По 2,5 м2 от налогоплательщиков для украинских "белых воротничков"

"Статті-тристашістдесятки" Кримінального кодексу України, як їх називають криміналісти, сьогодні прикують увагу не тільки чиновників і керівників підприємств, які перебувають під прямою загрозою їх інкримінування, але й тих українців, яких проблеми з кримінально-правовим ухилом зазвичай мало турбують.

Зловживання владою або службовим становищем і перевищення влади або службового становища сьогодні стали чи не найпопулярнішими статтями КК.

Втім, їхня нинішня актуальність, пов'язана з іменами Тимошенко, Луценка, Корнійчука та інших "білих комірців", а надто з затриманнями чи не під стінами пологового будинку і посеред білого дня та утриманням під вартою, що супроводжують деякі з порушених кримінальних справ, ніяк не вкладається в світовий досвід та вітчизняні статистичні дані.

Ще у 40-их роках минулого століття у кримінології з'явився новий термін – "білокомірцева злочинність". Запропонований американським кримінологом Сатерлендом (Sutherland, White-Collar-Crime, 1949), цей термін поширився в кримінально-правовій доктрині та кримінологічній науці не тільки США, але й в інших країнах, щоправда уже у 80-их роках.

Утвердження демократичних цінностей в провідних країнах Заходу було нерозривно пов'язано з усвідомленням того факту, що особи, які посідають високе соціально-економічне становище, теж здатні порушувати закони, що регулюють їх професійну діяльність.

Відтак, у кримінологів з'явився новий об'єкт досліджень, а у криміналістів – нові "клієнти" з особливим статусом. В суспільстві ж голосно заговорили про корупцію у вищих ешелонах влади та політичну злочинність.

Не заглиблюючись у те, що у науках кримінально-правового циклу до цих пір точаться дискусії щодо уточнення змісту поняття "білокомірцева злочинність", що нині його все ж таки переважно використовують у сфері економічної (бізнесової) злочинності, факт залишається фактом – "білокомірцеві" є іншими, особливими злочинцями, які не застосовують насильство, не вбивають своїх жертв, не вчиняють розбійні напади і грабежі.

Вони взагалі дистанційовані від потерпілих, оскільки отримують злочинні доходи за рахунок абстрактних в матеріальному плані суспільства, платників податків і споживачів з використанням свого службового становища. Відтак і превентивні заходи щодо діянь "білих комірців" та їх відповідальність за вчинені правопорушення мають особливий прояв.

При цьому не варто сприймати цю тезу так, що особливість цих правопорушників пов'язується з привілейованим до них ставленням у кримінальній юстиції.

Зовсім ні – просто в кожній країні, де шанують права людини і, зокрема, платника податків, при здійсненні кримінально-процесуального переслідування виділяють особливі категорії правопорушників: неповнолітніх; осіб, які вчиняють злочини невеликої тяжкості; корисливих злочинців; тих, хто схильний до насильства тощо.

Саме тому на тлі заходів кримінальної репресії, до яких відноситься і тримання під вартою, і покарання у виді позбавлення волі, на Заході протягом останніх десятиліть в кримінальному процесі активно застосовуються і такі поняття, як медіація, відшкодування шкоди і економія, власне, засобів кримінальної репресії через використання таких запобіжних заходів і заходів покарання, які не пов'язані з позбавленням особи свободи пересування. А поза межами кримінального процесу пріоритетними є превенція (до) і ресоціалізація злочинців (після).

На фоні усіх кримінальних справ, що порушуються в Україні й доходять до судів, в останні кілька років

частка справ про зловживання владою або службовим становищем становить аж (приблизно) 0,3 %,

про перевищення влади або службового становища – (приблизно) 0,1 %,

а одержання хабара – (приблизно) 0,3 %.

Для порівняння: минулими роками найбільшу частку у структурі кримінальних справ, що перебували на розгляді судів, становили

справи про злочини проти власності (крадіжки, грабежі, розбої тощо) – приблизно 40 %;

у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів (незаконні виготовлення, зберігання, збут тощо) – 20 %;

проти життя та здоров'я особи (вбивства, тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості тощо) – 8,5 %.

За результатами розгляду цих справ у 2009 році засуджено 146,4 тисяч осіб, у тому числі за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів – 54,7 тисяч осіб.

При цьому кількість засуджених за вчинення злочинів проти власності становила 56,3 тисяч осіб, за вчинення злочинів у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів – 31 тисяч осіб, за вчинення злочинів проти життя та здоров'я особи – 12,4 тисяч осіб.

Понад дві третини українців, засуджених у 2009 році, тобто 103,3 тисяч (або 70,6 %) на час вчинення злочину ніде не працювали і не навчалися чи перебували на обліку в державній службі зайнятості, із них: раніше судимі – 30,2 тисяч осіб.

Традиційна схема кримінального переслідування дозволяє констатувати, що саме ці особи практично на 100 % були тими, щодо яких застосовувався запобіжний захід – тримання під вартою.

За даними Державної кримінально-виконавчої служби України, в Україні діє 32 СІЗО, розраховані на 36,4 тисяч місць за нормою площі з розрахунку 2,5 кв.м на особу.

Проблема переповнення українських СІЗО не нова – з часу дії ряду західних проектів, спрямованих на зміцнення співпраці у галузі права, наголошується, що для України вкрай бажаним було і є забезпечення реалізації права обвинуваченого на звільнення до початку судового розгляду (ч. 3 ст. 5 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод) та прояв економії репресій.

Споглядаючи наведені вище цифри, можна припустити, що українське суспільство настільки корумповане, що владноможці просто уникають кримінального переслідування.

Насправді, це дещо не так: навіть західні кримінологи наголошують, що "білокомірцева" злочинність настільки латентна, що самими методами правоохоронних органів їй неможливо протидіяти.

Для ефективної боротьби з цим явищем необхідна мобілізація громадянського суспільства, бо саме під його прискіпливим поглядом можна очікувати утримання "білих комірців" від вчинення правопорушень.

Західні соціологи та кримінологи наголошують, що виявлення "білокомірцевих" злочинів ускладнено тим, що особам на посадах часто вдається їх вуалювати, відтак особливо цінуються правоохоронними органами незалежні журналістські розслідування і викривальні публікації у пресі.

Водночас і практика розслідування кримінальних справ, пов'язаних з "білокомірцевими" злочинами, свідчить, що вони зазвичай завершуються не кримінально-процесуальним судовим розглядом, а притягненням винних до адміністративної відповідальності (власне, за корупційні діяння) чи відшкодування ними частини збитків у порядку задоволення цивільних позовів.

Якщо ж йдеться про притягнення до кримінальної відповідальності, то основним видом покарання, яке застосовується до "білих комірців", є штраф або інші фіскальні санкції.

Але це на фінальних стадіях кримінального процесу. На його початку західні правоохоронці, особливо американські, надзвичайно активно використовують такий запобіжний захід, як заставу.

Підстави його застосування збігаються із загальними підставами застосування запобіжних заходів, де корелюються тяжкість злочину, у вчиненні якого підозрюється, обвинувачується особа, її вік, стан здоров'я, сімейний і матеріальний стан, вид діяльності, місце проживання та інші обставини, що її характеризують.

До речі, в українському Кримінально-процесуальному кодексі цей вид запобіжного заходу спокійно тулиться у статті 149.

Спокійно тому, що більшість суддів знаходить сотні виправдань тому, чому вони не можуть його застосувати: немає практики, а відтак прикладів; вони не знають, з яких сум застави мають виходити; орган досудового розслідування не оперує поняттям "депозит"; оскільки предметом застави можуть бути матеріальні цінності, наприклад, нерухомість, то вони не знають, що потім з цим робити тощо.

Втім, такі виправдання аж ніяк не личать українським суддям, оскільки деякі їх колеги (на правду, зовсім одинокі), які були слухачами на семінарах, проведених західними фондами з правового співробітництва, у своїх рішеннях посилаються на Європейську Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та застосовують заставу як запобіжний захід до підозрюваних і обвинувачених у вчиненні злочинів.

Роблять ці одинаки це тільки тому, що доповідачі на цих семінарах намагалися розтлумачити українським колегам одну річ – головне поважати права людини, цінувати той факт, що судова влада і кримінально-виконавчі установи утримуються за рахунок платників податків, відтак усі заходи, пов'язані з позбавленням осіб свободи пересування та утриманням їх у місцях досудового утримання або тюрмах, необхідно застосовувати як крайні.