А сколько ты способен заплатить за газ?

Останні тижні повернули в суспільство України буремний дух середини 2000-х. Хоча навряд чи Харківська угода зможе підняти народний супротив на таку ж височінь, що й фальсифіковані командою Януковича вибори в 2004-му році.

Однак, не концентруючись на емоціях, хочеться звернути увагу на економічний аспект сьогоднішньої ратифікації Харківської угоди Верховною Радою.

Ця угода відкрито пов'язала ціну на газ із готовністю України продовжити термін перебування Чорноморського Флоту Росії в Севастополі.

Проте в пресі та суспільстві чомусь мало говорять про, м'яко кажучи, непослідовність російського уряду у своїх діях. Менш ніж за рік до цього вони запевняли й весь світ, і нас із вами, що зростання ціни на газ для України не має ніякого політичного підґрунтя. Мовляв, воно лише відповідає ринковій кон'юнктурі.

Нам у це мало вірилось.

"Весь світ" сприймав це скептично, однак вважав позицію Росії послідовною. Зрештою, громадяни й корпорації всього розвиненого світу платять ринкові ціни за спожиті енергоносії. Тому - абсолютно очікувано не розуміють, чому ринкова економіка України має бути виключенням із цього правила.

Однак уже сьогодні Росія не проти поступитися 4 мільярдами доларів прибутків на рік задля закріплення своєї геополітичної присутності на Кримському півострові.

Хоча, згідно з російськими оглядачами, і з ними не можна не погодитись, гарантії дотримання положень Харківської угоди в довгостроковій перспективі є досить примарними.

Адже нещодавня історія відносин між Україною та Росією є чудовою ілюстрацією того, що "ничто не вечно под луной".

Однак турботу викликає інше.

Не таємниця, що економіка України зараз переживає важку структурну кризу, яка за масштабами скоро може зрівнятися із кризою 90-х років. Основними чинниками, цитую першого віце-прем'єра Андрія Клюєва, є "структурна відсталість економіки, а також залежність від кон'юнктури зовнішнього ринку та низька конкурентоспроможність".

Отже, наші багаторічні "годувальники" у вигляді металу, труб, зерна, соняшника, базової хімії тощо - підклали нам велику свиню.

Трагедія в тому, що за 19 років незалежності, не зважаючи на заклики й програми різнокольорових політичних сил, структура національної економіки не зазнала майже жодних позитивних зрушень.

Левова частка національного доходу припадає на низькотехнологічні, матеріало- та енергозатратні галузі, у яких майже тотально ігноруються інноваційні зміни. Як наслідок, ці галузі неспроможні підвищити рівень доданої вартості через підвищення конкурентоспроможності та вдосконалення процесів менеджменту й виробництва.

Як і 20, і 10, і 5 років тому, наші прибутки перш за все залежать від низької вартості енергоносіїв. При чому не наших, а імпортованих.

Тому не може не пригнічувати, коли новий уряд, у перші місяці свого існування, ризикує міжнародним іміджем, ігнорує громадську думку великої частини населення України - та йде ва-банк і ставить усе на зниження ціни за російський газ.

Уряд і президент знову й знову, як мантру, продають нам логічний ланцюг "РЧФ у Криму - дешевий газ - зниження дефіциту бюджету - отримання чергового траншу МВФ - покращення вашого життя вже сьогодні".

І це лякає.

Невже дешевий газ - це єдине, що може врятувати економіку України та "нагодувати" її громадян?

А чи замислюємося ми над тим, чи буде наше життя "покращене" завтра чи післязавтра, чи через 50 років?

Бо ми раз у раз відкладаємо такі болючі, але такі необхідні реформи тарифікації енергоносіїв. Коли їхня ринкова вартість має покриватися не державними субсидіями, а платою населення та компаній.

Але ж для цього треба реально підвищити їхню платоспроможність. А отже, реформувати податкову систему, яка нині набула просто фантасмагоричного вигляду.

Непопулярні економічні реформи вимагають сильної й послідовної влади. Вочевидь її в нас не було й не буде, не зважаючи на спроби Партії регіонів позиціонувати себе саме в цій ніші.

А тих, хто хоче "конструктивно протестувати" проти Харківських угод, я би хотіла дещо запитати.

А чи готові ми ступити на інший шлях, через призму власних дій та переконань, яким би важким він не здавався сьогодні?

Ми маємо платити ринкову ціну за газ, але не можемо її собі дозволити. А чи російський газ єдине паливо, яке ми можемо використати? Що ми можемо зробити для збільшення української енергонезалежності?

Що ми робимо з покладами нафти й газу в Чорному морі?

Що ми робимо для розвідки покладів сланцевого газу в Україні, родовища якого в США, Канаді та Польщі вже визнані одними з найбільших у світі й завдають керівництву Газпрому неабиякого дискомфорту?

Чому ми вперто хочемо "газифікувати" геть усе, коли більшість потреб домогосподарств, а також деяких підприємств, можуть бути задоволені альтернативними джерелами енергії - сонячною, вітровою, біо, геотермальною?

Що ми маємо зробити, щоб перестати "гріти атмосферу"?

Може як слід утеплити наші будинки і квартири, щоб не замерзати в них у морозні зими? Або, нарешті, навчитися регулювати температуру обігріву, щоб відпала необхідність відкривати вікна в деяких квартирах посеред тієї ж таки морозної зими?

Це дорого, скажете ви. До того ж, реалізація всіх цих проектів забере не одне десятиліття.

А не дорого платити таку ціну за газ, на яку сьогодні погодилась Верховна Рада? І чи не на десятиліття залежності, як мінімум до 2042 року, готують нас наші керманичі сьогодні?

Ми не маємо платити "геополітичну" ціну за власну нездатність проводити економічні реформи. Ми маємо платити за це із власної кишені.

Тобто - погодитись вже сьогодні на радикальні й болючі зміни, національні та індивідуальні.

Ольга Мрінська, спеціально для УП