Евгений Кушнарев и конец украинской классической политики

Пятница, 28 января 2011, 21:47

Подія, що сталася чотири роки тому, фактично символізувала собою кінець цілого періоду в українській історії – періоду, коли в суспільстві формувалися політичні платформи і політичні концепції. Поступово бізнес і прагматичний розрахунок витіснили собою політику з політичної сфери.

Френсіс Фукуяма говорив свого часу про кінець історії. Після загибелі Євгена Кушнарьова можна говорити про те, що в Україні закінчилася політика.

Сьогодні хтось згадує Євгена Кушнарьова як главу Адміністрації Президента, хтось – як лідера Народно-демократичної партії, хтось – як одного зі «стовпів» Партії Регіонів, а хтось – як «сепаратиста».

Однак Кушнарьов – це надто потужна постать, аби оцінювати її у одній лише площині, під одним лише кутом зору. Кушнарьов – це явище в українській історії і політиці. І розглядати це явище потрібно також комплексно – подобається це комусь чи не подобається, вкладається це в чийсь світогляд чи не вкладається.

Тому пропоную поговорити про Кушнарьова у п'яти аспектах.

Аспект перший. Співтворець української демократі ї

Про Євгена Кушнарьова почали говорити у той час, коли в СРСР почалися процеси демократизації. Станом на 1989 рік Кушнарьов – завідуючий оргвідділом Харківського міськкому партії. Перед ним – широкі перспективи у партійній і господарській кар'єрі. Але саме Кушнарьов у 1989 році заявляє про необхідність радикальних змін в СРСР та про демократизацію партії. Кушнарьов виступає ініціатором і ідеологом Демократичної платформи в КПУ.

Сам він згадував згодом: «У 1989 році став одним із засновників демократичної платформи Комуністичної партії України у Харкові. Відкрите протистояння зі старою владою стало серйозним іспитом для мене, моєї сім'ї і друзів. Було все: умовляння, шантаж, поливання брудом. Але ми витримали. Харківчани ще довго пам'ятатимуть багатотисячні мітинги на захист демократії, які проходили на головній площі міста. На початку 90-х я був серед тих, хто закликав людей відмовитися від старої системи і стати на шлях, який не міг би бути легким, але обов'язково повинен був привести до кращого життя. І я постійно відчуваю свою частку відповідальності за те, щоб ці надії, які ми зародили у людей, закликавши їх стати на демократичний шлях розвитку, виправдалися. А сьогодні вони ще вповні не збулися. Дуже хочу, щоби і мені самому через деякий час, а тим більше моїм дітям і онукам не було соромно за те, що робив у своєму житті Євген Кушнарьов».

Наприкінці 1989 року Євген Кушнарьов організував і провів у Харкові з'їзд демократичних сил СРСР, що викликав ефект підірваної бомби. У 1990 році Євген Петрович стає міським головою Харкова, перемігши на перших вільних і демократичних виборах.

У цей же час у Львові формується другий демократичний табір, лідером якого став дисидент В'ячеслав Чорновіл. І Львів, і Харків задавали свої темпи в демократизації країни. Однак між цими двома таборами були суттєві відмінності.

Східний демократичний табір був базований на необхідності насамперед економічних перетворень, які мали би забезпечити підґрунтя демократії. Для східного – харківського – табору був характерний погляд федеративний: СРСР повинен стати оновленою демократичною федерацією, у якій повинні функціонувати ринкові відносини і забезпечуватися права людини.

Але при цьому повинен зберігатися інтернаціональний характер СРСР, Москва повинна залишатися федеральним центром – заради збереження економічних зв'язків. Українське законодавство повинно домінувати над загально федеральним. Національний момент не був пріоритетним для східного демократичного табору – скоріше він був навіть зайвим чи шкідливим. Майже як у 1917 році загальноросійська демократія увійшла в конфлікт з національними демократіями в різних куточках колишньої Російської імперії, так само і у 1989 році починається поступове розмежування національних демократій та загально радянського демократичного дискурсу.

Західний демократичний табір був орієнтований на відродження традицій та національну основу, на відродження мови і культури. До березня 1990 року гасло незалежності України практично не піднімалося- принаймні, найближче оточення Чорновола вважало, що той, хто заявляє про необхідність відокремлення від СРСР, є провокатором. Скоріше говорилося про необхідність перетворення СРСР на конфедерацію народів – за принципом США.

Економіка – з точки зору західного демократичного табору – була вторинною у тих процесах, які розгорнулися в СРСР. Зрештою, добрих економістів серед цієї команди не було – наприкінці 1990 року цю роль взяв на себе Віктор Пинзеник. Прихильники західної парадигми жили уявленнями про сировинну самодостатність України: ми видобуваємо стільки-то руди, вирощуємо стільки-то хліба, виплавляємо стільки-то металу, і цього достатньо, аби мати серйозне економічне підґрунтя, а перетворення в економіці – якось воно буде само собою.

Обидві концепції були однаково серйозними і впливовими. За обома концепціями стояли мільйони. Кожна концепція по-своєму виражала дух України: західна – рустикальної частини, східна – індустріальної.

В основі першої лежала традиція, в основі другої – прагматизм. Перша базувалася на ментальності села, друга – на ментальності міста. Перша була національною, друга – космополітичною. Але обидві концепції були демократичними і українськими. Вже у 1990 році закладалася ідеологія «двох Україн», які мали співіснувати між собою, одночасно і взаємно розвиваючись.

Люди, які формували східну концепцію, були переважно вихідцями з комуністичної та комсомольської номенклатури, які усвідомили в ході горбачовської Перебудови необхідність демократизації партії.

Друга концепція формувалася переважно колишніми дисидентами, в'язнями сумління, націоналістично налаштованими громадянами – з серйозною глорифікацією ОНУ і УПА, переважно соціал-демократичним світоглядом і тугою по революції 1917 – 1991 років. У 1990 році представники обох груп створили спільну фракцію у Верховній Раді – «Народну Раду». Саме вони добилися проголошення Декларації про державний суверенітет.

У 1991 році представники групи східних демократів, уособленням якої вже на той час став Кушнарьов, розглядаються як учасники переговорів з комуністичною групою «239». Налякані подіями у Москві, путчем ГКЧП та загрозою розправи з боку Єльцина, комуністи починають шукати компроміс із демократами – насамперед за посередництвом східного демократичного табору. Компроміс вилився у проголошення Незалежності України.

Покійний Сашко Кривенко писав згодом, що незалежність України народилася внаслідок злягання комуністів і націоналістів. Дійсно, Україна стала подвійною по своїй суті країною. Але при цьому – демократичною, з двома вимірами демократії і з двома обличчями демократії. Одне з облич української новітньої демократії формував саме Євген Кушнарьов.

Аспект другий. Творець «східної» світоглядної платформи в українській суспільно-політичній думці

Від східноукраїнського розуміння демократії варто перейти і до усвідомлення східноукраїнської світоглядної платформи у будівництві України. У 1991 – 1992 роках представники Львова з однієї сторони і Харкова з іншої розпочали переселення у Київ з метою створити керівну вертикаль в новій державі.

Леонід Кравчук намагався врівноважити інтереси різних політичних сил і груп, і для нього і В'ячеслав Чорновіл, і Євген Кушнарьов були рівноцінними партнерами і опонентами у його намаганнях. І у Кушнарьова, і тим більше у Чорновола були свої тертя з Кравчуком. Обох намагалися тримати на певній віддалі від київського Олімпу. Впливовість обох на процеси в країні була більш ніж серйозною.

«Східна» платформа, яку представляв Кушнарьов, полягала у визнанні багатонаціональності України, необхідності надання повної свободі всім народам, що мешкають на території України. У той же час у економіці він вважав за доцільне поступові реформи – без радикалізму, з врахуванням соціальних моментів: криза, яка охопила українську економіку на початку 90-х років, не давала можливості працювати з усією ефективністю і бажаною швидкістю.

Російська мова, яку захищали на Сході, була одним із засобів само ідентифікації мешканців Сходу України, і посилена чи пришвидшена українізація могла призвести до небажаних наслідків. «Лучше быть изнасилованной, чем украинизированной», - говорила героїня п'єси Куліша. І так думала значна кількість людей на Сході. «Мне что калбаса, что ковбаса – всё равно, лишь бы она была», - ці слова безіменного донецького шахтаря стали квінтесенцією епохи для значної території України.

Євген Кушнарьов став тим політиком, який став провідником східноукраїнської моделі розвитку суспільства. Модель, яка базувалася на чотирьох основах: а) російська мова як основа УКРАЇНСЬКОГО проекту; б) соціальні гарантії народу; в) демократія як необхідна основа існування держави; г) ринкові перетворення в економіці.

Згодом – наприкінці 90-х років – першість у харків'ян перехопили більш організовані представники донецького регіону, однак, не маючи власної концепції розвитку України, вони фактично взяли за основу ідеологічну схему, розроблену Кушнарьовим. Як Ющенко скористався моделлю Чорновола, спаплюживши її і видозмінивши, так і донецькі скористалися моделлю Кушнарьова, так само довівши її до перверсій.

Аспект третій. Ідеолог об'єднання

Євген Кушнарьов став одним із ініціаторів тих процесів, які надзвичайно необхідні сьогоднішньому суспільству. Саме з ініціативи Кушнарьова і ряду інших політиків виникла перша в Україні політична партія, що постала шляхом об'єднання, а не розколу.

У 1996 році Євген Кушнарьов як лідер об'єднання «Нова Україна», лідер львівської «Нової Хвилі» Тарас Стецьків, голова Партії демократичного відродження України Володимир Філенко і голова Трудового конгресу України Анатолій Матвієнко об'єдналися в єдину політичну силу – Народно-демократичну партію. Згодом ця партія стала «партією влади», підставивши своє плече Леоніду Кучмі в один із найважчих часів – боротьби з Павлом Лазаренком та його епігонами.

Більше того: Кушнарьов переконував Леоніда Кучму, що той повинен зробити саме політичні партії своєю опорою, і саме за підтримки політичних партій іти на президентські вибори 1999 року. На жаль, позиція тих, хто зробив ставку на розвиток олігархічної основи, виявилася міцнішою: у конфлікті позицій Кушнарьова і Волкова Кучма став на бік Олександра Михайловича.

Згодом об'єднавчі тенденції у Євгена Кушнарьова завжди брали гору над спокусою створення власного проекту. Саме тому у 2005 році він стає одним із лідерів Партії Регіонів, хоча багато хто прогнозував, що Кушнарьов може започаткувати свій власний політичний проект.

Кушнарьова штовхали на сепарацію від Януковича і від ПР. Йому пропонували розпочинати власну «розкрутку» з прицілом на вибори 2010 року. Говорилося про те, що Кушнарьов – бажана фігура з точки зору Москви.

Моя остання зустріч з Євгеном Петровичем, що відбулася у грудні 2006 року в офісі партії на вулиці Липській, була доволі довгою – ми обговорювали різноманітні. Я прямо запитав його про президентські амбіції. «Послухай, я знаю, хто дуже хотів би, аби я пішов у президенти. У мене дійсно були ходоки – від тих політичних сил в Росії, які роблять ставку на Юлю. Але ми ж з тобою розуміємо: якщо я висунусь в президенти, то у другий тур знову вийдуть Тимошенко і Ющенко. Я на це не піду ніколи!»

І виступ Кушнарьова на Северодонецькому з'їзді народних депутатів у 2004 році я сприймаю по-іншому: він не збирався йти на сепаратистські дії. Ініціатори з'їзду не збиралися від'єднуватися від України – цього заклику немає у жодному виступі. Будучи батьком східноукраїнської демократії, Кушнарьов намагався рятувати свою концепцію і свою модель держави від агресії з боку моделі галицької – моделі, що перемогла внаслідок Майдану.

Аспект четвертий. Батько «харківської групи»

Саме Євген Кушнарьов став основоположником так званої «харківської групи», яка, на жаль, так і не змогла розвинутися у єдине політико-економічне середовище – за принципом дніпропетровської або донецької груп.

Специфіка Харкова полягала у тому, що тут було зосереджено найбільшу кількість інтелектомістких виробництв Сходу. Харків у радянські часи – це місто інженерів і вчених, а не місто вугільників або металургів. До речі, на Заході України так само містом інженерів і вчених був Львів. У харків'ян були свої амбіції («перша столиця»!), своя ресурсна база, своє бажання формувати лобістські структури на рівні Києва для захисту інтересів регіону. Можна довго описувати стан справ у харківській економіці на початку 90-х років, процес формування промислово-фінансових груп і т.д.

Однак на заваді втілення планів став конфлікт між двома елітами – харківською міською і харківською обласною. «Битва титанів» Кушнарьова і Масельського (губернатора області початку 90-х років) призвела до послаблення обох політиків і унеможливила вплив харків'ян на процеси в країні. Але серйозну заявку було зроблено, і навіть значна частина харків'ян зайняли впливові позиції на загальноукраїнському рівні. Командна гра не відбулася, але регіон отримав серйозне представництво у Києві.

Між іншим, згодом – за посередництвом народного депутата першого скликання і правозахисника Генріха Алтуняна – Кушнарьов і Масельський змогли помиритися і навіть створити спільну команду, але наставали інші часи і актуалізувалися нові тенденції в політиці.

Аспект п'ятий. Символ резистансу

Свого часу я порівнював Євгена Кушнарьова з таким історичним діячем, як Борис Савінков. Цьому сприяло насамперед те, що у 2005 році Кушнарьов видав книгу «Конь рыжий» - явна паралель зі спогадами свого знаменитого земляка, харків'янина Бориса Савінкова «Конь бледный» и «Конь вороной». Книга мала підзаголовок «Записки контрреволюціонера». Кушнарьов, почувши про подібну паралель, вдавано образився: «Савінков погано закінчив!»… До смерті Євгена Петровича залишалося три тижні.

Насправді Кушнарьов – як і Савінков – був революціонером по суті. Але Савінков не визнав більшовицьку революцію, а Кушнарьов – революцію Помаранчеву. Савінков був носієм своєї, есерівської концепції революції і державності, Кушнарьов – своєї. Але методи діяльності Савінкова ніколи не були притаманними Кушнарьову.

Кушнарьов не побоявся кинути виклик Системі у 1989 році, зробивши ставку на демократію. Кушнарьов не побоявся кинути виклик Дмитрові Табачнику у 1996 році – на той час всевладному главі адміністрації президента. У 1997 році Кушнарьов – на передньому фронті боротьби проти Павла Лазаренка. У 2000-х Кушнарьов доводив Леоніду Кучмі хибність ставки на олігархів.

Нарешті, у 2004-му Кушнарьов – один із лідерів Антипомаранчевого резистансу. Контррволюція – це теж один із проявів революції. Контрреволюціонери – це теж революціонери. Третій закон Ньютона: дія породжує протидію. У 2004-му переважна більшість політиків чудово знали ціну Ющенку – цю ціну камуфлювали від народу, але політики, що варяться у власному соку, знали, хто такий Ющенко.

Одні не сприйняли його відразу і категорично, інші думали, що президентський пост його схамене і виправить, треті просто намагалися в'їхати на його спині у персональне «світле майбутнє». Кушнарьов, знаючи ціну і Ющенку, і Тимошенко, опинився по іншу сторону барикад. Не возвеличуючи Януковича, але й розуміючи, що з помаранчевими йому – не по дорозі.

Северодонецьк став рубіконом Кушнарьова. Потім були ув'язнення, переслідування, статус депутата, головного ідеолога Партії регіонів…

Свого часу Кушнарьов писав: «В житті не можна ні до чого пристосовуватися. Насправді дуже легко знайти компроміс із власною совістю і навіть з оточенням, якщо життя без проблем ставити на перше місце. Але я так жити не хочу і не буду. Я докладаю чимало зусиль для того, аби залишитися самим собою, щоби не розчаруватися в житті, не втратити віру в себе і в людей, зберегти сили. Можливо, стало набагато менше рожевих відтінків в довколишньому світі і, відповідно, в моїх оцінках того, що відбувається».

…У 1999 році внаслідок автомобільної катастрофи загинув В'ячеслав Чорновіл.

…У 2007 році на полюванні був смертельно поранений Євген Кушнарьов.

Антиподи за життя, вони стали символами одного і того ж процесу: процесу становлення української політики. Ті, хто прийшли за ними, перетворили політику на бізнес – зокрема і їх світоглядні ідеї, і їх концепції. Смерть Кушнарьова символізувала кінець української політики. Настав час Великої Імітації. Імітації політики. Сьогоднішня політика – це не позиції, не платформи, не інститути. Це гроші і технології.

Коли Сергій Єсенін перебував у депресії, у його помешканні з'явився його приятель, поет Клюєв. Він сказав: «Для поета головне – вчасно піти з життя». Довгий час біографи Єсеніна вважали, що саме ця фраза підштовхнула поета на самогубство.

Для політика також головне – вчасно піти. Не обов'язково з життя. Просто – піти. Як Діоклетіан – садити капусту. Чи як Горбачов – займатися власним фондом. Навряд чи Євген Кушнарьов (а тим більше – В'ячеслав Чорновіл) був би в захваті від того, що твориться сьогодні під вивіскою «політика» (не кажучи вже, що робиться під вивіскою «Україна»)…

powered by lun.ua

Ликвидация ДАБИ: Реформа градостроительной отрасли – на финишной прямой

"Железный купол" от США: щедрая помощь или медвежья услуга?

Почему Бессарабия требует большего внимания?

Рекордное финансирование медицины: как распределят средства в 2022 году

Доходы государства от продажи леса выросли более чем в 10 раз

Как новый закон урегулирует застройку вблизи исторических памятников