Прощание с химерой

Через цілу низку об'єктивних факторів відносини з Росією завжди були для України важливими не тільки з точки зору минулого, але й з огляду на сьогодення та перспективи держави.

Можна сказати навіть, що самоусвідомлення України на нинішньому етапі відбувалося і відбувається через призму складних і непростих стосунків з колишнім імперським центром. Насамперед в площині встановлення власного політичного, економічного суверенітету, перманентних спроб Москви знову опанувати українські політичні процеси, і, поруч з цим, намагання самих українців розвинути та закріпити новий спосіб мислення.

Адже, дійсно, якщо економічний егоїзм притаманний навіть сьогоднішній владній верхівці, яка є найбільш проросійською за всю історію новітньої незалежності, то утвердити смисловий суверенітет всередині країни виявилося значно складніше. По суті, цього до сих пір не відбулося.

Примара колишньої метрополії постійно нависає не лише над частиною вітчизняного політичного класу, але й над значними групами населення України. Образ "великої" Росії, витворений зусиллями багатьох поколінь пропагандистів, не втратив свого блиску.

Крім того, цей образ історично вимальовувався виключно із світлих фарб, як території жодним чином не конкретизованого "добра", "Святої Русі".

Загалом, це не дивно, оскільки, згадаємо, біля витоків ідеї Москви як "третього Риму", надання месійності Московській державі, свого часу стояли саме церковні діячі. Яких наслідують і їхні сьогоднішні нащадки.

Патріарх РПЦ Кирил, зокрема, ще до обрання на цю посаду та проголошення ідеї "Русского мира", під час візиту до Києва публічно заявляв: "Россия, Украина, Беларусь — это и есть Святая Русь".

Фактично, можна сказати що ми маємо справу з тривалою традицією наділення Росії сакральними рисами, феноменом "віри" в Росію, які мають місце в свідомості самих росіян та в свідомості людей у нинішніх пострадянських державах, і в Україні в тому числі.

Отже, не дивно, що частина українських громадян завжди орієнтується на сусідню країну, і відповідно, самовизначається в залежності від її позиції. Що неодноразово мало місце на виборах, а також під час внутрішньоукраїнської дискусії навколо стратегічних питань, зокрема вступу до НАТО.

Політики таким чином отримали безмежний ресурс, використовуючи який вони можуть триматися на владному Олімпі. Безмежний, тому що спекулювати на ірраціональних за своєю природою почуттях людей надзвичайно легко, перевірити виконання обіцянок, які лежать в емоційній площині складно.

Та й виборці, здебільшого, задовольняються спогляданням ритуальних рукостискань, не заглиблюючись у прагматичний бік питання.

Показовим в цьому відношенні є слова одного не в міру балакучого депутата-регіонала, який висловився в дусі: народ, мовляв, пробачить проблеми із зарплатою, але не погіршення стосунків з Росією. Така пропагандистська риторика ґрунтується на доброму знанні уподобань свого виборця.

З іншого боку, у виступах представників російського політикуму звучать нотки невдоволення Януковичем.

Тобто, проросійська риторика вже вкотре зіграла роль приманки у внутрішньоукраїнських процесах, дозволивши прийти до влади новому бізнесово-політичному угрупованню, яке діє у власних меркантильних інтересах. Це фетиш, який і надалі буде використовуватися у складні для чинної влади моменти.

Очевидно, що ці образи минулого мають бути витіснені з суспільної свідомості. Поки цього не відбудеться, політичні спекуляції матимуть місце, і на оздоровлення українського політичного поля годі сподіватися.

Проте важливо, щоб ірраціональне було заміщене раціональним.

Надії на те, що російську міфологію замінить українська, і це принесе результат, наївні, оскільки обидві ці міфології є явищами одного порядку, і разом з цим - інструментом в руках політиків. Що, до речі, показало і президентство Віктора Ющенка.

Більш дієвим видається розвиток нових і цікавих проектів в Україні, об'єднання навколо практичних справ. Тут і формуватиметься своя ідеологія, але природнім, а не штучним шляхом. Прагматичне ставлення до самих себе, в першу чергу, та інтелектуальний розвиток призведуть до відриву від химери.

Завдяки новому українському прагматизму нова українська ідеологія, базована на конкретних цілях, буде творити сама себе. Якою вона буде — покаже час. Але в цьому лежить шлях до встановлення смислового суверенітету України.

Безперервна боротьба традиційних ідеологій надалі буде згубною для України й тому, що за своїм змістом вона відстає від реалій навколишнього світу, що стрімко змінюється.

Це напряму стосується і Росії. В цілому, дискусії щодо самого терміну "святої", і "великої" Русі можна було б присвятити не один матеріал. Це поняття, до якого Україна має безпосереднє відношення, не позбавлене позитивного контексту.

Але треба пам'ятати також, що прийоми сакралізації влади і результатів її діяльності використовували багато імперій. Що означало, паралельно, індульгенцію перед власною совістю на застосування жорстоких і кривавих методів внутрішньої та зовнішньої політики, прикладів чого в історії Росії було безліч.

Часом буває так, що чим більш "святим" хоче здаватися той чи інший режим, тим більше в ньому зла.

Росії самій рано чи пізно доведеться відмовитися від неоімперської риторики та від багатьох міфологем. Щоправда, з огляду на масштаби існуючих в цій державі проблем, та, що головне, притаманного російському суспільству світоглядного консерватизму, цей процес обіцяє бути доволі болісним. І не відомо, чи Росія через нього успішно пройде.

Але без відмови від застарілих комплексів неможлива модернізація, необхідність якої в Росії, так само як і в Україні, перезріла.

Водночас саме розставання з ідеєю "великої" держави виявляється найбільш складним. Ще сьогодні в Росії можна почути фрази типу: "Або ми будемо великою державою, або нас не буде взагалі".

Що ж, свій вибір невдовзі доведеться робити і нашим сусідам.

Євген Булавка, для УП