Преданная революция

11 просмотров
Вторник, 22 ноября 2011, 14:09
Игорь Лубкивский
психолог, аналитик, коуч, город Тернополь

Людське мислення має асоціативну структуру: ми запам’ятовуємо одну подію разом з іншою, події – з їхніми наслідками, наслідки подій разом з тими вчинками, що їх супроводжують, тощо.

Але головне – нами запам’ятовуються не тільки події, їхні наслідки чи наші власні вчинки, але й той емоційний фон, який все це супроводжує.

Так працює телевізійна і політична реклама, на цьому ґрунтуються політтехнології – не тільки в Інтернеті, але й в інших сферах нашого життя.

В рекламі, наприклад, поєднують якийсь один образ, що викликає в нас позитивні відчуття – як-от дітей, кошенят чи домашніх тваринок, з якимсь іншим – товаром, що рекламується, надаючи йому таким чином додаткової привабливості.

Схожим чином діють і в політиці – але тут частіше використовують негативні емоції, намагаючись поєднати образ свого конкурента з чимось, що викликало би відразу й несприйняття.

До того ж негативні емоції більш інформативні, вони швидше спонукають людину до дії, тому наша політика аж настільки ними просякнута. Ми готові йти на барикади щоб відвернути щось страшне, але не готові таким же чином боротися за щось світле й хороше.

Наше мислення і наше життя

Проте стосується подібний механізм не тільки того, що ми створюємо штучно своїми вчинками і думками, але й того, що виникає довільно – лише внаслідок того, що ми просто живемо.

В тім числі – проявляється він і тоді, коли це стосується не тільки індивідуальних, але й колективних уявлень. Нами керує те, що викликало чи викликає у нас найбільш насичені емоції, пов’язані з базовими інстинктивними реакціями – наприклад, страху чи тривоги.

Через це часто, особливо серед прихильників східних філософських течій, говорять про шкоду емоцій взагалі, про необхідність розвивати у себе вміння управляти ними або й взагалі відмовлятися від них.

Проте повна відсутність емоцій теж небезпечна, вона свідчить про відхилення розвитку: або про алекситимію (нездатність виражати свої почуття), або про розлади емоційно-вольової сфери людини – аж до повного паралічу її волі.

Більше того, з часів розпаду СРСР і виникнення незалежної України ми й без того давно вже живемо в перманентно триваючому стані депресії, яка й так характеризується всіляким обмеженням власних емоцій.

Не вміємо ні радіти, ні сумувати. Не вміємо відрізняти ті емоції, які правильно відображають наше життя і нашу здатність до адаптації до нього, від тих, які навпаки – ще більше його ускладнюють, створюючи додаткові програмні комплекси поведінки.

І все це не мало б ніякого значення, якби таким же чином ми не діяли тоді, коли це стосується наших колективних уявлень, коли мова йде про наше суспільне життя і добробут нашої держави.

Стратегія наших уявлень

В українському політичному житті варто б виділити дві основних віхи. Перша – розпад СРСР, друга – українська революція 2004-го року.

Розпад колишньої імперії вже сам по собі зумовив певний стан шоку у багатьох громадян країни. Більше того – голосування за незалежність в грудні 1991-го року в значній мірі теж було зумовлено саме цим потрясінням.

Тоді незалежність України для багатьох стала єдиним шансом зберегти хоч щось від колишньої держави – особливо на тлі того хаосу, що творився в Росії. От і голосували не стільки за незалежність, як за те, щоб зберегти своє радянське минуле.

Що, між іншим, не так вже й позбавлено сенсу – бо радянська система виникла саме на поєднанні російського державотворчого, хай і тоталітарного підходів і українського демократичного.

Тому за умови, що в Росії виникли масові хвилювання і протести, що вона пережила ГКЧП і наступну за ним політичну кризу 1993-го року, така можливість зберегти стабільність своєї держави і відновити всередині неї хоч якийсь симбіоз демократичного устрою і сильної централізованої влади, здавалася не такою вже й нереальною.

Проте наступні події української незалежності не дали нам можливості реалізувати свої мрії і сподівання, а тому й викликали до життя новий букет колективних уявлень.

Не зумівши реалізувати свої прагнення, люди часто звинувачують в цьому самих себе. А тому, щоб уникнути уявної розплати за власну неспроможність, інстинктивно втікають в свої підсвідомі уявлення, починають жити раніше витісненими комплексами.

Тому в середині 90-х на поверхню суспільного життя й вийшли ті речі, які раніше були прихованими – віра в націоналістів поєдналася з ненавистю до них, прагнення до власного заробітку переросло у жадобу збагачення любою ціною, ненависть до оточуючих поєдналася зі страхом перед ними.

Підсвідоме на те й підсвідоме, що приховує в собі речі як погані, так і хороші – воно завжди є амбівалентним. Але сам процес виходу назовні цих уявлень не є поганим, навпаки – побачивши їх, людина отримує шанс щось змінити.

Може відділити одне (хороше) від другого (поганого) – за умови, звичайно, якщо буде здатною переосмислити ті свої уявлення, які й призвели до її теперішнього стану.

В якійсь мірі це й справді сталося – і десь на переломі тисячоліть ми вже більш чи менш ясно зрозуміли, якою має бути наша держава і наше життя. І події 2004-го року в значній мірі стали наслідком саме цього розуміння.

Так основою Майдану стало все те ж прагнення реалізувати свої все-ще нездійснені мрії і сподівання. Збудувати таку державу, в якій людина мала б можливість вільно заробити на себе і свою сім’ю, в якій би цінилися активні, цілеспрямовані й освічені люди.

Державу, яка б забезпечувала просту й зрозумілу політику, спрямовану на розвиток людини – щоб дотримуючись певних правил, вкладаючи свої вміння і зусилля в свою країну, людина отримувала б можливість повноцінно в ній жити.

Цього не сталося – і нова українська революція, як і здобута раніше незалежність, ніяких позитивних наслідків її громадянам фактично не принесла.

Можливо, завадив цьому надмірний романтизм нової боротьби. Можливо – спротив ідеї Майдану з боку певної частини України, яка з якогось дива сприйняла її як ворожу до себе.

Ну і плюс, звичайно, зрада лідерів революції, які за особистими амбіціями перестали бачити цілі розвитку своєї держави. Бо й тут спрацював все той же, описаний вище, механізм поєднання подій та того емоційного фону, що їх супроводжує.

І коли люди натхненно кричали "Ющенко!" чи "Юля!", в самих цих лідерів емоційне піднесення від такої підтримки лише зміцнювало їхнє прагнення до влади і уявлення про те, що вони все роблять належним чином; що тільки так і треба діяти надалі.

А у простих людей після того нові розчарування і новий біль від їхніх нереалізованих мрій і сподівань зумовив новий стан шоку – багато в чому схожий до того, який ми пережили в перші роки незалежності.

Після Майдану

Роки після Майдану в значній мірі повторили досвід перших років незалежності – все ті ж розчарування і біль, все ті ж пошуки шляхів, пов’язані з вивільненням нових підсвідомих колективних уявлень.

Тільки тепер до них додався новий фактор – зради правлячої еліти і пошуку шляхів розвитку держави без неї. Зрадили як одних, так і інших – і ті, хто надіявся на владу "професіоналів", свого "раю" теж не дочекалися.

І хоча зрада сама по собі досить складний психічний феномен, не завжди однозначно поганий, але в українському політичному житті її вже надто багато.

Що, проте, не стосується тих, хто й далі патологічно ненавидить Україну, кого сам факт її існування бісить – вони свої надії ще не втратили.

Не треба мати ілюзій – синів і онуків НКВД-истів, колишніх сексотів КГБ чи інших вірних служителів тогочасної системи в нас залишилося достатньо.

Україна в радянські часи була для них ласим шматком, сюди перебиралися найбільш віддані й заслужені з них. І з ними сталася все та ж історія, що з нами усіма, все за тим же законом поєднання подій і того емоційного фону, що їх супроводжує.

Тільки якщо більшість населення України стала залежною від своїх мрій і сподівань, то ці люди – від тієї ненависті, яка раніше надавала сенсу їхньому існуванню.

Адже запам’ятовуються усі емоційно насичені уявлення і моделі поведінки, не тільки позитивні. І якщо для нормальної людини ненависть служить лише засобом руйнування колишньої залежності, то для когось – стає ціллю усього його життя.

Ігор Лубківський, для УП



powered by lun.ua
Реклама:
На рынке жилой недвижимости грядет революция
Если Закон "О регулировании градостроительной деятельности" примут, в 2022 году нас может ждать подорожание недвижимости.
5 этапов развития семьи и как ими управлять
Когда мы говорим о семье, важным является ее постоянный рост и умение реагировать на кризисы, которые возникают на каждом этапе ее жизненного цикла. В этой статье расскажу о 5 важнейших этапов.
На пути к страховой медицине: налоговые стимулы для работодателей
Как государство будет стимулировать развитие страховой медицины. В Верховной Раде готовят изменения в законодательство. (укр.)
Почему нам необходима система территориальной обороны
Как готовит систему территориальной обороны Польша, какие шаги делает в этом направлении Украина и зачем это нужно. (укр.)
Как в госпитале для ветеранов лечат криминальных авторитетов
33 года уже бессменно винницким госпиталем для ветеранов руководит один и тот же врач. Как оказалось, время от времени у главного врача госпиталя "лечатся" (читайте скрываются) особые клиенты. (укр.)
Короткая история инклюзии, и почему она не может ограничиваться одним днем
К сожалению, мы продолжаем жить в системе, что частично основывается на советских ценностях. В те времена не существовало людей с инвалидностью. Их присутствие в жизни общества разрушала бы стереотип об идеальном советском человеке. (укр.)
Каким будет новый Майдан?
О сдвигах в ментальности за последние 20 лет, войну как выбор идентичности и о тои, кто наши настоящие враги, а кто — навязанные. (укр.)