Рабы … мы?

Президент - це обличчя України. Патріот, що уособлює український менталітет, світогляд і прагнення. Стратег, якому громадою доручено формувати місце України у світі, захищати її інтереси в мирний та воєнний час.

Прем'єр - це найманий урядник. Управлінець, лідер, професіонал, що призначається сьогодні хоча й не усім народом, але його найкращими представниками (в цьому місці слід сміятися, але це - історія до інших виборів).

Будь-який фахівець з підбору кадрів та психолог підтвердить, що вимоги до кандидатів на ці позиції є не просто різними, а у деяких підходах навіть протилежними. Тобто не може з прем'єра вийти гарний президент, а успішний президент ніколи не впорається з керівництвом таким великим складним підприємством, яким є Держава.

Тому стверджую, що ті змагання, які ми маємо можливість спостерігати останнім часом, не є власне конкурсом на посаду прем'єра чи президента, але змаганням лише за одне - за владу. І президент впевнений, що потім поставить "свого" прем'єра, а прем'єр мріє, що обмежить повноваження президента, і тим самим кожен з них прагне отримати усю повноту влади.

Причому така боротьба за владу передбачає її подальше використання лише на дві цілі: утримати цю владу якнайдовше та використати її для власного збагачення. Очевидно, що при такому підході голоси народу - лише інструмент, що з одного боку, є прикрою необхідністю, з іншого, - дає змогу отримати нероздільну владу зовні легітимним шляхом.

Чи можуть українці все ж відійти від ролі виборця-статиста, інструмента в руках карабасів-барабасів, і почати відігравати роль роботодавця, своїм голосом винаймаючи найбільш ефективних кандидатів на вказані позиції, а потім справедливо і суворо вимагаючи результату?

Очевидно, що не лише можуть, але й повинні. Але для того, щоб змінити свою роль, слід змінити себе. Кожному окремо і усім разом. Бо основна проблема в тому, що раби не можуть винайняти на роботу урядника і потім вимагати від нього ефективної роботи, звільняючи негайно, якщо є хоч якісь сумніви в його професіоналізмі чи ефективності, і жорстко караючи, якщо прокрався.

Раби можуть лише обрати найкращого господаря. А найкращий господар може не бути ані фахівцем, ані розумним, ані освіченим, ані патріотом, що ми і маємо нещастя спостерігати!

Найкращий господар - це той, що купить більшу миску, покладе туди більшу кістку зі свого столу, битиме по ребрам не підкованим чоботом, а китайською загумованою бамбуковою палицею.

Вони кажуть нам: ми дамо вам робочі місця! ми збільшимо вам зарплати та пенсії! ми зменшимо термін служби в армії! ми побудуємо кожному дешеву будку ...

І тут виникає проста думка, а чому власне ВОНИ повинні щось нам давати? Чому не МИ маємо їм казати, що нам потрібно, а потім за хорошу роботу давати їм більшу зарплату, службову квартиру, а у випадку поганої роботи - давати доброго копняка?

Аналізуючи передвиборчі програми та особистості сьогоднішніх кандидатів на посаду президента, у мене чітко складається враження, що ми усі, як завше, знову обираємо собі господаря. Причому у сьогоднішній ситуації все ще гірше. Кожен з нас навіть не має права обирати собі кращого господаря.

Нам кажуть, обери мене, а інакше прийде ТОЙ, хто особисто для тебе буде гіршим господарем, даватиме менше кісток тобі, а більше - сусідові.

Написаним я звертаюся до усіх, хто розділяє наведені вище думки, і пропоную спробувати змінити себе вже сьогодні. Якщо в першому турі ви голосували проти усіх, чи за кандидата, що не пройшов у другий тур, давайте голосувати у другому турі проти обох. І тим самим продемонструємо, що президент, навіть формально легально обраний, не є і не може бути президентом української держави, бо народ його не вважає достойним.

Якщо нас буде мало, ну що ж, значить встановимо факт, що Україна - держава, населена рабами, а тому це нормально, що у ній панує рабовласницький лад. І тоді сподіватимемося лише на краще майбутнє - хто для держави, хто для себе особисто.

А якщо нас буде багато, на що я щиро покладаюся, то буде привід визнати, що обраний незначною меншістю президент не є виразником інтересів українського народу, а тому має бути, наприклад, губернатором якогось регіону, де його за щось люблять і поважають, а не займати найвищу посаду в одній з найбільших європейських держав.

А потім влаштуємо майдан, вдесятеро потужніший за попередній, і вимагатимемо нових виборів, нових кандидатів і нового кращого життя.

Слава Україні!

Сергій Редчиць, для УП