Превратить врага в оппонента

59 просмотров
Среда, 19 марта 2014, 13:41
Борис Бахтеев
журналист

Аналітичні та публіцистичні матеріали із приводу ситуації на Півдні та Сході України часто-густо грішать на одну й ту саму ваду – вони не враховують фактору місцевих суспільних настроїв.

Так, Росія – агресор; так, лідери проросійських мітингів та провокацій – сепаратисти. От тільки нема куди подітися від прикрого факту: усі ці мітинги й акції не набували б такого масштабу й такої гостроти, якби не спиралися на підтримку та співчуття значної частини місцевого населення.

Якби не ця підтримка, усі проросійські акції були б тим самим, що й мітинги комуністів у Києві – радше атракціоном для туристів, ніж політичною подією, а тим паче загрозою державного масштабу.

Можна скільки завгодно тішити себе, як це роблять деякі народні депутати, – що, мовляв, на проросійські акції виходить десять-п'ятнадцять тисяч, які для сорокап'ятимільйонної країни – крапля в морі. Але ж кількість пасивних прихильників завжди є більшою за кількість активних борців, і набагато більшою.

Так само було й з Євромайданом: кількість його активних учасників і борців була на порядок меншою, ніж кількість його симпатиків – тих, хто вболівав за його успіх.

У нинішній ситуації шапкозакидання неприпустиме: краще вже перебільшити загрозу, ніж применшити її. Таке ставлення веде до неадекватності контрзаходів – і відтак до поразки. Самозаспокоєння може дуже дорого коштувати.

Ми вже тішили себе тим, що лише 40 із гаком відсотків кримчан прагнуть до Росії. Але скільки – ні, не вчора й не місяць тому, а протягом останніх років – було в Криму тих, хто не прагнув до Росії активно, але й не заперечував би, якби таке сталося? Скільки було тих, кому байдуже? Скільки було тих, хто звик підлаштовуватися під будь-яку ситуацію, під будь-кого, хто сильніший? Таких собі універсальних конформістів – які саме із цієї причини толерували український статус Криму, а тепер так само толерують так званий "референдум" і його наслідки?

Така сама ситуація й у Донбасі: активні учасники проросійських акцій – то лише верхівка айсбергу.

Можна справедливо казати про загіпнотизованість донбаської публіки російською та регіоналівською пропагандою, можна так само справедливо таврувати ця пропаганду, можна сміятися й плакати, бачачи кадри, коли в машинах, що проїжджають, донбасівці шукають "бандерівців", яких ніколи в очі не бачили.

Але справи це не змінить. Наслідки пропаганди не минають миттєво, та й ситуація крайньої суспільної напруженості – не найкраще для того тло.

Сьогодні в Донбасі існує ситуація, яку можна визначити як "парадокс Януковича". Полягає вона от у чім.

До 2010 року всі негаразди, усю деградацію регіону донбасівці пояснювали дуже просто: на переконання багатьох із них, Україною правили націоналісти. Леонід Кравчук, Віктор Ющенко, Юлія Тимошенко – на всіх них навішували цей ярлик і тим самим знаходили пояснення, яке багатьох улаштовувало й давало відповіді на всі запитання.

Леонід Кучма, після певних вагань, здобув від донбасівців той самий ярлик "націоналіста" – або, як варіант, "він запродався націоналістам". Це не вигадка й не жарт, саме цю фразу свого часу довелося чути від багатьох і багатьох донеччан.

Ті жителі Донбасу, що подорожували Україною, знаходили підтвердження своїй упевненості: мовляв, у Західній Україні "все чистенько й акуратненько", а в Донбасі "суцільна розруха". Надто вже міцно сиділа у свідомості аксіома: Донбас є розвиненим, економічно потужним регіоном, тоді як Західна Україна є суцільно депресивною.

А виглядало все рівно навпаки. Тож висновок не забарювався: Україна – у розумінні: решта України – грабує Донбас і паразитує на ньому.

І от прийшов до влади Віктор Янукович. Той, кого вже ніяк не можна було запідозрити в націоналізмі або намірах "запродатися". Свій, до кінчиків волосся свій, донбаський. Надійний.

Без перебільшення, прихід до влади Януковича для багатьох донбасівців був останньою надією.

Що з тієї надії вийшло, усі тепер знають.

Що відчувають чимало донбасівців, побачивши кадри Межигір'я? Зневіру. І впевненість: хоч би хто був в Україні при владі, а Донбасові від того легше не стане: "В Україні буде так і тільки так. В Україні ми приречені на животіння".

Ідею приєднання до Росії чимало хто в регіоні розглядає як єдиний вихід, єдину можливість розірвати замкнене коло. Розпочати нове життя.

Це – типова шокова реакція. Може, навіть істерична реакція. Але отакою вона є.

Перебуваючи в регіоні, звертав увагу на одну обставину. Вихваляючи "багату, модерну й розвинену" Росію, тамтешні мешканці наводять у приклад Москву, Петербург, рідше Тюмень. Поради придивитися до сусідніх Шахт або Новошахтинська щоразу викликали подив і нерозуміння.

Запитання: "Чому ви їздите заробляти до Москви, коли Новошахтинськ, Гуково, Звєрєво, Каменськ-Шахтинський – от вони, під боком, і фах міняти не треба, працюй собі шахтарем?" – такі запитання викликали реакцію, ніби я спитав щось геть несусвітнє, щось таке, що й на думку спасти не може.

Порівняно з розташованим за 18 кілометрів російським Донецьком – так, у Росії теж є свій Донецьк – український Краснодон виглядає, мов вітрина: новобудови з тонованого скла, свій виш, у місті з населенням менш ніж 50 тисяч справно ходять тролейбуси. Чимало краснодонців регулярно бувають по той бік кордону.

Але однаково Росія для них – це Москва...

Можна дивуватися із цього приводу, можна обурюватися – але отак воно є: в уяві багатьох донбасівців Росія – це щось казкове, щось манливе. Спритні ділки не могли із цього не скористатися. Росія – тим паче.

А як реагуємо ми?

А ми всіх без винятку – і спритних політичних ділків, і російських найманців, і тих, хто щиро вірить у приєднання до Росії як єдиний вихід і єдиний порятунок, – усіх їх без розбору тавруємо як сепаратистів. І тим лише відштовхуємо їх, лише стверджуємо в переконанні: Україна ніколи не буде до них дружньою, в Україні й з Україною їм ніколи не буде добре.

Численні репортажі останніх днів лише ствердили в переконанні: серед лідерів проросійських акцій у Донецьку є тверезі й, умовно кажучи, помірковані діячі. Можливо, їх – меншість, але вони є. Серед масовки тих мітингів теж далеко й далеко не всі – екстремісти, далеко не всі – типові для комуністичних мітингів "пенсіонери зі злими обличчями".

Що, за таких умов, мала б робити влада?

Намагатися розмовляти з поміркованим крилом проросійських активістів. З тими, для кого ідея приєднання до Росії – щирі переконання, а не бізнес і не прикриття диверсійної діяльності. Намагатися, власне кажучи, відділити одних від інших і не дати першим остаточно потрапити під вплив других.

Намагатися донести щонайменше три головних меседжі.

Перший: ми вас чуємо, і ваша точка зору для нас є важливою. Тож спробуймо разом пошукати взаємоприйнятний вихід – адже ми ще з вами не розмовляли.

Другий: постриваймо з федералізацією. Спробуймо спершу запровадити місцеве самоврядування – справжнє, а не фіктивно-камуфляжне, яке було дотепер. Коли з'явиться реальне місцеве самоврядування, чимало проблем буде розв'язано, тоді як федералізація – це та сама й така сама повна залежність від центру, хай навіть той центр буде іншим.

І третій: зачекаймо, поки нова влада зробить щось реальне, а тоді й побачимо, тоді й робитимемо висновки. Зачекаймо один-два роки. Ніхто не заборонятиме вам проводити громадські акції – тільки без вимог від'єднання. Ніхто не заборонятиме критикувати нову владу та її дії – тільки критикувати за щось реальне, а не міфологічне.

Звісно ж, імовірність досягти компромісу є невисокою. Але вона не є нульовою – от що є важливим.

І бодай не спробувати перетворити ворогів на опонентів – це згаяти, можливо, останній шанс. Згаяти можливість із чистим сумлінням сказати: "Ми зробили все, що могли".

Та й узагалі: коли бодай не намагатися повести діалог із супротивником, коли навіть не спробувати почути його, відчути його болі та його надії – хай навіть навіяні болі й ілюзорні надії, коли не прагнути зрозуміти його позицію, а диктувати й нав'язувати свою – чи можна вести мову про єднання України?

Борис Бахтєєв, спеціально для УП

Реклама:
Уважаемые читатели, просим соблюдать Правила комментирования
Реклама:
Информационная изоляция Донбасса или Еще один "грех" Facebook
Почему невозможно таргетировать рекламу в соцсетях по всей Украине (укр.).
̶Н̶е̶ для прессы. Почему Раде следует восстановить прозрачность
Как Банковая планирует дальше блокировать назначение Клименко руководителем САП
Руководство страны может попытаться использовать ручную комиссию сейчас, затянув назначение Клименко на несколько месяцев и переиграть уже даже утвержденные результаты (укр.).
Кредиты и ипотека во время войны
Как государство поддерживает тех, у кого есть кредиты в банках и что делать, чтобы не допустить массового банкротства после войны? (укр.)
Зеленое восстановление транспорта: удобно для людей
Какие принципы следует учесть при восстановлении городов, чтобы улучшить систему общественного транспорта? (укр.)
Запустите малую приватизацию в условиях войны. Что для этого нужно?
Зачем возобновлять процесс приватизации во время войны? (укр.)
Оккупанты воруют украинское зерно: поименный список мародеров
Кто помогает вывозить и какие компании покупают у россиян украденное украинское зерно? (укр.)