Большие Прицки Corporation. История села на Киевщине, без которого бы не было гостиниц Hyatt и одной из самых богатых семей США
![](https://img.pravda.com/images/doc/9/8/9892f74-pritz1680.jpg)
У жовтні 2015 року в невелике село Великі Пріцьки на Київщині завітали поважні гості: тодішні перша леді України Марина Порошенко, посол США Джеффрі Паєтт та очільниця Міністерства торгівлі США Пенні Пріцкер.
Як повідомляли в посольстві США, непротокольну поїздку ініціював чиказький рабин Єхель Пупко, щоб ознайомити пані Пріцкер із батьківщиною її пращурів у Кагарлицькому районі.
Пенні Сью Пріцкер, яку Джо Байден у вересні 2023 року призначив спецпредставницею з питань економічного відновлення України – мільярдерка з однієї з найбагатших сімей Америки.
Сукупні статки Пріцкерів, за даними "Forbes", перевищують $30 мільярдів. Пріцкери володіють всесвітньою мережею готелів Hyatt Hotels Corporation. А у 2019 році один із них, демократ Джей Роберт, став губернатором штату Іллінойс.
Здійснення американської мрії починалося з керуючого цукровим заводом на Київщині Якова Пріцкера. Спочатку він жив із сім'єю в Пріцьках, потім у Білій Церкві та Києві. Наприкінці 19-го століття, рятуючись від єврейських погромів у Російській імперії, емігрував у США, де його нащадки досягли вражаючих вершин.
Як змінилися Великі Пріцьки після візиту впливової американки в 2015-му? Чим живе село під час війни? Та чому його вважають "місцем сили"? Читайте в репортажі УП.
Пріся
19 грудня 2017 року Великі Прицьки стали Великими Пріцьками. Для заміни "и" на "і" знадобилося 238 голосів депутатів Верховної Ради та підпис головуючого Андрія Парубія.
У рішенні парламенту недоброзичливці вбачали подарунок ексміністерці торгівлі США, який максимально зблизив дивний топонім із прізвищем сім'ї Пріцкер. В пояснювальній записці до проєкту постанови стверджувалось: повернути "історичну назву" попросила громада.
![](http://img.pravda.com/images/doc/5/0/50730bd-3-----.jpg)
![](http://img.pravda.com/images/doc/6/7/6760bdc-4-----.jpg)
Легенда Великих Пріцьок, якою охоче ділиться директорка сільського музею Надія Вегера-Предченко, сповнена гуманізму, містики та соціального підтексту.
– До неї приходили за порадами навіть з інших сіл, тому прозвали Велика Пріся, – переказує оповідання Надія Вегера-Предченко. – Так з'явилась і назва села. Але потім якийсь писар зробив помилку. Та ще й відбулося зросійщення. Стали казати "Великі Прицьки".
![](http://img.pravda.com/images/doc/7/e/7e38202-5-----.jpg)
Коли Пріся була вже в літах, набрала землі та пішла в монастир, де монахи старанно намолювали цю землю.
– Повернулась, заховала її по чотирьох кутах села, – розповідає пані Надія. – Було таке чи ні, а легенда залишилась. Люди вірять у ці обереги. Коли насувається якась біда, кажуть: "У нас все буде добре. Нас захистить Велика Пріся".
Так і є, щось нам тут допомагає.
Пауза
Після повномасштабного вторгнення Росії віру в небесний захист мешканці Великих Пріцьок підкріпили діями.
– Готувались до найгіршого, – згадує староста Олександр Микитянський. – Блокпостів наробили з хлопцями. Засідки з закладками (коктейлями Молотова – УП).
Але все обійшлось, ворог до села за 90 кілометрів на південь від Києва не дійшов.
Сьогодні місцеві плетуть маскувальні сітки. Відправляють на фронт борщові заправки, заготовляють овочі.
В селі на 600-700 мешканців із сумом згадують, як велика війна поставила на паузу розвиток Великих Пріцьок.
![](http://img.pravda.com/images/doc/9/f/9f52120-6-----.jpg)
![](http://img.pravda.com/images/doc/b/b/bb3ed69-7-----.jpg)
– Дорогу, на жаль, не добудували, – каже староста. – Такий був вистражданий проєкт, скільки ми вибігали (по кабінетах – УП)! Встигли з масштабного зробити водостоки, стічні комунікації, як у місті, з люками, усім.
– Стоки йдуть до ставка, де мали бути очисні споруди, – продовжує Олександр Микитянський. – Уздовж кожної сторони дороги планувався тротуар через все село.
Поставили освітлення з сонячними батареями на пішохідному переході. Взялись так, що, мабуть, вже весною 2022 року була б красотища…
Тієї ж весни громаді мали виділити півтора мільйона гривень на створення парку.
![](http://img.pravda.com/images/doc/d/8/d8410d2-8-----.jpg)
– Ходімте, я похвастаюсь, – веде в кабінет староста та розгортає кольоровий план. – Це не просто цікава річ. Можна сказати, це шматок мого життя. Стільки сил поклав на нього.
– Але які то проблеми? – зітхає староста. – Всі наші проблеми зараз меркнуть на фоні того, що відбувається на фронті.
![](http://img.pravda.com/images/doc/e/e/eec0d46-9-----.jpg)
Стогін
Вулиця Центральна – частина дороги між Кагарликом і Ржищевом – розрізає Великі Пріцьки навпіл. Якщо не зупинятися, то проїхати їх можна за декілька хвилин, не помітивши залишки старовини.
В музеї, відкритому декілька років тому на другому поверсі сільради, є зображення життя до приходу більшовиків, коли цукровим заводом керував Яков Пріцкер.
– Ось цукроварня та кагатне поле (майданчик, де зберігають та подають на завод цукровий буряк – УП), – показує Надія Вегера-Предченко. – Вагова, кочегарка, сторожка. Дві труби та пожежна вежа. Тут якісь адмінприміщення. Ставочок.
Ось возом на гору їде людина. Хтось щось важить. Це – кочегар.
![](http://img.pravda.com/images/doc/0/a/0a9efdd-10-----.jpg)
– Отут жили працівники, а вище – бачите? – панський маєток. Ще був господарчий двір, у якому пізніше відкрили лікарню. Далі гостинний двір. А це – церква, – продовжує відновлювати минуле директорка музею.
Маєток не пережив революції 1917 року. А територія заводу, де працював предок американських мільярдерів, давно поросла кущами.
Залишилась єдина будівля – складське приміщення з цегли пісочного кольору. Як свідок тих часів, коли люди мали натхнення зводити індустріальні споруди схожими чи то на церкви, чи то на фортеці.
![](http://img.pravda.com/images/doc/2/2/220475a-11-----.jpg)
![](http://img.pravda.com/images/doc/3/7/37d4b83-12-----.jpg)
Сучасну невеличку церкву в центрі села не порівняти з тією, що була колись.
Історичні документи свідчать: щонайменше 300 років тому тут, на горі, був сосновий храм з трьома куполами. Але він згорів у 1785 році. Новий, із дзвінницею та п'ятьма банями, збудували в 1854 році. Проте він не пережив 20 століття.
– Ця церква була такої висоти, що один наш мешканець розповідав: коли малим заліз на самий верх, бачив звідти куполи Києво-Печерської Лаври. А моя бабуся казала, що коли там ще правили та співали, був такий "ефект органу". Відчуття невагомости, ніби ти трохи підіймаєшся над підлогою, – ділиться пані Надія.
– Віра Василівна – сьогодні вона поважна пенсіонерка – свідчила: в той момент мурахи пішли по шкірі. Коли церкву обмотали ланцюгами і тягнули, був такий звук, ніби когось мучать. Народ прятався у хатах та вуха затуляв від того мученицького стогону, – каже пані Надія.
![](http://img.pravda.com/images/doc/5/4/548431a-13-----.jpg)
Чоботар
Лука Якимович Масленко, репресований уродженець Великих Пріцьок, помер на каторжному будівництві залізниці в Нижньому Тагілі в 1930-х роках.
Його мати Параска працювала на цукрозаводі в Пріцьках. Підіймаючи гарби, травмувала хребет. Заміж вродливу від народження калічку ніхто не взяв. Але Параска наважилась народити "сама".
Грамоті її син Лука навчився в батюшки, допомагаючи в храмі. Професію отримав, коли мати вмовила сільського шевця взяти хлопця в підмайстри.
– До нього йшли звідусюди. Коли була голодовка в 33-му, врятувало сім'ю те, що він виготовляв чоботи за харчі. Такий був мій дід, – посміхається Надія Вегера-Предченко.
– Мати згадувала: лягає спати, а Лука Якимович працює з дерев'яними гвіздочками в зубах, цокає, – продовжує директорка музею. – Встає – знов цокає. Вона не бачила, коли батько спав.
![](http://img.pravda.com/images/doc/7/2/72e0330-14-----.jpg)
"Просвітити" шевця Луку, якого земляки запрошували читати молитви над небіжчиками, комуністи намагалися двічі. Перший раз він був "на перевихованні" менше року. Потім, не бажаючи кидати божу справу, потрапив у Нижній Тагіл, де залишився в невідомій могилі.
– Реабілітували його у 80-х, а до того сім'я жила з клеймом "вороги народу". Ось, збереглися його колодки та чоботи, які він колись зробив, – показує Надія Вегера-Предченко.
![](http://img.pravda.com/images/doc/8/c/8c7e6e2-15-----.jpg)
– Що вас ще цікавить? – водить вона музеєм. – Я можу годинами розповідати про експонати. Хочете щось особливе?
Ось, ніби звичайна чашка. Її у 1964 році моїй наставниці Надії Дмитрівні Коваленко (педагог, діячка українського національного руху в СРСР – УП) подарував Михайло Стельмах. Прийшов та сказав: "Весь Київ обійшов, тримай. Знаю, що ти таке любиш".
Ця чашка була з нею все життя, а незадовго до смерті вона передала її музею.
![](http://img.pravda.com/images/doc/a/b/aba9740-16-----.jpg)
Віра
Капітал та впливовість сім'ї Пріцкер пам'ять про інших визначних земляків у Великих Пріцьках не затьмарили.
– Це ще один наш земляк, – показує старе фото Надія Вегера-Предченко. – Пащевський Павло Іванович, капелан армії УНР. А це – Олексій Булига, поет-шістдесятник та винахідник. Прожив всього 28 років. Працював із академіком Хрєновим в Інституті електрозварювання.
Художники, письменники, медики, архітектори – пані Надія називає прізвища одне за одним.
![](http://img.pravda.com/images/doc/c/f/cf31632-17-----.jpg)
– Звідки у вас стільки талановитих людей? – цікавиться репортер УП.
– Ви вірите в енергетичні потоки? – питає жінка і веде далі, отримавши негативну відповідь: Я вірю в місця сили. У нас благословенна Богом земля. Ми не краще і не гірше за інших. Але щось у Великих Пріцьках таке є, що налаштовує на творчість.
Серед тих, про кого не забувають місцеві – зо 20 бійців, які боронять Україну від російського нападу. На щастя, всі вони живі.
– В одного хлопчика було поранення, несумісне з життям, йому розірвало живіт. Але його чудом врятували лікарі, – каже Надія Вегера-Предченко.
– То він та інші живі завдяки вашій берегині Прісі? – питає журналіст.
– Не хочу це казати вголос (щоб не наврочити – УП), – відповідає, – але ми всі у Великих Пріцьках віримо, що все буде добре.
![](http://img.pravda.com/images/doc/f/2/f229651-18-----.jpg)
Євген Руденко, Руслан Лебедєв (фото, відео) – УП