на фоні того, що відбувається на фронті.

 
Меморіал загиблим у Другій світовій

Стогін

Вулиця Центральна – частина дороги між Кагарликом і Ржищевом – розрізає Великі Пріцьки навпіл. Якщо не зупинятися, то проїхати їх можна за декілька хвилин, не помітивши залишки старовини. 

В музеї, відкритому декілька років тому на другому поверсі сільради, є зображення життя до приходу більшовиків, коли цукровим заводом керував Яков Пріцкер.

– Ось цукроварня та кагатне поле (майданчик, де зберігають та подають на завод цукровий буряк – УП), – показує Надія Вегера-Предченко. – Вагова, кочегарка, сторожка. Дві труби та пожежна вежа. Тут якісь адмінприміщення. Ставочок. 

Ось возом на гору їде людина. Хтось щось важить. Це – кочегар.

 
Фотокопія малюнка початку минулого століття

– Отут жили працівники, а вище – бачите? – панський маєток. Ще був господарчий двір, у якому пізніше відкрили лікарню. Далі гостинний двір. А це – церква, – продовжує відновлювати минуле директорка музею.

Маєток не пережив революції 1917 року. А територія заводу, де працював предок американських мільярдерів, давно поросла кущами. 

Залишилась єдина будівля – складське приміщення з цегли пісочного кольору. Як свідок тих часів, коли люди мали натхнення зводити індустріальні споруди схожими чи то на церкви, чи то на фортеці.

 
Зараз тут розташований фермерський склад
 
Комора, яку зробили зі зруйнованої в минулому столітті старої дерев'яної церкви 

Сучасну невеличку церкву в центрі села не порівняти з тією, що була колись. 

Історичні документи свідчать: щонайменше 300 років тому тут, на горі, був сосновий храм з трьома куполами. Але він згорів у 1785 році. Новий, із дзвінницею та п'ятьма банями, збудували в 1854 році. Проте він не пережив 20 століття.

– Ця церква була такої висоти, що один наш мешканець розповідав: коли малим заліз на самий верх, бачив звідти куполи Києво-Печерської Лаври. А моя бабуся казала, що коли там ще правили та співали, був такий "ефект органу". Відчуття невагомости, ніби ти трохи підіймаєшся над підлогою, – ділиться пані Надія.

Реклама:

Храм, каже вона, знищили місцеві "активісти" у 1960-х. Коли скинули дзвони, вчителі в місцевій школі перестали вести урок. 

– Віра Василівна – сьогодні вона поважна пенсіонерка – свідчила: в той момент мурахи пішли по шкірі. Коли церкву обмотали ланцюгами і тягнули, був такий звук, ніби когось мучать. Народ прятався у хатах та вуха затуляв від того мученицького стогону, – каже пані Надія.

 
Хрест на найвищому пагорбі Великих Пріцьок, де стояв старовинний храм

Чоботар

Лука Якимович Масленко, репресований уродженець Великих Пріцьок, помер на каторжному будівництві залізниці в Нижньому Тагілі в 1930-х роках. 

Його мати Параска працювала на цукрозаводі в Пріцьках. Підіймаючи гарби, травмувала хребет. Заміж вродливу від народження калічку ніхто не взяв. Але Параска наважилась народити "сама".

Грамоті її син Лука навчився в батюшки, допомагаючи в храмі. Професію отримав, коли мати вмовила сільського шевця взяти хлопця в підмайстри.

– До нього йшли звідусюди. Коли була голодовка в 33-му, врятувало сім'ю те, що він виготовляв чоботи за харчі. Такий був мій дід, – посміхається Надія Вегера-Предченко.

– Мати згадувала: лягає спати, а Лука Якимович працює з дерев'яними гвіздочками в зубах, цокає, – продовжує директорка музею. – Встає – знов цокає. Вона не бачила, коли батько спав. 

 
Ті самі чоботи та колодки

"Просвітити" шевця Луку, якого земляки запрошували читати молитви над небіжчиками, комуністи намагалися двічі. Перший раз він був "на перевихованні" менше року. Потім, не бажаючи кидати божу справу, потрапив у Нижній Тагіл, де залишився в невідомій могилі.

– Реабілітували його у 80-х, а до того сім'я жила з клеймом "вороги народу". Ось, збереглися його колодки та чоботи, які він колись зробив, показує Надія Вегера-Предченко.

 
Мешканка Великих Пріцьок Валентина Олексіївна робить такі самі килимки, що плели колись 

– Що вас ще цікавить? – водить вона музеєм. – Я можу годинами розповідати про експонати. Хочете щось особливе? 

Ось, ніби звичайна чашка. Її у 1964 році моїй наставниці Надії Дмитрівні Коваленко (педагог, діячка українського національного руху в СРСР – УП) подарував Михайло Стельмах. Прийшов та сказав: "Весь Київ обійшов, тримай. Знаю, що ти таке любиш".

Ця чашка була з нею все життя, а незадовго до смерті вона передала її музею.

 
Чашка з небанальною історією та творчою енергетикою

Віра

Капітал та впливовість сім'ї Пріцкер пам'ять про інших визначних земляків у Великих Пріцьках не затьмарили.

Реклама:

Підкорювати вершини можна різні. 25 липня 1981 року під час спуску з піку 6457 на Памірі загинув 40-річний тренер, досвідчений альпініст Василь Ковтун.

– Це ще один наш земляк, – показує старе фото Надія Вегера-Предченко. Пащевський Павло Іванович, капелан армії УНР. А це – Олексій Булига, поет-шістдесятник та винахідник. Прожив всього 28 років. Працював із академіком Хрєновим в Інституті електрозварювання.

Художники, письменники, медики, архітектори – пані Надія називає прізвища одне за одним.

 
Ботанічна пам'ятка природи на узбіччі дороги з Великих Пріцьок у Ржищів – трьохсотрічна "Осика-цариця" заввишки 20 метрів та обхватом 10 метрів

– Звідки у вас стільки талановитих людей? – цікавиться репортер УП.

– Ви вірите в енергетичні потоки? – питає жінка і веде далі, отримавши негативну відповідь: Я вірю в місця сили. У нас благословенна Богом земля. Ми не краще і не гірше за інших. Але щось у Великих Пріцьках таке є, що налаштовує на творчість.

Серед тих, про кого не забувають місцеві – зо 20 бійців, які боронять Україну від російського нападу. На щастя, всі вони живі.

– В одного хлопчика було поранення, несумісне з життям, йому розірвало живіт. Але його чудом врятували лікарі, – каже Надія Вегера-Предченко.

– То він та інші живі завдяки вашій берегині Прісі? – питає журналіст.

– Не хочу це казати вголос (щоб не наврочити – УП), – відповідає, – але ми всі у Великих Пріцьках віримо, що все буде добре.

 
Надія Вегера-Предченко: "Наші люди, весь український народ не сам по собі. Нам Бог допомагає"

Євген Руденко, Руслан Лебедєв (фото, відео) – УП

Чому вам варто приєднатися до Клубу УП?
Увесь контент Української правди – безоплатний і завжди таким буде. Наша журналістська команда працює для того, щоб ви знали – "Яка вона, справжня Україна?". Щоб знайти правду, треба вміти чути не лише себе, а й інших. Нам важливо спілкуватись з вами у Клубі УП – а ваша підтримка вільних медіа у важкі часи важлива, як ніколи.
Євген Руденко – журналіст УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Главное на Украинской правде