Почему крымские татары – одни из фундаторов украинской державности

Вторник, 16 июня 2020, 17:30

Я народилась в Узбекистані у місті Самарканд, де після численних поневірянь осіла моя родина, яка пережила масову депортацію кримських татар в 1944 році. Одразу скажу, що ця трагедія вплинула на весь народ на багато-багато поколінь, адже люди були відірвані від свого коріння у Криму, тисячі людей загинули і десятки тисяч не народилися. Звісно ж, це не могло не вплинути на усвідомлення своєї ідентичності. 

Вперше про те, що ми – кримські татари і тому ми повертаємось ДОДОМУ я почула від батьків у п’ятирічному віці, вони готували нас до повернення в Крим у 90-му році. Моя прабабця, Сабє, зображувала мальовничі краєвиди – гори та море. 

Для мене, для дитини, яка і озера-то великого не бачила, безкрайня блакить моря, відблиски сонця у його хвилях справили неабияке враження. 

Вже пізніше я дізналась від моєї матері, що прабабця пережила страшні часи наприкінці Другої світової війни. Німецьку окупацію Севастополя, де вона на той момент жила і працювала, життя у робочому австрійському таборі, де вона опинилась, коли німці, виходивши з Севастополя, забрали полонених і потім після завершення війни – повернення не у Крим, а через всю Європу до місць висилки в Узбекистан.

Прабабця, розповідаючи мені та моїм брату і сестрі про Крим, завжди повторювала: нарешті ми повертаємось ДОДОМУ. 

Ось це ДОДОМУ супроводжує кожного кримця все його життя. На жаль, спочатку Російська імперія, потім Радянська, а тепер Росія – всю історію мого народу якась імперія намагається позбавити нас нашого дому. 

Коли ми зійшли з трапу літака у Сімферопольському аеропорту на початку літа 1991 року, бабуся плакала, нарешті вона повернулась ДОДОМУ. Нас зустрічав батько та мама. Ми їхали через півміста, я раділа що знову бачу батьків, і от нас привезли у наш новий дім - маленьку хатинку на 2 кімнати, з ракушняка, без вікон та дверей. 

В будиночок заведена лише електроенергія, вбиральня на вулиці, вода з колодязя, щоб вмитись потрібно підставити руки під чавунну маленьку "каструльку з пиптиком" звідки витікає вода. Я досі дуже добре пам'ятаю свої відчуття тотального нерозуміння – що сталось? Ми кинули величезний будинок, красивий двір, добробут, щоб приїхати сюди. Тоді для мене оцей ДІМ, Крим здався найгіршим місцем на землі. 

Насправді тоді, в кінці 80-х-початку 90-х це переживала кожна з десятків тисяч кримськотатарських родин, наша була не винятком. Тоді мама сказала "балам, за счастье нужно бороться". Тоді я зрозуміла, що так, жити на Батьківщині дуже складно, але тому що це велике щастя, як сказала мама взагалі мати таку можливість, всі незручності відходять на другий план. 

Коли мені було 7 років, разом з прабабцею та її сестрою ми поїхали у їхнє рідне село, де знаходиться дім їхніх батьків. Ще до депортації село мало назву Фоті-Сала, перші поселення були ще в 5 столітті, далі на території були грецькі та генуезькі поселення. До речі, мені часто говорять, що я схожа на італійку :)

Зараз село зветься Голубінка, абсолютно безлика назва, як і сотні інших назв, які совєти дали населеним пунктам у Криму. Радянський союз після депортації хотів повністю зачистити все від кримських татар – від людей до назв, щоб ніщо не нагадувало, що на цій території століттями жили кримські татари, які заснували одну з найсильніших держав у середньовіччі – Кримське ханство, яке мало комунікації з усіма дворами тогочасної Європи. Було змінено більше 1500 назв, і досі в сучасній Україні ця історична несправедливість не виправлена. 

Так от, ми приїхали у село Фоті-Сала до будинку моїх прадідів, бабуся відчинила калитку, ми зайшли у двір. Побачили старовинний колодязь – чешме кримськотатарською. Бабуся сказала що такий самий, як він виглядав до депортації. Покликали господарів, і двері відчинила стара жінка, росіянка. Вона запитала, хто ми, моя прабабця відповіла, що вони жили в цьому будинку до депортації і просять одним оком глянути на будинок. Жінка не дозволила. Прабабця запитала про піч, яка до депортації була у домі, чи збереглась піч. Жінка-росіянка переляканим голосом відповіла, що печі нема, і коли вона заселилась у будинок, печі вже не було. Кримські татари, коли їх депортували, багато хто ховав сімейне срібло у піддон печі, так зробила і родина моєї прабабці. Тоді загони КДБ з металошукачами обходили будинки в пошуках скарбів. 

На моє запитання, чому в її будинку живуть якісь чужі люди, вона сказала: "Так в нас же забрали все і вигнали з дому, ми лише зараз повернулись"

Моєї прабабці давно нема з нами, але я досі дуже добре пам'ятаю все що вона мені, геть малій, розповідала. 

Думаю, саме тоді я почала краще розуміти, чому ми переїхали з обжитих місць в Узбекистані, а усвідомлення певної інакшості і чіткої самоідентифікації прийшли вже в школі. 

З першого класу школи нам одразу дали зрозуміти, що ми не такі, як всі навколо, що нас ніхто в Криму не чекав, і взагалі їдьте до себе… в Татарстан. Зрозуміло, що однокласники, які видавали все це в "ефір", не розуміли, що вони говорять, вони казали те, що чули вдома. Поступово така побутова дискримінація почала зникати. Ми всі дружили, ніхто не називав тебе поганими словами, як це було на початку 90-х. 

Мене попросили виступити з темою про ідентичність, хочу сказати що про себе я завжди говорила що я кримська татарка, українка кримськотатарського походження. 

Власне, кримські татари масово почали повертатися до Криму тоді, коли Україна здобула незалежність, я дитина незалежної України. 1 серпня 91-го року мені виповнилось 6, а вже 24-го серпня ми почали всі разом жити у незалежній країні. 

Для мене було важливо пригадати, коли ж я себе почала ідентифікувати саме громадянкою, коли почала цікавитись культурою і традиціями. Я вчилась у звичайній сімферопольській гімназії, російськомовній. Українську мову я почала вчити як предмет, здається у 7-му класі, нам завжди казали що українська нам особливо не знадобиться, бо живемо ми в Криму. Тоді я не могла для себе зрозуміти, що означає не знадобиться, якщо ми живемо в Україні, і це державна мова нашої країни. 

Любов до українського продукту, української культури, тепер я розумію, і до держави до мене прийшла через телебачення і перші кліпи українських виконавців – ВВ, Океан Ельзи, Тартак. Після уроків я дуже любила дивитись "Територію А" і вже через багато років, коли познайомилась з Славком Вакарчуком, Олегом Скрипкою, Сашком Положинським, я казала їм, що вчила мову саме на їхніх піснях. А з цією любов’ю почало приходити усвідомлення себе як частини України. 

Я завжди казала, що Крим та мешканців півострова можна прихилити до себе через культуру, такою м’якою силою. Але весь період української незалежності і до початку окупації Криму півостровом ніхто не займався. 

Гуманітарна, інформаційна політика щодо Криму була відсутня, і навпаки Росія вкладала колосальні кошти у різних агентів впливу на півострові, створювала цілі рухи на кшталт "Севастополь-Крим-Росія". З нашого ж боку не було жодної протидії. 

Я завершила школу, вступила вчитись до університету. Шукала якісь заняття, але все було не до душі. Тоді моя мама мені підказала що є кримськотатарська організація "Кримськотатарський молодіжний центр", сходи туди, може сподобається. Я пішла і зосталась там на пару років. 

В той час якраз йшла активна підготовка, як ми тоді казали, до революції. Ми розуміли що тодішня влада не віддасть про демократичному кандидату владу, і нам потрібно виборювати право на свободу, на європейський шлях розвитку. Тоді ми активно займались агітацією, вивчали досвід ненасильницького спротиву сербського "ОТПОРу" та білоруського "ЗУБРу". В Криму було все те саме, що і по всій країні, – чорна і жовта "ПОРА", акції під вишами, на площах. Нас хейтили, плювали, але і прибічників в нас було дуже багато. 

Пам'ятаю як ми всім нашим кримським революційним активом поїхали на першу велику демонстрацію в Київ. Це було "Студентське віче" у жовтні 2004 року. Нашу колону з Криму вітали як героїв, це було дуже приємно. Вперше я відчула силу громадянського спротиву, молодіжного спротиву – коли тисячі молодих людей зустрілись на Європейській площі і вперше заявили, що для них важливий проєвропейський, демократичний шлях розвитку країни. Далі була Помаранчева революція, перемога Майдану, заснування і головування у різних молодіжних середовищах у Криму. 

Для мене бути кримською татаркою, активісткою українських громадських рухів, патріоткою було і є дуже гармонійною історією. 

Насправді, можливо, не всі знають, але кримські татари були і є зараз на передовій протестних рухів. 

Колись кримськотатарських рух ненасильницького спротиву за повернення на історичну Батьківщину у Крим був найсильнішим у Радянському союзі. Про нього говорили по всьому світу, відомі українські і радянські дисиденти писали листи на підтримку кримських татар. Цей рух був одним з камінців у розпад СРСР.

Вже у період незалежності кримські татари завжди були у продемократичних таборах – Народному Русі України на чолі з В’ячеславом Чорноволом, інших демократичних таборах. Саме тому кримські татари завжди були на вістрі ненасильницького спротиву в Україні за верховенство права, демократії, справедливості. Жодна велика історична подія в країні не відбулася без участі кримських татар, що означає, що кримські татари є одним з фундаторів української державності. 

В Київ я переїхала після закінчення університету в 2007 році, почала стажуватись в Верховній Раді, згодом працювати, була членкинею різних молодіжних організацій і паралельно займалась культурною дипломатією, розповідала на своєму прикладі, хто такі кримські татари. 

Згодом почала організовувати різні музічні, літературні фестивалі, присвячені кримським татарам. Ми привозили музикантів, літераторів, митців в Київ, Львів. Робили музичні колаборації українських та кримськотатарських гуртів та виконавців. 

До 2014 року в Києві, Львові такою діяльністю займались кілька людей – Алім Алієв, Севгіль Мусаєва та власне я. Нам було важливо розповідати про кримських татар, показувати культуру, традиції, бо до початку окупації Криму про нас, кримців знали дуже мало. 

Вже під час Революції гідності про кримських татар знали трохи більше, з Криму приїжджали активісти кримського Євромайдану, активісти Меджлісу, а однією з найпопулярніших точок на Майдані була точка з кримськотатарським пловом. Мустафа Османов, підприємець з Криму, щодня пригощав майданівців пловом. 

На Майдані ми завжди були помітні, обов’язково з прапором з кримськотатарською золотою тамгою на блакитному стязі, намагались кучкуватись і підтримувати одне одного.

Кримці були на Майдані в Києві, на Майданах в Криму – ми спільно боролись за щастя жити в сильній європейській країні, де права людини не є порожнім словом. Всі ми, громадяни України, перемогли тоді, але за цим прийшли нові випробування.

В кінці лютого на нас напали, Росія підступно почала наступ, скориставшись тим, що ми щойно проводили в останній шлях наших Героїв Небесної сотні, влада в країні фактично була відсутня, армія не готова, адже системно знищувалась Януковичем.

Напевне, багато хто з вас пам'ятає великий проукраїнський мітинг під будівлею Верховної Ради Криму 26 лютого 2014 року. Тоді кримські татари, українці сказали рішуче "ні" російським зазіханням, всі гасла були щодо територіальної цілісності нашої держави. Тоді незаконного засідання Ради не відбулось, рішення жодні не приймались, ми думали, що перемогли. Але ні -  в ніч на 27 лютого російські військові захопили адмінбудівлі Криму.  

Те, що спершу Путін заперечував, буцімто наших військових там немає, це самі кримчани протестують проти "київської хунти", вже наступного року він у своєму фільмі розповідав з гордістю, і називав спецоперацією. 

За всі ці злочини Росія і безпосередньо Путін понесуть відповідальність. 

Тоді ми, як колись на Майдані, дуже оперативно зорганізувались і створили КримСОС, ініціативу, яка допомогала нашим військовим, заблокованим у частинах, журналістам українським і закордонним, інформувала про реальні події початку окупації Криму, а вже на початку березня коли з Криму почали виїжджати тисячі людей, допомагали їм на материку. 

Тоді в КримСОС були сотні волонтерів по всій країні, які розміщували в себе абсолютно незнайомих людей. Цей дух взаємопідтримки був дуже сильним. Пам’ятаю як зараз сотні листів від людей, які пропонували свою допомогу. 

На превеликий жаль, ми живемо 6 років в умовах окупації Криму та війни на сході, зараз про Крим і кримських татар знають дуже добре, адже це той народ, який досі чинить спротив окупації в Криму. За свої проукраїнські погляди сотні людей переслідуються, десятки знаходяться у тюрмах. І навіть з тюрем від них надходять важливі повідомлення. 

Мій друг, Сервер Мустафаєв, який вже 2 роки знаходиться в російській в'язниці в одному зі своїх послань сказав:  Нам не потрібна свобода будь-якою ціною. Нам потрібно, щоб наша земля була знову вільною. Тоді кожен з нас зможе повернутися додому. 

Я не була вдома більше 6 років, вдома на мене чекають мої батьки та рідні, так само, як і я, десятки інших активістів, яким заборонений в'їзд на нашу Батьківщину, а сотні і тисячі інших через загрози переслідування виїжджають з Криму. Ми називаємо це гібридною депортацією. Нас не саджають у товарні вагони, як це було у 44-му році, але змушують покидати свій дім. В Криму є такий вислів "Киримда яша", "Живи в Криму", тобто поки в тебе є можливість, живи в Криму, адже ми так складно до нього повертались. 

Всю історію кримських татар намагались знищити і вигнати з Криму, але ми як ті ластівки, завжди повертаємось додому.

Для нас дуже важливо боротись за нашу свободу, соборну країну, спільно будувати її. Повернення Криму і інших наших територій на Сході – це наше спільне завдання. Не кримських татар, донеччан чи луганчан. Лише у єдності ми були сильними. Ми перемогли авторитарні режими на майданах і зараз боремось із загарбником. Давайте підтримувати одне одного і йти до спільної мети, щоб кожен з нас міг повернутись додому. А Крим додому в Україну. 

Таміла Ташева

Колонка – матеріал, який відображає винятково точку зору автора. Текст колонки не претендує на об'єктивність та всебічність висвітлення теми, яка у ній піднімається. Редакція "Української правди" не відповідає за достовірність та тлумачення наведеної інформації і виконує винятково роль носія. Точка зору редакції УП може не збігатися з точкою зору автора колонки.  









powered by lun.ua

Сколько государство тратит на лечение больного COVID-19?

Как начать заниматься настольным теннисом? Короткий гайд

Почему заявления Зеленского о госперевороте могут принести нам серьезные неприятности

Два года программы "5-7-9%": кредиты стали дешевле, но не доступнее

Проверка пандемией: как суверенные фонды помогли некоторым странам в кризис

Частные военные компании: в тенях безнаказанности