Наши "университеты"

Среда, 18 апреля 2012, 13:48

У російського письменника Максима Горького є геніальна автобіографічна трилогія "Дитинство. В людях. Мої університети". На особливу увагу заслуговує третя частина автобіографії прозаїка, де його університетами виступають не вищі навчальні заклади в звичному для нас розумінні, а саме життя.

Автора навчає його життєвий досвід, знайомства й спілкування з різними людьми, ситуації, у які він потрапляє, ставлення оточуючих. І, головне, його особисте ставлення й сприйняття цих ситуацій.

Звісно, життєвий досвід може бути різним і набувається абсолютно в різноманітних, різнопланових ситуаціях. Це й соціальний досвід навчання, роботи, сімейних стосунків, виховання дітей, дружби. Це й досвід екстраординарних ситуацій, провалів і поразок, перемог і здобутків, втрат і знахідок, зрад і підтримки.

Усе вище перераховане формує людську особистість, роблячи кожного індивідуума таким, яким він є – унікальним.

Проте є й особливий розряд життєвого досвіду, який, на щастя, проходять не всі. Так, наприклад, подібним досвідом є війна, участь у бойових діях або ж – перебування за ґратами.

Ув'язнення – це теж форма життєвого досвіду, яка впливає на особистість. Можливо, сильніше за будь-які інші ситуації. Неволя, обмеження в пересуванні та спілкуванні, чотири стіни й роздуми. Що іще залишається ув'язненому, окрім як думати й намагатися зберігати в душі відчуття людської гідності?

Не даремно цій темі – ув'язненню – присвячували свої твори найвидатніші представники сучасності й літератури. Згадайте хоча б повість "Сторонній" Альбера Камю, що її повністю побудовано на розмислах француза Мерсо, засудженого за вбивство. Якщо не вдаватися у філософський зміст повісті, вона передає відчуття ув'язненого, який обмірковує й аналізує своє життя і його зміст.

Інший приклад – вислів, що приписують індійському політичному лідерові ХХ століття Махатмі Ганді, який провів багато років за ґратами: "Кожен чоловік повинен сидіти в тюрмі". Мабуть, Ганді виходив саме з того, що людина, позбавлена волі, має змогу переосмислити своє життя й принципово змінитися. Звісно ж, на краще. Не даремно, саме цьому політику належить інша глибока фраза: "Іноді потрібно повертатися в старі місця, аби зрозуміти, як там нічого не змінилося, і як змінився ти сам".

Однак навряд чи до роздумів і морального перевтілення може спонукати перебування саме в українських тюрмах. І не так важливо, чи це відбування законного покарання, чи очікування на судовий вердикт у слідчому ізоляторі.

Фільм журналіста телеканалу ТВі Костянтина Усова "Лук'янівка. Тюрма №1", який вийшов у ефір два тижні тому, став справжнім шоком для громадськості.

Кадри, що відкрили для суспільства справжні умови перебування в'язнів у закладах української пенітенціарної системи, дійсно шокують і вражають. Бідність, дикість, нелюдські умови перебування, перевантажені камери, відсутність жодних базових умов підтримки людського існування, наявність загрози для здоров'я людей. Сам Костянтин Усов акцентує, що в таких умовах тримають людей, провина яких наразі ще не доведена судом.

Проте, на нашу думку, не це найважливіше. Адже не варто бути Нострадамусом, аби з високою долею ймовірності припустити, що в таких саме умовах перебуває й абсолютна більшість інших в'язнів – у СІЗО, тюрмах, колоніях.

Насправді, проблема покарання за кримінальні злочини, ступеню його жорсткості та умов його відбування – надто велика й для одного фільму, і для однієї статті. Проте документальний фільм "Лук'янівка. Тюрма №1" піднімає багато дуже важливих для суспільства питань, два з яких ми спробуємо проаналізувати тут.

Отже, по-перше, покарання за кримінальний, як, власне, і за будь-який злочин, має на меті передусім не покарати – а перевиховати (!) порушника закону. Уся діяльність пенітенціарної системи повинна бути спрямована на те, щоб виправити злочинця, перетворити його на законослухняного громадянина, аби після відбуття покарання він став нормальним і адекватним членом громадянського суспільства.

Таким чином, завдання пенітенціарної служби – у кінцевому випадку оздоровлювати суспільство.

Насправді ж відбувається абсолютно навпаки.

Тюрма з місця, де людина має перевиховуватися, перетворюється на інкубатор злочинності та розсадник криміналу. Відсидівши в середньостатистичній українській тюрмі, людина фактично здобуває справжній життєвий досвід кримінальних університетів.

Судіть самі, яким може вийти правопорушник із таких нелюдських умов? Лише зневіреним, озлобленим на життя й на весь світ, розчарованим у нормах законів і моральних устоях. Інакше бути не може – адже весь цей час до нього ставилися гірше, ніж до скотини. Тут немає місця перевихованню, роздумам і докорам сумління.

До того ж у тюрмі правопорушник отримає "неоціненний" кримінальний досвід. Він навчиться ховатися, лицемірити, обманювати систему. Набереться понять і життєвих установок кримінального світу. А, можливо, і знайде нових друзів, з якими, не виключено, піде по життю вже після звільнення. Тож шанси остаточно стати частиною кримінального світу в українській тюрмі значно вищі, ніж перспективи перевиховання й усвідомлення неприпустимості порушення закону.

Другою ж проблемою, яку актуалізують факти про реалії української пенітенціарної системи, є суспільне ставлення до правопорушників.

Кажуть, моральний рівень суспільства визначається його ставленням до мерців і хворих. Певно, варто додати сюди ще й ставлення до правопорушників. Мало сумнівів, що багато людей, дізнавшись про нелюдські умови перебування в Лук'янівському СІЗО, вирішили для себе: так їм і треба; крали, убивали, ґвалтували – хай тепер скуштують горя на власному досвіді.

Навряд чи це правильна й здорова позиція. Адже якщо ми не будемо прощати, ми не залишимо злочинцям шансів на виправлення, тим самим штовхнувши їх у лоно криміналу.

До того ж, будуючи, за влучним висловом булгаковського професора Преображенського, нормальне "соціальне суспільство", ми в жодному разі не повинні послуговуватися принципом із філософії Ніцше "падаючого – штовхни". Бо тим самим ми самі штовхаємо себе в стан "війни всіх проти всіх" замість формування здорових соціальних відносин. А вони не можуть будуватися на помсті й ненависті.

Звісно, немає готових рецептів вирішення описаних проблем. Щодо умов перебування ув'язнених у тюрмах і СІЗО, для початку, мабуть, варто послуговуватися рецептами Костянтина Усова з його інтерв'ю "Дзеркалу тижня":

"Перше. Усунути найнебезпечніші прояви, очистити повітря, щоб не калічили людей. Друге. Сповістити суди Києва та Київської області, що СІЗО більше не може утримувати ув'язнених, бо воно перенаселене. Закон дає таке право. Є Житомирське СІЗО. Люди не мусять почуватися тваринами.

Третє. Оскільки країна бідна, не брати хабарів за надання можливості робити ремонт у камері. Дозволити робити ремонт усім. Родичі, матері, сестри, брати допоможуть. Четверте. Не переселяти ув'язнених із камер, у яких вони зробили ремонт, і не здавати ці камери за гроші, як це відбувається тепер.

П'яте. Змінити підхід до забезпечення постійного безперебійного зв'язку між ув'язненим і адвокатом. У нинішніх реаліях ув'язнений не може викликати адвоката, крім як побачити його в судовому засіданні.

Виконаєте ці п'ять пунктів, і вже полегшає. Для таких рішень не потрібно витрачати мільйони з бюджету".

Що ж до проблеми надто великого рівня жорстокості нашого суспільства й майже атрофованого вміння пробачати, співчувати й давати другий шанс – треба цьому вчитися.

Ненависть і помста роз'їдають.

Тож не варто допускати, щоб ці риси стали основними предметами наших життєвих університетів. Платити за це, зрештою, доведеться нам самим.

Олексій Краснопьоров, політолог, консалтингова агенція Concept GRoup, спеціально для УП



powered by lun.ua

"Европейская правда" меняется. Помогите определить, как именно

Как правильно выходить замуж? 5 советов адвоката семейной практики

ОГХК: в шаге от приватизации

Рынок труда Украины, гендерное неравенство и трудовая миграция: опыт карантина

Записки из Луганска: привычка быть виноватыми внутри "республики"

Нужно уметь "продавать" реформы и иметь настойчивость доводить их до конца

Подпишитесь на наши уведомления!