Пятая колонна на марше использует пятое колесо

"Японській фірмі по виробництву електроніки надали замовлення на виготовлення робота, який уміє співати частушки, пити горілку та танцювати танок "Бариня". Національність замовника утримується в таємниці". 
Анекдот

"Все – електрони!" 
Андрій Платонов, "Котлован"

Цікаву історію прочитав якось у Ортеги-і-Гассета. Католицький місіонер, який прибув до одного з індіанських народів, за святковим столом розповів вождеві про Ісуса, непорочне запліднення та інші постулати християнства.

Вождь із повагою його вислухав. Сказав: це дуже цікаво, ми вражені та шануємо ваші звичаї, вашу пошану до ваших богів. Тепер я хочу розповісти вам, як наші боги дали нам знання та навчили, тоді ще виключно мисливців, вирощувати кукурудзу та іншу корисну городину, дали нам календар та правила поведінки...

Обурений католицький священик заволав: "Дурню, я розповів тобі про великі таїнства, а ти ліпиш сюди своїх нікчемних, неіснуючих божків! Це святотатство!"

Індіанський вождь спокійно відповів: "Великої різниці між засадами, наданими нам і вам богами, я не бачу, але бачу велику різницю, між нашими матерями: моя виховала мене набагато ліпше, аніж ваша – вас".

Можна не розуміти чуже. Але ставитися до того, чого ти не розумієш зі зверхньою повчальністю проповідника – то завжди ознака лише елементарної невихованості та бундючної зарозумілості релігійного догматика.

Релігія може бути, яка завгодно. Наприклад, всепоглинаючий культ споживача.

Саме ці думки виникли в мене, коли я прочитав статтю Михайла Дубинянського "Свободный язык".

Якось похвалив цього пана за оригінальність. Забираю свої слова назад. Не тому, що в його текстах ще щось з'явилося, а тому, що й оригінальність зникла. Тобто, оригінальність неофіта, яка мені подобалась, незважаючи на неприйняття ідей, – вилилися, як завжди врешті-решт, у свідоме пересмикування фактів на користь його власної думки.

Сумно.

Спочатку мені здалося, що своїм повчанням із притаманною йому корифейською зверхністю пан Дубинянський нагадує саме того католицького священика. Але щось не складалося, стирчали зайві вуха.

Начебто він так само, як той піп, втовкмачує нам, як тому тубільцю, "что обожествляемый им кусок дерева – это просто кусок дерева, не требующий жертвоприношений".

Мова – товар, але про те буде далі. "Караван – уходит в небо", як писав Довлатов, маючи на увазі безкінцеву кілометрами писану фігню.

Але потім зрозумів, що у священика не було запалу першовідкривача; він відчував себе церковним гвинтиком, а не маленьким месією із власними концепціями.

Запал у пана Михайла та його корифейська зверхність більше нагадують осяяння радянського інженера, що побував у двохмісячному відрядженні в капіталістичній країні: побачив там двісті сортів ковбаси, спробував два, і тепер пояснює колегам ІТРівцям, що вони лохи, бо, крім "Докторської", нічого не бачили, а сенс і щастя в житті саме в наявності двохсот сортів ковбаси.

Бо від вживання двохсот сортів ковбаси одразу наступає Гармонія, Просвітлення та Злагода в суспільстві.

Від розширення асортименту меню в стійлі – віслюк перетворюється на людину, причому одразу на високодуховну та толерантну!

До кого сам цей пан себе відносить, виходячи з його поділу? До несвідомої міської інтелігенції? "Украиноязычные граждане преобладают среди сельского населения и сознательной городской интеллигенции".

Маяковський прагнув, аби до багнета прирівняли перо, а Дубинянський прирівнює "Кобзар" до пляшки мінералки, відстоюючи свою віру, що все це, насамперед, побутові товари. "Усе – електрони!" – казав платонівський голова колгоспу, жуючи кінський член.

І перше, і друге – дурниця. Але відмінність – а відмінність є в усьому! – у тому, що у вислові Маяковського присутня метафоричність. Ну, це коли тополю порівнюють зі свічкою, коли через певну зовнішню тотожність чи схожість намагаються передати риси, чи смислові якості одного предмета – іншому.

Метафоричність має бути присутня в будь-якому тексті, тому що це своєрідний, відмінний від інших, засіб пізнання світу, властивий саме епістолярному жанру. Тому намір Маяковського, попри всю притягнутість за вуха та недолугості – є шляхетним, бо визначається наміром.

Порівняння Дубинянського є лише незграбним намаганням схрестити вужа з їжаком, витвором доктора Франкенштейна, раблезіанським солодким сном.

Сон розуму породжує потвор, але й зайве пильнування, виявляється, – теж.

Ось ця думка взагалі "шедевр"! "Украинская речь не исчезнет из эфира, а сохранит подобающую нишу".

В усьому інформаційному та культурному просторі України пропонується виділити україномовному всього лише "нішу". Дякуємо ґречно.

Ця теза вигулькує з іншої, теж дуже оригінальної: "Спрос рождает адекватное предложение".

Є й інший цікавий бізнесовий підхід, коли пропозиція народжує попит. За допомогою агресивної реклами. Він вважається більш ефективним.

Якби держава фінансувала народження українських художніх творів, через певний час серед них би з'явилося багато шедеврів. Конкурентноздатних. Поки ще розумні та порядні люди роблять це безкоштовно.

Аби щось отримати – у це треба вкластися, а не проїдати спадщину від батьків чи шансон від сусідів. Якби в нас при владі були адекватні люди, вони би це розуміли.

"Государственный протекционизм порождает немощных инвалидов, прикованных к административным костылям", – пише пан Дубинянський.

У нас в Україні більшість лікарів не намагаються вилікувати пацієнта, а ставляться до нього, виключно як до можливості заробити гроші. Тобто пацієнт став товаром. І більшість українців ставляться до цього з розумінням: людям теж треба жити! Маючи на увазі лікарів, а не пацієнтів.

Така об'єктивна реальність...

Але я не думаю, що, потрапивши в руки таких лікарів, автор згодиться з подібною ситуацією, згодиться з тим, що він, об'єктивно, за згодою більшості суспільства – лише товар, на якому мають заробити лікарі.

Певен, він не погодиться "принимать мир таким, каков он есть", і буде втовкмачувати лікарю-тубільцю щось про клятву Гіппократа, і про те, що лікарням потрібен державний протекціонізм, аби лікар, не користуючись свободою, якої він не боїться, займався лікуванням людей, а не здирництвом.

Політика протекціонізму – то нормальна політика для країн західної, у цивілізаційному розумінні, демократії, на приклад яких так люблять посилатися подібні автори. Щоправда, висмикуючи при цьому лише потрібні ілюстрації, які б доводили, що все українське – відстій.

У країнах, де демократія відсутня – також існує державний протекціонізм, але там держава протекціонує лише провладним олігархам.

Майже як в Україні.

За цією логікою виходить, що – дурні ізраїльтяни, які відроджують іврит. Куди легше, та й гуманніше! – бо де вже літнім переселенцям його вивчити – просто було надати трьом мовам, які розуміє майже все населення Ізраїлю: англійській, російській та арабській – статус державних! І не тягнути кота за хвіст! І не мучити власне населення й майже мертву на час створення держави мову!

Дурні французи, які дотують своїх збиткових сільгоспвиробників! Чхати, хай усе бур'яном поросте! Та закуповувати сільгосппродукцію в інших країнах!

Більшість країн вкладають скажені гроші в розкрутку власних брендів, а не чекають, чи випливуть вони, як ті цуценята, кинуті у воду, чи ні.

І тільки жертви подвійних стандартів політики цих країн можуть проповідувати подібні нісенітниці для громадян своєї країни.

Україні, на їхню думку, ті гроші, що вона заробляє на експорті пшениці, треба вкладати не в розвиток рідної культури та мови, а закуповувати в Росії діжками та вагонами конкурентноздатний шансон і пісні Кіркорова. Бо саме їх більшість прагне!

...У моєму районі всі землі знаходяться в оренді. Більшість із них засівається конкурентноздатними ріпаком та соняшником. Земля багато років не була під паром. Вона виснажена. Коли виснажиться остаточно – стане не конкурентноздатною. Виходить, у цьому є велика доцільність?

Але це логіка чужинця, загарбника, зайди, окупанта, іуди, який проміняв щось ефемерне на цілком конкурентноздатні тридцять срібників.

Плекати своє, навіть під тиском більш потужного чужого, а не дерти лапки догори – мені видається більш гідним.

Краще не вижити – аніж вижити як ви пропонуєте, пане Дубинянський.

І існування такої думки в суспільстві – це також об'єктивна реальність. Людей, які так вважають, – дуже багато, і не тільки "среди сельского населения и сознательной городской интеллигенции".

Їхня самоповага, на щастя, не така гнучка до внутрішніх та зовнішніх обставин.

Сергій Левитаненко, спеціально для УП